Домбі і син - Чарльз Діккенс

- В усякому разі, горе твоє менше, ніж її, бо нема в світі більшої сироти, ніж дитина, що відлучена від любові живих батьків.

Квіти розсипались, як пил, спорожнілі долоні затулили обличчя, і безталанна сирота, упавши на землю, зайшлася довгими й гіркими риданнями.

Та чиста серцем і сповнена рішучості щодо свого доброго заміру, Флоренс ухопилася за нього так цупко, як її мати за неї того дня, коли породила Поля. Він не знає, як гаряче вона його любить. Нехай не скоро, але серце батька кінець кінцем довідається про це. А тим часом вона повинна уникати будь-якого необачного слова чи погляду, будь-якого випадкового збурення почуттів, що могли б дати привід подумати, ніби вона скаржиться на нього.

Навіть спілкуючись із сиротою, яку вона щиро полюбила і про яку не могла забути від того випадку, Флоренс думала насамперед про нього. Якщо надто виокремлюватиме дівчинку з-поміж решти дітей, то цим тільки підтвердить думку - може, й не всіх, але одній людини напевно,- що батько її жорстокий і недобрий. Супроти цього її власна втіха була нічим. Усе, що вона почула тоді ненароком, спонукало її шукати не втіхи для себе, а захисту для нього; і Флоренс шукала, її серце прагло знайти шляхи любові.

Шукала вона скрізь і в усьому. Якщо в оповіданні, читаному вголос, траплялася згадка про поганого батька, вона потерпала, щоб хтось, не дай боже, не пов’язав цього з її батьком,- про дочку вона й не думала. Те саме було, коли вони ставили п’єски, розглядали малюнки чи грали в ігри. Причин для такого розчулення нагоджувалось стільки, що часто її обсідали лихі передчуття: а чи не краще таки вернутися їй до свого старого дому, до тихого життя у сутінку сірих стін? І як мало було тих, хто, бачачи Флоренс - цю милу, квітнучу юнку, цю скромну королівну усіх їхніх веселих забав,- міг уявити собі, який святий тягар лежав у неї на серці! Як мало було тих, хто, ціпеніючи в крижаній присутності її батька, підозрював, яке жарке жертвенне полум’я палахкотить над його чолом!

Флоренс терпляче вправлялася над своїм важким завданням і, не знаходячи серед дітей на віллі, у чому ж полягає секрет того безіменного, незнаного їй хисту, часто ранком ішла шукати його поміж дітей бідняків. Але й тут, виявлялося, діти зайшли далеко в цій науці. Вони вже давно здобули собі місце в рідному домі, а не спинилися на порозі, перед зачиненими наглухо дверми, як вона.

Гуляючи ранками, Флоренс не раз звертала увагу на одного чоловіка, що завжди працював, і часто біля нього сиділа дівчина приблизно її віку. То був дуже вбогий чоловік, що, як видно, не мав постійної роботи, бо то блукав берегом під час відпливу, визбируючи в намулі різні покидьки, то порпався на малесенькому худому городі перед хатою, то лагодив свій злиденний старий човен, то допомагав сусіді. Та хоч би що робив той чоловік, дівчина завжди байдикувала - тільки сиділа поруч нього, мовчазна й байдужа, склавши руки.

Флоренс часто хотілося заговорити з ним, але вона не насмілювалась, бо чоловік не давав для цього жодного приводу. Нарешті одного разу, коли Флоренс, простуючи стежкою поміж верболозом, вийшла на невеликий кам’янистий схил, що відділяв його подвір’я від води, і наскочила просто на нього - чоловік підвів голову од багаття, яке розпалив, щоб обсмолювати старий перевернутий догори дном човен, і привітався.

- Доброго ранку,- відповіла Флоренс, підходячи ближче,- рано ви встаєте до роботи.

- Я був би радий ставати ще раніш, міс, аби була робота.

- А хіба важко знайти її?

- Та нелегко.

Флоренс глянула туди, де сиділа, зібгавшись, дівчина, сперши лікті на коліна, а підборіддя - на долоні.

- Ваша дочка? - спитала вона.

Він миттю підвів голову і, з прояснілим обличчям дивлячись на дівчину, кивнув: «так». Флоренс теж повернулася до неї і привітно махнула рукою. Дівчина похмуро буркнула щось у відповідь.

- Вона теж шукає роботи? - спитала Флоренс.

Чоловік похитав головою.

- Ні, міс, я роблю за нас обох.

- То вас тільки двоє?

- Так, тільки двоє,- відповів той.- Її мати вже десять років, як умерла. Марто! - Він знов підвів голову й свиснув: - Ти чого ж не озвешся до панночки?

Дівчина нетерпляче знизала увібганими плечима й одвернулася. Негарна, вуглувата, дражлива, вся в лахмітті, брудна... але її кохають. Так, так, кохають! Флоренс спостерегла погляд її батька і добре знала, чий погляд не мав з ним ніякої схожості.

- Боюсь, їй знов погіршало, моїй бідній дівчинці,- сказав чоловік, припинивши роботу й задивившись на свою незугарну дитину з відвертим - і тим ніжнішим - співчуттям.

- Вона що, хвора? - спитала Флоренс.

Чоловік важко зітхнув.

- Не знаю, чи була моя Марта здорова й п’ять день за останніх п’ять років,- відповів він.

- Та ні-бо, більше як п’ять, Джоне,- вкинув слово сусіда, що прийшов допомогти йому смолити човен.

- Більше, кажеш? - скрикнув чоловік, зсунувши назад подертого бриля, і провів рукою по лобі.- Мабуть, справді. Мені здається, що це тягнеться вже бозна-скільки.

- І потягнеться ще стільки ж, Джоне,- сказав сусіда.- Скільки ти будеш панькатися з нею, стільки вона буде тягарем сама собі, та й усім іншим.

- Тільки не мені,- заперечив Джон, знов беручись до роботи,- тільки не мені.

Флоренс краще, ніж будь-хто, відчувала, що він каже правду. Вона присунулася ближче - їй хотілось доторкнутися до цієї мозолястої руки, подякувати за ласку до того жалюгідного створіння, на яке він дивився зовсім не такими очима, як інші.

- Хто ж попанькає мою бідну доньку - коли це можна назвати паньканням - як не я? - сказав батько.

- Гай-гай! - вигукнув сусіда.- Маєш рацію, Джоне. Але ти? Ти ж обділяєш себе, щоб дати їй. Задля неї сам собі світ зав’язуєш. Через неї бідуєш усе своє життя. А вона - вона тобі вдячна? Думаєш, вона це розуміє?

Батько знову підвів голову й свиснув. Марта замість відповіді так само нетерпляче ворухнула згорбленими плечима, але він і цьому був радий.

- Тільки задля цього, міс,- осміхнувся сусіда, і в усмішці тій було більше співчуття, ніж