Домбі і син - Чарльз Діккенс
Нарешті достоїнства Уорікського замку були вичерпані,- як і сили майора, не кажучи вже про місіс Ск’ютон, котра підозріло часто почала умлівати з захоплення,- колясу подано, і всі вирушили оглядати околишні красоти. В одному місці містер Домбі церемонно зауважив, що навіть побіжний ескіз, зроблений ручкою місіс Гренджер, був би для нього спогадом про цей приємний день, хоч,- як містер Домбі, вклонившися, запевнив,- він і без такої пам’ятки про цей день повік не забуде. Візерс-сухоребрий зараз же дістав наказ, од місіс Ск’ютон подати альбом для ескізів, якого носив під пахвою, і коляса зупинилася, щоб Едіт могла зробити рисунок, а містер Домбі - залічити його до числа своїх скарбів.
- Боюся тільки, що завдаю вам клопоту,- сказав містер Домбі.
- Анітрохи. Що саме вам намалювати? - спитала Едіт, повертаючись до нього з тим самим виразом силуваної чемності, що й уранці за столом.
Містер Домбі знову, вклонився, прим’явши накрохмалену хустку на шиї, й одповів, що лишає це на вибір самої художниці.
- Все ж я воліла б, щоб вибрали ви.
- Ну, тоді, скажімо, оце. Це, здається, непоганий об’єкт, або... як на вашу думку, Турботе?
Неподалік від них ріс невеличкий гайок, подібний до того, де сьогодні звивав свій ланцюжок слідів містер Турбот, і під одним з дерев так само стояла лава, біля якої той ланцюжок обірвався.
- Може, я дозволю собі запропонувати місіс Гренджер оцей пейзаж? - сказав Турбот.- Цікаве - надзвичайно цікаве місце.
Едіт перебігла поглядом туди, куди вказував його канчук, і глипнула на Турбота. То був другий погляд, яким вони обмінялися сьогодні, точнісінько такий самий, як перший, тільки що більш промовистий.
- Хочете це? - спитала Едіт у містера Домбі.
- Буду щасливий.
Коляса під’їхала ближче до місця, що мало ощасливити містера Домбі, й Едіт, гордовито-байдужа, як завжди, не висідаючи з екіпажа, розгорнула альбом і почала малювати, та за хвилину спинилася.
- Олівці затупились,- мовила вона, крутячи їх у руках.
- Дозвольте, прошу,- озвався містер Домбі.- Або краще хай це Турбот зробить, він розуміється на цих справах. Будьте ласкаві, Турботе, поможіть місіс Гренджер з олівцями.
Містер Турбот під’їхав до коляси з того боку, де сиділа Едіт, кинув повід на шию коневі, вклонився з усмішкою, взяв олівці і неспішно заходився їх гострити. Закінчивши цю роботу, він попросив дозволу потримати їх, подаючи, який потрібно, і, раз по раз висловлюючи своє захоплення малярським хистом місіс Гренджер - надто коли йдеться про дерева,- уже не від’їздив од коляси, стежачи за тим, як працює Едіт. Містер Домбі й собі дивився, стоячи в колясі на повен зріст, наче який дух-охоронець, а Клеопатра з майором воркували між собою, як двійко підстаркуватих голубів.
- Вас це задовольнить чи, може, ще щось підправити? - спитала Едіт, показуючи малюнок містерові Домбі.
Містер Домбі благав більше нічого не торкати, бо малюнок був просто досконалий.
- Надзвичайний! - похвалив Турбот, підкріплюючи цю похвалу всіма своїми яснами.- Я й не сподівався бачити щось таке прекрасне і дивовижне водночас.
Це могло стосуватися до митця не менше як до його малюнку, але містер Турбот був цілком відвертий - і не лише цілим ротом, а й усім серцем. Одвертим залишався він і весь час, поки малюнок, призначений містеру Домбі, відкладали вбік та поки складали альбом, по чому він подав олівці (прийняті зі стриманою подякою за допомогу, але без найменшого позирку в його бік), натягнув повід, од’їхав назад і знову посів своє місце в ар’єргарді.
Можливо, дорогою він думав про те, що малюнок той малювався й передавався його власникові так, мовби за нього було домовлено й заплачено заздалегідь. Можливо він думав про те, що попри її цілковиту готовність уволити його прохання, її пихате обличчя, похилене над малюнком або повернене до того, що вона малювала, було обличчям гордовитої жінки, яку вплутали в огидну і ницу оборудку. Можливо, він думав про все це, але не переставав усміхатися і, вдаючи, що весело озирається навкруги, не спускав із коляси свого гострого ока.
Подорож їхню завершила прогулянка серед моторошних руїн Кенілворту й поїздка до ще кількох мальовничих місцин, більшість з яких, як нагадала місіс Ск’ютон, містер Домбі уже бачив в альбомі Едіт. Місіс Ск’ютон та Едіт відвезли до їхнього помешкання, куди Клеопатра люб’язно запросила містера Турбота завітати увечері, разом із містером Домбі та майором, щоб послухати, як грає Едіт, і чоловіки подались до готелю обідати.
Обід був достоту такий, як учора, тільки майор змінився - за добу тріумфу в нім прибуло, а таємничості поменшало. Знову проголошувано тост за Едіт. Містер Домбі знову приємно ніяковів. А містер Турбот був повен живого інтересу та схвалення.
Інших гостей у місіс Ск’ютон вони не застали. Малюнки Едіт було розкидано по кімнаті, може, у трохи більшій кількості, ніж звичайно, а недокрівний паж Візерс розносив, може, трохи міцніший, ніж завжди, чай. І рояль, і арфа були напохваті. Едіт співала і грала. Та навіть музику подавалося на замовлення містера Домбі у той самий, так би мовити, безкомпромісний спосіб.
- Едіт, серденько,- за півгодини після чаю сказала місіс Ск’ютон,- містер Домбі, я знаю, аж помирає від бажання тебе послухати.
- Містер Домбі, я певна, ще настільки живий, щоб сказати про це самому, мамо.
- Буду надзвичайно вдячний,- підтвердив містер Домбі.
- З чого почати?
- З рояля? - завагався містер Домбі.
- Що вам більше до вподоби. Вибір за вами.
Згідно з його бажанням вона почала з рояля. Так само було з арфою. Так само - зі співом. Так само - з добором речей, які вона мала грати чи співати. Ця холодна й стримана, але пряма й недвозначна готовність догодити його - і тільки його - бажанням, не залишилася непоміченою, попри всі хитромудрі складнощі гри
