Домбі і син - Чарльз Діккенс

Едіт не зволила виправити цієї вельми оригінальної цитати з корану, зате містер Домбі визнав за потрібне зробити кілька чемних зауважень.

- Мені дуже приємно,- з натужною люб’язністю сказав він,- що джентльмен, такий близький до мене, як Турбот, мав честь і щастя прислужитися хоч трошки місіс Гренджер,- вклонився він їй.- Тільки мені трохи прикро і навіть заздрісно,- містер Домбі мимохіть виділив останні слова, наче відчував, що вони будуть сприйняті як вступ до чогось вельми приголомшливого,- я заздрю Турботові і шкодую, що не мав такого щастя, такої честі сам.- Містер Домбі знову вклонився. Едіт - якщо не рахувати підібганої губки - навіть не ворухнулася.

- Свідчуся богом, сер,- гукнув майор, в якого, з появою офіціанта, що прийшов запросити до сніданку, раптом розв’язався язик,- свідчуся богом, мені здається дивним, що досі ніхто не мав щастя та честі поперестрілювати всіх тих волоцюг безкарно. Але ось рука Джея Б. для місіс Гренджер, якщо вона зволить її прийняти, і найбільша послуга, яку Джо може зробити вам у цю хвилину, мадам,- це провести вас до столу!

З цими словами майор подав руку Едіт, містер Домбі повів місіс Ск’ютон, а містер Турбот ішов позаду і всміхався їм у спини.

- Я дуже рада, містере Турбот,- сказала за сніданком леді-мама, ще раз задоволено оглянувши його крізь лорнет,- що ваш приїзд так щасливо збігся з нашою поїздкою. Це буде чарівна прогулянка.

- У такому товаристві всяка прогулянка чарівна,- одповів Турбот,- але, скільки мені відомо, ця екскурсія сама собою дуже цікава.

- О! - вигукнула місіс Ск’ютон у слабкому вияві великого захвату.- Замок просто чудовий! Спогади про середньовіччя і про це... як його... все, що воістину незрівнянне. Ви любите середньовіччя, містере Турбот?

- Звичайно, люблю, і дуже,- одказав містер Турбот

- Такі чарівні часи! - вигукнула Клеопатра.- Настільки сповнені віри! Такі стрімкі та бурхливі! Такі мальовничі! Такі безмежно далекі від банальності! О боже милий, якби тільки до наших жахливих днів збереглося хоч трохи більше поезії того часу!

Говорячи все це, місіс Ск’ютон гостро поглядала на містера Домбі, який поглядав на Едіт - а та слухала, не підводячи очей.

- Ми - страшенні реалісти, містере Турбот,- сказала місіс Ск’ютон.- Хіба ні?

Мало хто мав менше підстав скаржитись на свій реалізм, ніж Клеопатра, при всіх її численних химерах, яких з горою вистачило б на ще одне, цілком реальне й індивідуальне, життя. Та містер Турбот усе ж таки висловив жаль з приводу нашого надмірного реалізму і погодився з тим, що ми надто вже звикли до нього.

- А які картини в замку - божественні! - повідомила Клеопатра.- Сподіваюсь, ви любите картини?

- Можу запевнити вас, місіс Ск’ютон,- підхвалив Домбі свого управителя,- що Турбот дуже добре розуміється на картинах. У нього природжений хист до цього. Та він і сам неабиякий митець. Я певен, він буде в захваті від уміння та смаку місіс Гренджер.

- Хай йому біс, сер! - скрикнув майор Бегсток.- На мою думку, ви просто чарівник і можете робити все.

- О! - скромно посміхнувся Турбот.- Ви занадто оптимістичні, майоре. Я можу робити дуже небагато. Але містер Домбі настільки щедрий в оцінці тих невеличких здібностей, які можуть знадобитися таким людям, як я, і які не йдуть в жодне порівняння з його власними здібностями в цілком іншій сфері, що...- Тут містер Турбот на знак протесту проти дальших похвал знизав плечима й замовк.

Увесь цей час Едіт підводила очі хіба лиш на матір, коли душевний запал цієї леді виливався словами. Але як тільки містер Турбот замовк, вона на секунду глянула на містера Домбі. Лише на секунду, та вираз зневажливого подиву, що зблиснув на її обличчі, не минув уваги однієї спостережливої особи, що усміхалася до всіх і кожного.

Містер Домбі в останню мить упіймав той блискавичний погляд карих очей і скористався з нагоди, щоб затримати його надовше.

- Ви, певно, вже не раз бували в Уоріку, мадам? - спитав він.

- Кілька разів.

- Боюсь, що сьогодні вам буде там нудно.

- О, ні, анітрохи.

- Ах! Ти точно така, як твій кузен Фінікс, люба Едіт,- сказала місіс Ск’ютон.- Він був в Уоріку разів п’ятдесят. Коли б він сьогодні приїхав до Лімінгтона - а я дуже б хотіла цього - то завтра подався б туди і в п’ятдесят друге.

- Ми всі дуже захоплюємось, правда, мамо? - холодно посміхнулась Едіт.

- Навіть занадто, щоб могти жити спокійно, голубонько,- відповіла мати.- Та не будемо нарікати. Наші власні переживання винагородять нам усе. Якщо - так каже твій кузен Фінікс - від меча надто скоро зношуються... як їх...

- Піхви? - підказала Едіт.

- От-от,- то саме тому, що він ясний і гострий, моє серденько.

Місіс Ск’ютон тихенько зітхнула, немов хотіла накинути тінь на кинджал, що за піхви йому правило її чутливе серце, і, схиливши голову набік, як то робила Клеопатра, задумано глянула на свою кохану доньку.

Едіт, як повернулась була обличчям до містера Домбі, то так і сиділа весь час, перемовляючись з матір’ю,- ніби наготувалася слухати все, що він іще скаже. У цьому прояві звичайної чемності було щось майже демонстративне і водночас силуване, наче накинуте їй мимо її власної волі,- що знову ж таки не оминуло уваги того самого спостерігача, котрий усміхався до всіх і кожного. Йому відразу пригадалось, якою він бачив її тоді, на лавці під деревом, коли їй здавалось, що вона там сама.

Оскільки сніданок вже закінчився, а майор набух, як боа-констріктор, то містер Домбі, так і не знайшовши, що сказати Едіт, запропонував рушати в путь. Відкрита коляса, замовлена цим джентльменом, чекала коло дверей; він сам, обидві дами та майор сіли всередину, тубілець і недокрівний паж умостились на передку, містер Тавлінсон - позаду, а містер Турбот верхи, їхав у ар’єргарді.

Галопуючи в ар’єргарді за якихось сто ярдів од коляски, містер Турбот весь час підглядав за її пасажирами, наче кіт за мишами. Куди б він не дивився