Домбі і син - Чарльз Діккенс

Роб іще раз запевнив, що буде насторожі й напохваті, і капітан, заручившись цією передбачливою домовленістю, востаннє почимчикував додому, до місіс Мак-Стінджер.

Думка, що він у цьому домі востаннє, разом з тим жахливим наміром, що його він ховав під синім жилетом, зродили в капітанові такий смертельний страх перед Мак-Стінджер, що кожного разу, коли він зачував її кроки, на капітана нападала трясця. Як на зло, того дня місіс Мак-Стінджер була в чарівному настрої - ласкава й сумирна, мов ягничка; отож коли вона прийшла запитати, чи не приготувати йому чого на обід, капітана геть загризло сумління.

- Може, хочете пудингу з нирок, або баранячого серця, капітане Катле? - питалася вона.- Не бійтеся, що завдасте мені клопоту.

- Ні, спасибі, мадам,- подякував капітан.

- То, може, печену курку з доброю начинкою і підливою з яєць? Ну-бо, капітане! Влаштуйте же собі маленький бенкет.

- Ні, дякую, мадам,- скромно повторив капітан.

- Я бачу, ви щось не в гуморі. Вам треба чогось підбадьорливого. Може, пляшку хересу?

- Гаразд, мадам, якщо й ви вип’єте зі мною,- погодився капітан.- Ви не були б такі ласкаві, мадам,- додав капітан, якого сумління вже роздирало на шматки,- взяти з мене комірне за квартал наперед?

- Чого це раптом, капітане Катле? - різко (як здалося капітанові) спитала місіс Мак-Стінджер.

Капітан злякався на смерть.

- Ви зробили б мені величезну послугу,- покірливо сказав він.- Я не вмію берегти гроші: вони самі розпливаються. Прошу вас.

- Добре, капітане Катле,- ні про що не здогадуючись, відповіла місіс Мак-Стінджер, потираючи руки.- Візьму, коли так хочете. Негоже мені, з моїми дітьми, відмагатися, як негоже й просити.

- То, може, ви, мадам, ласкаво передасте оці вісімнадцять пенсів своїм малятам? - сказав капітан, виймаючи монету з бляшанки, що стояла в нього на буфеті.- А може, ви прислали б їх усіх сюди? Мені чогось охота їх побачити.

Кожен малий Мак-Стінджер був капітанові, як ніж у серце, коли всі вони гамузом удерлися до кімнати і зі зворушливим довір’ям, на яке він так мало заслуговував, обскочили його. Погляд Олександра Мак-Стінджера, який був його улюбленцем, завдавав йому нестерпного болю; голосок Юліани Мак-Стінджер, що була копією своєї матері, вганяв його душу в п’яти. Все ж протягом години чи двох він тримався доволі пристойно, а малі Мак-Стінджери робили з ним що хотіли та, вибрикуючи, причинили деяку шкоду ще й його лискучому капелюхові, мостячись у ньому по двоє, як у гніздечку, і барабанячи по денцю черевиками. Нарешті капітан, з великим жалем, відправив їх геть і, прощаючись з цими янголятами, відчував такі гризоти сумління й такий сердечний біль, як людина, що йде на страту.

В нічній тиші капітан поскладав у скриню все своє важче добро і замкнув її на ключ з наміром залишити її тут, очевидно, назавжди - хіба що, може, вдасться йому знайти колись такого чоловіка, достатньо мужнього та відчайдушного, що міг би прийти й запитатися за неї. Дрібніші предмети першої необхідності капітан згорнув у вузлик і, прилаштувавши своє столове срібло якнайближче до тіла, був готовий до втечі. Рівно опівночі, коли Бриг-майдан поринув у сон, а оточена дітворою місіс Мак-Стінджер - в солодке забуття, він навспинячки підкрався в темряві до дверей, одчинив їх, м’яко зачинив за собою і кинувся бігти що було духу.

Гнаний видінням, у якому місіс Мак-Стінджер, зірвавшись з ліжка і забувши про одяг, мчала за ним, щоб завернути його назад, гнаний також усвідомленням власного страшного злочину, капітан Катл не збавляв темпу і давав волю ногам на всьому шляху від Бриг-майдану аж до дверей крамниці корабельних інструментів. Двері відчинилися негайно, бо Роб стояв на чатах, і тільки коли їх замкнули на ключ та на засув, капітан відчув себе у відносній безпеці.

- Ху! - відсапнув капітан, роззираючись довкола.- Аж легше стало!

- Щось негаразд, капітане? - вигукнув наполоханий Роб.

- Ні-ні,- відповів капітан, змінившись на обличчі і прислухаючись до кроків під вікном.- Але ти, хлопче, затям: якщо сюди прийде яка дама,- не з тих двох, що ти уже тут бачив,- і питатиме капітана Катла, то кажи, що такого не знаєш і ніколи не чув. Затям собі це.

- Слухаю, сер,- одповів Роб.

- Можеш додати, якщо хочеш,- поміркувавши трохи, сказав капітан,- що читав десь у газеті, ніби цей капітан виїхав до Австралії з цілою партією переселенців, які заприсяглися, що вже ніколи не повернуться.

Роб, утямивши, закивав головою, і капітан Катл, пообіцявши, що зробить з нього людину, коли той слухатиметься, позіхнув і відпустив його спати, а сам побрався нагору, до спаленьки Соломона Джілса.

Несила описати, що вистраждав капітан наступного дня, при кожній появі на вулиці дамського капелюшка і скільки разів стрімголов утікав на мансарду, ховаючись від уявної місіс Мак-Стінджер. А щоб менше утруднювати себе, вдаючись до такого способу самозбереження, капітан повісив фіранку на внутрішньому боці скляних дверей, що вели з крамниці до вітальні, підібрав до них ключа з переданої йому низки і провертів у стіні невеличку дірку для ведення спостережень. Переваги такої укріпленої позиції були очевидні. Як тільки в полі зору з’являвся дамський капелюшок, капітан миттю заслизав у свою фортецю, замикався на ключ і вів таємний нагляд за ворогом. Встановивши, що тривога була даремна, він так само миттю вислизав звідти. Але що капелюшків на вулиці не бракувало, а тривогу піднімав кожен з них, то капітан цілий день тільки те й робив, що заходив та виходив майже безперестанку.

Втім, незважаючи на таку втомливу роботу, капітан Катл знаходив час, щоб оглянути крам і, на превеликий жаль для Роба, дійшов загального висновку, що всі інструменти неодмінно треба почистити та пополірувати. Кілька, на його думку, привабливих для ока речей він виставив на вітрину, встановивши для них, на загальний подив перехожих, ціни від десяти шилінгів до п’ятдесяти фунтів.

Запровадивши всі ці вдосконалення і обклавшись інструментами, капітан Катл відчув у собі вченого і ввечері, перед сном, попихкуючи люлькою, поглядав крізь віконце вітальні на зорі, немов і вони були його власністю. Як крамар із Сіті, він почав також цікавитися лордом-мером, шерифами та публічно-правовими товариствами і вважав за свій обов’язок читати щодня вексельні курси, дарма що за всіма правилами навігаційних розрахунків ніяк не міг утямити, що значать