Домбі і син - Чарльз Діккенс
Поперекидавши нарешті все, що нагодилося під руку, і понадававши тубільцеві епітетів, що своєю кількістю та мальовничістю повинні були викликати в останнього немалий захват перед скарбами англійської мови, майор нарешті дозволив пов’язати собі краватку і, вичепурений, повний свіжого духу після всіх оцих вправ, зійшов униз надихнути бадьорістю Домбі та його руку-правицю.
Домбі ще не було, зате була рука-правиця і, як завжди, з готовністю відкрила перед майором усі свої зубовні скарби.
- Ну, сер, як збували ви час відтоді, коли я мав щастя з вами познайомитись? - спитав майор.- Чи ви навіть не виходили?
- Була прогулянка тривалістю в півгодини,- відповів Турбот.- У нас-бо багато роботи.
- Справи, га?
- Є ряд різних дрібниць, які потрібно обговорити,- пояснив Турбот.- Але знаєте що? Це доволі незвичайне явище для мене, вихованого в школі недовір’я і загалом людини не надто товариської.- Турбот перейшов на чарівливо-щирий тон,- але я почуваю, що можу бути цілком відвертим з вами, майоре Бегсток.
- Велика честь для мене, сер,- відповів майор.- Можете на мене звіритися.
- І знаєте,- вів далі Турбот,- мені здається, що мій друг, або вірніше - наш друг...
- Тобто Домбі, сер? - вигукнув майор.- Ви бачите мене, містере Турбот? Бачите Джея Б.?
Майор був надто дебелий та синій, щоб його не можна було бачити, і містер Турбот визнав, що має таку приємність.
- То це ви бачите людину, яка задля Домбі ладна головою накласти.
Містер Турбот посміхнувся й сказав, що був певен цього.
- Отже, знаєте, майоре,- продовжив він,- вертаючись до сказаного: наш друг сьогодні, здається мені, не так цікавився справами, як завжди.
- Та ну-бо! - у захваті вигукнув майор.
- Мені здається, він трохи неуважний, і думками блукає десь-інде.
- Далебі, сер,- скрикнув майор,- тут треба шукати даму!
- Та й я прийшов до такого висновку,- зізнався Турбот.- Спершу я гадав, що ви жартуєте, коли ви натякнули на це, бо я вас, військових, знаю...
Майор запирхав, як кінь, затряс головою та плечима, немов хотів сказати: «А ми таки веселі хлопці, що тут перечити!» Потім він ухопив містера Турбота за петельку і, вибалушивши очі, шепнув, що вона незрівнянно чарівна, сер. Що вона - молода вдова, сер. З хорошого роду, сер. Що Домбі по самісінькі вуха закохався в неї, сер, і що це для обох чудова партія, бо в неї - врода, кров і таланти, а в нього - гроші. І чого ж іще треба для подружжя? Зачувши під дверима ходу містера Домбі, майор поспішив докинути, що завтра містер Турбот побачить її на власні очі й матиме змогу судити сам. Після такого розумового перезбудження і гарячкового шепотіння йому ще довго булькало в горлі й сльозилися очі,- аж поки подали обід.
Майор, як і деякі інші благородні тварини, за їдою показував себе якнайкраще. З одного краю столу сяяв він, з протилежного - більш помірковано - містер Домбі, а містер Турбот між ними і собі долучав промінчик то до одного, то до другого сяйва, чи, при потребі, й до обох відразу.
За першою та за другою стравою майор звичайно був дуже серйозний, бо, згідно з діючим таємним розпорядженням, тубілець виставляв круг нього всі банки та пляшечки з приправами, і майор був дуже зайнятий, відкорковуючи їх та змішуючи їхній вміст в себе на тарілці. Крім цього, на бічному столику тубілець тримав окремий набір прянощів та спецій, якими майор заправлявся щодня; не кажучи вже про дивні механічні пристрої, звідки кожного разу в майорове вино чвиркав струмінь якоїсь незнаної рідини. Але й під час цієї нелегкої роботи майор умів бути надзвичайно товариським, і товариськість його полягала в тому, що він вельми хитро виявляв перед Турботом настрій містера Домбі.
- Домбі,- сказав майор,- ви не їсте. У чім справа?
- Спасибі,- одповів цей джентльмен.- Щось не маю апетиту сьогодні.
- Що ж це з ним сталося, Домбі? - спитав майор.- Куди він заподівся? Ви не залишили його у наших друзів - за це я ручуся - бо його у них сьогодні за сніданком не було. Принаймні, в одної. Не скажу, в якої саме.
Тут майор підморгнув Турботові і скорчив таку жахливо хитру гримасу, що чорношкірий слуга мусив, не чекаючи на розпорядження, дати йому стусана в спину, інакше майор міг би скотитися під стіл.
На дальшому етапі обіду - тобто тоді, коли тубілець уже стояв напохваті, готовий подати першу пляшку шампанського,- майор зробився іще хитріший.
- Ну,- мовив він, підносячи свій келих,- наливай по вінця, негіднику. По вінця й містеру Турботові; і містерові Домбі теж. Хай йому біс, джентльмени! - підморгнув майор до свого нового приятеля, бо містер Домбі в цю мить значуще втупився в тарілку.- Офіруймо ж це вино божеству, знайомством з яким Джо пишається і на якого скромно й шанобливо милується здаля. Зовуть його Едіт,- додав майор.- Божественна Едіт!
- За божественну Едіт! - повторив, усміхаючись, Турбот.
- Авжеж, за Едіт,- приєднався містер Домбі.
Поява офіціантів з новими стравами викликала в майора новий приплив хитрощів, тільки дещо серйознішого плану.
- Хоча, між нами кажучи, сер,- звертаючись більше до Турбота і прикладаючи пальця до вуст, мовив майор,- хоча Джо Бегсток у цьому питанні й мішає грішне з праведним, проте він надто боготворить згадане нами ім’я, аби віддати його на поживу таким хлопцям, як ми,- та й не тільки таким. Ні звуку, сер, поки вони тут!
З боку майора то був гідний і шанобливий жест, і містер Домбі це чудово зрозумів. Дарма що збентежений - на свій лад - майоровими натяками, містер Домбі вочевидь не мав нічого проти його піддразнювань, ба навіть заохочував до них. Можливо, майор і справді був недалеко від істини, коли
