Домбі і син - Чарльз Діккенс

Водночас, вірна своїм намірам щодо батька і твердому переконанню, що причину їхніх холодних стосунків слід шукати у ній самій, Флоренс не забувала, що цей джентльмен - близький друг її тата, і схвильовано питала себе, чи не викликана її неприязнь та острах перед містером Турботом тією ж таки причиною, що відвернула від неї й серце батька, залишивши її такою самотньою? Може бути - злякано думала вона, а часом їй здавалося, що так воно і є, і тоді вона казала собі, що поборе ці недобрі почуття; переконувала себе, що увага батькового приятеля - велике благо й висока честь для неї, і сподівалася, що терплячі спостереження та віра в нього не дадуть її скривавленим ногам збочити з того каменястого шляху, який веде до батькового серця.

Отак, не мавши з ким порадитися,- щоб не подумали, ніби вона скаржиться на батька,- бідна Флоренс борсалася в неспокійному морі сумнівів та надій, а містер Турбот, наче огидне глибоководне чудовисько, плавав унизу і не зводив з неї блискучого ока.

Була ще одна причина, що квапила її додому. Самотнє життя більше пасувало її душевному настрою, повному боязких надій та сумнівів, а ще вона боялася, що, не будучи вдома, може пропустити якусь нагоду довести батькові свою любов. Бог свідок - якраз щодо цього вона, бідолашне дитя, могла б бути спокійна,- але що ж, коли та зневажена любов ніяк не давала їй спокою, тріпочучи в ній безнастанно, і навіть уночі вилітала на крилах сну, щоб примоститись, мов перелітна птаха, яка вернулася додому, в батька на рамені.

Вона часто згадувала Уолтера. О, а як часто, коли ніч була темна і вітер завивав круг будинку! Та серце її не втрачало надії. Їй - молодій, палкій, хай і недосвідченій - так важко було уявити собі, що молодість і запал може згаснути, мов полум’я свічки, а світлий день життя - зникнути в темряві глупої ночі. І Флоренс надіялася. Вона часто плакала, думаючи про бідування Уолтера, і дуже рідко - думаючи про його смерть, і ніколи не плакала довго.

Вона написала була майстрові корабельних інструментів, але не одержала відповіді, та й не чекала на неї. Ось так було в душі у Флоренс того ранку, коли вона з радістю поверталась додому, до свого самотнього життя.

Доктор і місіс Блімбери у супроводі свого дорогоцінного вихованця (хоч і всупереч його волі), юного містера Барнета, відбули назад до Брайтона, де цей юний джентльмен і його друзі по сходженню на Парнас, безумовно, вже відновили свої заняття. Вакації минулися; наймолодші гості вілли роз’їхались, і тривала гостина Флоренс теж доходила свого кінця.

А проте був один гість, який хоч і не жив на віллі, але постійно засвідчував Скетлсам свою увагу, лишаючись відданим їм і тепер. Маємо на думці містера Тутса. Поновивши кілька тижнів тому знайомство із Скетлсом-молодшим, яке він мав щастя зав’язати того вечора, коли порвав блімберські пута і з каблучкою на пальці полинув у вільний світ, містер Тутс щодня заходив на віллу й залишив у вестибюлі цілу колоду візитних карток. Церемонія відбувалась так, немов містер Тутс грав із швейцаром у віст і здавав йому карти.

Крім того, натхнений (не без допомоги блискучого розуму його друга Курчати) тією ж прекрасною, сміливою ідеєю - не дати Скетлсам забути про себе - містер Тутс придбав шестивеслового човна. Веслували на ньому водяні приятелі Курчати, а кермував сам цей славетний герой, котрий для такої нагоди одягав червоногарячу пожежну куртку і прикривав вічно підбите око зеленою пов’язкою. Ще до вербовки екіпажу містер Тутс подав Курчаті на розгляд гіпотетичний випадок- припустимо, Курча закохався в молоду леді, Мері на ймення, і захотів спорядити власного човна - як би він назвав його? Курча під присягою запевнив, що охрестив би його «Маріеттою» або ж «Втіхою Курчати». Схваливши цю ідею й всебічно обміркувавши її, містер Тутс вирішив назвати свій човен «Радість Тутса», що мало служити делікатним компліментом Флоренс і чого не міг не оцінити кожен, хто знав обидві сторони.

Розлігшись на кармазиновій подушці в своєму розкішному човні й задерши догори ноги, містер Тутс, втілюючи свою ідею в життя, день у день, з тижня на тиждень плавав туди-сюди попри садок сера Барнета, шастав упоперек річки під карколомними кутами, щоб його бачили з вікон сера Барнета і взагалі виробляв такі піруети своєю «Радістю Тутса», що вправив у захват усе навколишнє побережжя. Та як тільки над рікою з’являвся хтось із мешканців Барнетової вілли, містер Тутс удавав, ніби потрапив сюди за збігом винятково незвичайних і несподіваних обставин.

- Здоровенькі були, Тутсе! - гукав сер Барнет, махаючи рукою з моріжка, поки хитрюще Курча скеровував човна просто на берег.

- Як ся маєте, сер Барнете! - незмінно відповідав Тутс.- Яким це дивним побитом ви тут?

Премудрий Тутс завжди казав саме так, немов то була не вілла сера Барнета, а чиясь давно покинута оселя на березі Нілу чи Гангу.

- Оце так дивина! - вигукував містер Тутс.- А міс Домбі є?

Звичайно після цього з’являлася Флоренс.

- О, Діоген чудово почуває себе, міс Домбі! - кричав містер Тутс.- Я сьогодні довідувався.

- Дуже вам дякую,- одповідав милий голосок Флоренс.

- Може, б ви висіли на берег, Тутсе? - пропонував тоді сер Барнет.- Ходіть! Ви ж нікуди не поспішаєте. Загляньте до нас!

- О, це пусте, дякую вам! - червоніючи, казав Тутс.- Я просто подумав, що міс Домбі, напевне, хоче знати за Діогена. До побачення!

І бідний містер Тутс, якому до смерті хотілося прийняти запрошення, але бракувало відваги, згнітивши серце, подавав знак Курчаті, і «Радість» стрілою краяла воду.

Ранком того дня,коли Флоренс од’їжджала, надзвичайно розкішно прибрана «Радість» стала на приколі коло садка. Зійшовши, по розмові з Сюзанною, вниз, Флоренс застала у вітальні містера Тутса.

- О, як ся маєте, міс Домбі? - спитав ошелешений Тутс, що завжди ніяковів, коли мрія його серця збувалася і він розмовляв із Флоренс.- Спасибі, я почуваюся добре, сподіваюсь, і ви так само, як Діоген учора.