Домбі і син - Чарльз Діккенс
Одначе майор, здобувши собі доброго слухача і всміхача, рівного якому не було в цілому світі,- «одне слово, збіса інтелігентного і милого хлопця», як він часто заявляв опісля,- аж ніяк не збирався відбути його такою скромною порцією хитрощів, яка стосувалася тільки містера Домбі особисто. Тому, коли прибрали скатертину, майор ширше та розмаїтіше розкрився як добірний член товариства, розповідаючи полкові бувальщини та сиплючи полковими анекдотами в таких щедрих кількостях, що Турбот геть знемігся (або удав, що знемагає) з реготу та захоплення, а містер Домбі поглядав з високостей своєї цупко накрохмаленої краватки так, ніби майор був його власністю, і нагадував статечного поводиря, який радіє, що його ведмідь добре танцює.
Коли майор так захрип од їдла, питва та демонстрації своїх товариських здібностей, що розуміти його була вже несила, подали каву, а після кави майор, явно не сподіваючись на позитивну відповідь, спитав, чи грає містер Турбот у пікет.
- Граю трохи,- відказав містер Турбот.
- А, може, і в трик-трак? - повагавшись, запитав майор.
- Граю трохи й у трик-трак,- відповів зубатий.
- Турбот, скільки знаю, грає в усі ігри,- зауважив містер Домбі, влягаючись на канапу так, немов був зроблений з дерева й не мав суглобів,- і грає добре.
І справді він грав в обидві ігри, і грав так досконало, що майор був вражений і захотів знати, чи грає він у шахи.
- Так, граю трохи,- відказав Турбот,- а часом грав і вигравав, навіть не дивлячись на дошку.
- Хай йому біс, сер! - скрикнув майор.- Ви - цілковита протилежність Домбі, який ні в які ігри не грає.
- О, Домбі! - мовив управитель.- Домбі не було коли вчитись таких дрібниць. А таким людям, як я, вони іноді стають у пригоді. Як сьогодні, приміром, коли я, завдяки їм, можу стати на герць із вами, майоре Бегсток.
Тільки брехливі уста можуть усміхатися так широко та облесно, але під принизливою покірливістю слів чути було щось схоже на гарчання, а одну мить могло навіть здатися, що білі зуби зараз укусять того, до кого вони лащаться. Та майорові не здалося нічого; містер же Домбі, напівзаплющивши очі, лежав і міркував про своє, поки вони грали, тобто до ночі.
Протягом цього часу містер Турбот, хоч і обіграв майора, настільки, проте, піднісся в його очах, що, коли вони розпрощалися біля дверей майорової кімнати, тубілець,- який звичайно облягався тут же, на матрасі,- з наказу свого пана, присвічував Турботу аж до його номера.
Того вечора в дзеркалі Турботової спальні довго мріла якась нечітка, невиразна пляма. Можливо, то було й криве дзеркало, але відбивало воно постать чоловіка, котрий бачив себе серед сили людей, що спали, розкинувшись, долі, в нього під ногами, як нещасний тубілець під дверима свого пана, а він, злорадно поглядаючи на сплячих, лавірував, переступаючи через них, але так, що не зачепив чоботом жодного обличчя - поки що.
Розділ двадцять сьомий. ТІНІ ГУСТІШАЮТЬ
Містер Турбот-управитель устав разом із жайворонком і пішов пройтися під літнім сонцем. Думками своїми - а думав він, зсунувши брови,- Турбот, схоже, не заносився так високо, як жайворонок, та й узагалі ті думки нікуди не линули, тільки гніздилися ближче до землі, визираючи з-поміж черви та перегною. Але жодна птиця, що співала високо в повітрі, незрима для ока людського, не була так далеко від нього, як думки містера Турбота. Він так досконало панував над своїм обличчям, що про вираз його мало хто міг сказати щось більше крім того, що воно усміхнене або ж замислене. Зараз воно було замислене, глибоко замислене. Що вище злітав жайворонок, то глибше занурювався він у свої думки. Що голосніші та чистіші були мелодії жайворонка, то важчим та глибшим ставало його мовчання. Нарешті, коли жайворон упав униз, у зелені жита, що хвилювалися рікою під подихом ранку, містер Турбот струсив із себе задуму і озирнувся навкруги з такою привітною та лагідною посмішкою, немов хотів прихилити до себе численних глядачів! Отак стрепенувшись, він більше в задуму не впадав, тільки розхмурив обличчя, наче згадавши, що найменша зморшка може все виказати, і йшов далі усміхаючись, мов на репетиції.
Може, з метою справити якнайкраще перше враження, містер Турбот цього ранку прибрався надто старанно і чепурно. Наслідуючи трохи строгість костюма того великого чоловіка, якому служив, містер Турбот, проте, не перейняв його бундючності. По-перше, вона йому самому здавалася смішною, а по-друге, він зайвий раз хотів підкреслити те, що відрізняло їх один од одного. Дехто міг би, звичайно, витлумачити це як своєрідну не дуже похвальну критику його крижаного патрона, та світ взагалі схильний тлумачити все на гірше, і містер Турбот не відповідав за його злостивість.
Чистий і квітнучий, трохи, може, збляклий на сонці, містер Турбот легкою ступою йшов по моріжку, походжав луками та зеленими ланами, прогулювався по алеях, доки не наблизився час сніданку. Вибравши коротший шлях, щоб не запізнитися, містер Турбот пустився в зворотну путь, все так само провітрюючи свої зуби, і голосно сказав: «А тепер ходім подивімось на другу місіс Домбі».
Гуляючи, він вийшов за межі міста і тепер, повертаючись назад, крокував густо затіненою алеєю, вздовж якої де-не-де було порозставлювано лавки для тих, хто бажав перепочити. Оскільки алея ніколи не бувала багатолюдною, а о цій тихій порі і взагалі пустувала, то містер Турбот був (чи вважав, що був) її єдиним і повновладним хазяїном. Отож, з безтурботністю людини, якій залишалося ще двадцять хвилин, щоб добратися туди, куди спокійно можна дійти за десять, містер Турбот зійшов зі стежки й кружляв собі між дерев, огинаючи товстенні стовбури то з того, то з іншого боку і лишаючи на росяній землі ланцюжок слідів.
Та виявилось, він помилявся, гадаючи, що в гайку нікого нема, бо, оминувши велике дерево, зачерствіла кора на якому вся була в гудзах і складках, мов шкура носорога чи якогось іншого спорідненого страховища допотопних часів, він раптом побачив постать
