Домбі і син - Чарльз Діккенс

То була дуже вродлива, елегантно вдягнена дама з гордими карими очима, що втупилися в землю. В душі її точилася якась напружена боротьба, бо вона закусила спідню губу, груди їй здіймалися, ніздрі роздималися, голова тремтіла, по щоках текли сльози обурення, а нога з такою силою втиснулася в мох, ніби вона хотіла витолочити його. Це все, що в першу мить встиг ухопити погляд Турбота, бо майже в цю саму мить дама із зневажливим виглядом, повним нудьги та апатії, підвелася з лави. Тепер її постать чи обличчя не виражали нічого, крім байдужності й величної погорди.

Висхла й дуже бридка стара баба,- судячи з одягу, не циганка, а одна з того розмаїтого племені волоцюг, що вештаються, жебраючи, а заодно крадуть, лудять посуд чи плетуть очеретяні кошики,- і собі стежила за дамою, бо коли та встала, стара підхопилася з землі - якщо не вихопилася з-під неї - і, дивовижно контрастуючи з дамою своєю зовнішністю, перетяла їй дорогу.

- Дозвольте поворожити вам, красуне,- сказала стара, соваючи щелепами так, ніби під її жовтою шкірою пручався кістяк самої Смерті і пнувся на волю.

- Я й сама знаю свою долю,- відповіла дама.

- Ой-ой, моя красуне, знаєте, тільки неправильно. Не те ви собі ворожили, як сиділи там, не те! Я все бачу. Дайте мені срібну монету, красунечко, і я скажу вам правду. На личку у вас написане багатство.

- Знаю,- відповіла дама, гордим кроком і з похмурою посмішкою оминаючи стару.- Я знала це й до вас.

- Що? - скрикнула стара.- То ви мені нічого не дасте? Нічого не дасте, щоб я вам поворожила? Тоді скільки дасте, аби я не ворожила? Дайте що-небудь, інакше я вам ту долю викричу! - люто хрипіла стара.

Містер Турбот виступив з-за свого дерева назустріч дамі, що саме порівнялася з ним, стягнув капелюха і, кланяючись їй, звелів старій замовкнути. Леді подякувала йому кивком голови й пішла собі далі.

- Тоді ви мені щось дасте, а то я їй викричу! - верескнула стара, одштовхуючи руку Турбота, що хотів затримати її.- Чи, слухайте,- миттю вгомонилася вона і пильно видивилася на нього, немов і забула про свою злість, - дайте мені щось, або я викричу вам!

- Мені, бабусю? - перепитав містер Турбот, сунувши руку в кишеню.

- Так,- відповіла стара, дивлячись йому просто в очі й простягаючи всохлу руку.- Я все знаю.

- Що ж ти знаєш? - спитав Турбот, кидаючи їй шилінга.- Ти знаєш, хто ця гарна леді?

Плямкаючи, як та моряцька жона, що їла жарені каштани, 45 і повискуючи, як та відьма, що ніяк не могла їх допроситися, баба підібрала шилінг і, задкуючи, мов краб - чи мов краб’ячий виводок, бо не тільки ногами, а й руками загрібала по-краб’ячому, а лице їй так смикалось, як дюжина крабів укупі,- присіла на старе, жилаве кореневище, добула з-під чепця чорну коротку люльку, запалила її від сірника і диміла мовчки, впившись поглядом Турботові в обличчя.

Той засміявся й повернувся на закаблуках, щоб іти.

- Гаразд! - озвалася стара.- Одна дитина померла, друга є; одна дружина померла, друга буде. Іди, стрічай!

Управитель мимоволі озирнувся і став.

Стара, що не випускала люльки з рота і весь час плямкала та мурмотіла щось, наче розмовляла із знайомим невидимкою, тицьнула пальцем туди, куди він направився йти, і засміялася.

- Що ти верзеш, божевільна? - мовив Турбот.

Стара, все так само соваючи щелепами, бурмочучи, й не перестаючи палити, простягла пальця, але не сказала нічого. Буркнувши на прощання щось не дуже привітне, Турбот пішов своєю дорогою, а коли озирнувся, знову побачив той самий простягнений палець і, здалося, почув верескливий голос старої: «Іди, стрічай!..»

У готелі з приготуваннями до розкішного сніданку було вже покінчено, і містер Домбі, майор і стіл чекали на дам. Кожен, звичайно, чекає жінок на свій кшталт, але в даному випадку апетит явно брав гору над ніжними почуттями. Містер Домбі був зимний та стриманий, а майор шарпався та шамотався, перебуваючи у вельми гарячковому та дратівливому стані. Нарешті тубілець настіж одчинив двері, і через хвилину, протягом якої вона пливла коридором до кімнати, вступила дуже квітнуча, але не дуже юна дама.

- Боюся, ми спізнилися трохи, дорогий містере Домбі,- сказала леді.- Едіт ходила шукати краєвидів для своїх малюнків, і я мусила чекати на неї. Як ся маєте, найоблудніший із майорів? - простягнула вона останньому свій мізинний палець.

- Дозвольте представити вам мого друга Турбота, місіс Ск’ютон,- містер Домбі несвідомо зробив наголос на слові «друг», немов хотів сказати: «не так друг, як ушанований такою честю».- Ви, певно, чули від мене про містера Турбота.

- Я просто зачарована,- люб’язно відповіла місіс Ск’ютон.

Звичайно ж, був зачарований і містер Турбот. Вельми можливо, якби то була Едіт, за яку пили вчора (що він спершу і подумав), Турбот зачарувався б іще більше...

- Але де ж це Едіт? - скрикнула місіс Ск’ютон, оглядаючись.- Певне, все ще дає розпорядження Візерсові, який має віднести нагору її малюнки! Чи не були б ви ласкаві, містере Домбі...

Містер Домбі уже подався її шукати і незабаром повернувся під руку з тією самою елегантною, дуже гарною леді, яку Турбот зустрів у гайку.

- Турботе...- почав був містер Домбі, але видно було, що вони вже знають одне одного, і здивований містер Домбі замовк.

- Завдяки цьому джентльменові я тільки-но порятувалася від однієї огидної жебрачки,- сказала Едіт, милостиво схиливши голову.

- А я дякую щасливій долі, що дозволила мені стати в пригоді особі, служіння якій маю за високу честь, низько вклонився Турбот.

В живому, доскіпливому погляді, який, перебігши по ньому, опустився на землю, Турбот прочитав підозру, чи не підглядав він, бува, за нею раніше, до її розмови з старою. А Едіт в його очах прочитала, що побоювання її не безпідставні.

- Що ви! Та це найчудовіший збіг обставин, за який мені доводилося чувати! - скрикнула місіс Ск’ютон, яка встигла вже оглянути Турбота крізь лорнет, знайти, що він «саме серце», і голосно шепнути про це майорові.- Подумати тільки! Це такий очевидний перст