Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Містер Домбі,- сказала місіс Ск’ютон, коли нарешті дійшла до слова,- кілька тижнів тому зробив нам честь, одвідавши нас - у вашім товаристві, любий майоре. Я визнаю - дозвольте сказати це відверто,- що моя імпульсивність, моя здатність, так би мовити, носити серце на рукаві 44 - це моє слабке місце. Я своє слабке місце знаю прекрасно - краще, ніж мої вороги. Але я не каюся; я не хочу, щоб цей бездушний світ мене заморозив, і радо нестиму своє заслужене тавро.

Місіс Ск’ютон поправила шемізетку, пощипала себе по жилавій шиї, аби надати їй гладкості, і з великим задоволенням попровадила далі:

- Мені - та й моїй коханій Едіт також - було надзвичайно приємно приймати в себе містера Домбі. Природно, що йому - як приятелю вашому, любий майоре,- ми відразу були готові віддати всі свої симпатії, а ще я помітила наче, що містер Домбі не без серця,- це мене вельми втішило.

- Тепер того серця збіса мало лишилося, мадам,- сказав майор.

- Облуднику! - вигукнула місіс Ск’ютон, ліниво поглянувши на нього.- Мовчіть, ради бога.

- Джея Б. заціпило, мадам,- відгукнувся майор.

- Відтоді містер Домбі,- продовжувала Клеопатра, розтираючи рум’янець на щоках,- почав учащати до нас. Можливо, йому припали до вподоби простота та невибагливість наших смаків - природність-бо завжди приваблює - стільки в ній солодкого чару,- і ми бачили його в себе щовечора. Чи думала я про ту страшну відповідальність, яку брала на себе, заохочуючи містера Домбі до... до...

- Того, щоб отаборитись тут? - підказав майор.

- У, брутальне створіння! - вигукнула місіс Ск’ютон.- Ви виразили мою думку, тільки огидними словами.

Тут місіс Ск’ютон обперлася ліктем на столик поруч себе, граціозно, як на її погляд, звісивши руку, і, ліниво милуючись нею та обмахуючись віялом, говорила далі:

- Немає слів, щоб передати ті страшні, пекельні муки яких я зазнала, коли правда поволі стала відкриватися моїм очам. Все життя моє віддане моїй любій Едіт, і дивитись, як вона щодня міняється,- вона, красунечка моя, що, відколи помер той премилий хлопчина, Гренджер, буквально тлумила всі свої поривання,- дивитись на це - найприкріша в світі річ.

Світ місіс Ск’ютон не був надто прикрий, судячи з того, як відбилася на ній ця його найприкріша обставина,- але це так, між іншим.

- Едіт,- манірно усміхнулася місіс Ск’ютон,- ця найкоштовніша перлина мого життя, кажуть, схожа на мене. Та й мені здається, що ми з нею дуже подібні.

- Є у світі один чоловік, який ніколи не погодиться з тим, що хтось може бути подібний до вас, мадам,- сказав майор.- І звати його - старий Джо Бегсток.

Клеопатра зробила рух, ніби хотіла розтрощити йому голову віялом, але стрималася, осміхнулась до нього й провадила далі.

- Коли моя чарівна дівчинка має ті ж добрі риси, що й я, поганюще створіння! - поганющим створінням був майор,- то їй передалася і моя немудра натура. У неї сильний характер,- про мій кажуть, що він незламний, хоч я не вірю,- та коли вже вона чимсь пройметься, то стає без міри чутлива і піддатлива. Уявіть собі мої почуття, коли я дивлюся і бачу, як вона сохне! Мене це добиває.

Виставивши своє подвійне підборіддя і стиснувши сині губи в сердечній гримасці, майор виразив якнайглибшу співучасть.

- Між нами завжди існувало зворушливе довір’я,- сказала місіс Ск’ютон,- вільний розвій духу, щирість почуття. Ми були більше як сестри, а не як мама з дочкою.

- У своєму щирому почутті,- вкинув майор,- Дж. Б. звірявся вже п’ятдесят тисяч разів!

- Не перебивайте мене, грубіяне! - сказала Клеопатра.- Уявіть собі тепер, що я повинна була відчути, побачивши, що є одна тема, якої ми обидві уникаємо! Що між нами лягло... як це називається... провалля! Що моя щиросерда Едіт зі мною уже не та! Гіркоту цих почуттів неможливо описати, звичайно.

Майор полишив свій стілець і пересів на інший, ближче до столика.

- День у день я це бачу, мій дорогий майоре,- вела далі місіс Ск’ютон.- День у день я відчуваю це. Щогодини дорікаю собі за оте нічим не обмежене довір’я, що привело до таких прикрих наслідків, і щохвилини чекаю й сподіваюся, що, може, містер Домбі щось скаже і тим полегшить мені мої нестерпні муки, дорогий мій майоре. Але час минає і... нічого. Мене катує сумління... обережно,- тут чашка, ви такі незграбні!.. моя мила Едіт змінилася невпізнанно, і я просто не знаю, що мені робити і з якою доброю душею порадитись.

Підбадьорений, мабуть, довірливим і лагідним тоном місіс Ск’ютон, на який вона й раніше збивалася кілька разів, а тепер, схоже, перейшла остаточно, майор простяг руку через стіл і сказав з усмішкою:

- Порадьтеся з Джо, мадам.

- Тоді чому ж ви, потворне чудовисько,- сказала місіс Ск’ютон, даючи йому одну руку і вдаривши по його пальцях віялом, яке тримала в другій,- не кажете мені нічого? Ви знаєте, про що йдеться.

Майор реготнув, поцілував даровану йому руку і зайшовся ще більшим реготом.

- Чи дійсно в містера Домбі стільки серця, як я думаю? - розпливлася ніжністю Клеопатра.- Гадаєте, в нього серйозні наміри, любий мій майоре? Як ви порадите: поговорити з ним чи краще дати йому волю? Ну, скажіть-бо, по-родинному,- що ви мені порадите?

- Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? - хрипко гигикнув майор.

- О, загадкове створіння! - місіс Ск’ютон піднесла віяло до майорового носа.- Як ми можемо його оженити?

- Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? - гигикнув майор іще раз.

Місіс Ск’ютон одповіла не словами, а усміхом, таким живим та лукавим, що цей галантний офіцер, розуміючи його як запрошення, от-от був би поцілував її в яскраво квітнучі губи, якби не віяло, що ним вона захистилася з вельми чарівливою, молодечою спритністю,- може, із скромності, а може, щоб не завдати шкоди цьому буйному цвітінню.

- Домбі, мадам,- сказав майор,- чудова здобич.

- О, корисливе створіння! - легенько верескнула Клеопатра.- Ви мене шокуєте.

- І в Домбі, мадам,- майор витягнув шию й примружив очі,- в Домбі серйозні