Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Дякую, це пусте,- відказав містер Тутс.- Я подумав, може, ви будете не проти, за такої чудової погоди, повернутися додому човном. Місця в ньому вистачить і для вашої покоївки.
- Спасибі велике,- завагалася Флоренс.- Я б охоче, поїхала... але... не можу.
- О, це пусте,- відповів містер Тутс.- До побачення!
- Може, почекаєте на леді Скетлс? - лагідно спитала Флоренс.
- О, ні, дякую вам,- відповів містер Тутс.- Це зовсім пусте.
До чого сором’язливий бував містер Тутс у подібних випадках, до чого метушливий! У цю мить до кімнати ввійшла леді Скетлс, і Тутс раптом взявся гаряче розпитувати її про здоров’я та висловлювати надію, що воно в неї добре, і ніяк не міг відірватися від її руки, аж доки не з’явився сер Барнет, в якого він тут же учепився з силою одчаю.
- Сьогодні ми втрачаємо ту, що осяяла наш дім, Тутсе,- сказав сер Барнет, повертаючись до Флоренс.
- О, це пу... тобто, безперечно,- пробелькотів збентежений Тутс.- Бувайте здорові!
Незважаючи на бучний характер цього прощання, містер Тутс, замість іти, став і тупо роззирався довкола. Щоб допомогти йому, Флоренс, сердечно дякуючи за все, попрощалася з леді Скетлс і подала руку серу Барнетові.
- Чи не можу я попросити вас, дорога міс Домбі, переказати мої найкращі вітання вашому шановному татові? - мовив той, ведучи гостю до карети.
Важко було Флоренс брати на себе це доручення,- вона немов обманювала сера Барнета, дозволяючи йому думати, що люб’язність, зроблена їй, робилася і її батькові. Але що пояснити це було годі, то Флоренс лише вклонилася, дякуючи господареві, і знову подумала, що похмурий дім, де вона не могла опинитися в такій незручній, болючій для неї ситуації, буде їй найкращим і природним притулком.
Нові її друзі та знайомі, що ще лишалися на віллі, повибігали - хто з будинку, хто з саду - щоб провести її в дорогу. Всі вони встигли прив’язатися до дівчини і з щирим сумом прощалися з нею. Навіть челядники сумували, що вона від’їжджає і, збившись біля дверцят карети, розкланювались і махали їй на прощання. Глянувши на привітні обличчя, на сера Барнета з дружиною й містера Тутса, що, стоячи віддалік, хихотів, вибалушивши на неї очі, Флоренс пригадала собі вечір, коли вони з Полем покидали заклад доктора Блімбера, і, щойно карета рушила з місця, по обличчю їй покотилися сльози.
То були сльози журби, але разом з тим і сльози потіхи, бо всі приємні спогади, зв’язані зі старим, похмурим домом, до якого вона поверталася зараз, ріднили його з нею. Як давно, здавалося, не блукала по його мовчазних кімнатах! Як давно не закрадалася нечутно і боязко до кабінету свого батька! Як давно не відчувала недремної, але й заспокійливої присутності любих її серцю небіжчиків у кожній маленькій події її повсякденного життя! Це прощання привело їй на пам’ять і їхнє прощання з Уолтером - що говорив, як дивився він того вечора, і те, як природно єдналися в ньому зворушливе ставлення до тих, кого він покидав, і його сміливість та завзяття.
Навіть Сюзанна Ніппер якось полагіднішала, думаючи про дім, де прожила стільки років. При всій його похмурості і відповідній неприязності оцінок з її боку, Сюзанна тепер дарувала йому і цю похмурість.
- Мушу признатися, міс, я рада, що побачу його,- сказала Ніппер.- Правда, вихваляти його нема за що, але я не хотіла б, щоб він згорів чи щоб його знесли.
- Рада, що пройдешся по старих кімнатах, чи не так, Сюзанно? - усміхнулася Флоренс.
- Та що вже казати, міс,- одповіла Сюзанна, м’якшаючи дедалі більше,- я й не заперечую цього, але вельми можливо, що завтра я знов його зненавиджу.
А Флоренс знала, що ніде їй не буде так спокійно, як там. Її таємницю краще і легше таїти за високими, темними мурами, аніж виходити з нею на світло і ховати її перед десятками щасливих очей. Краще люблячому серцю шукати в самотині і не бентежитись тим, що знайшли інші л'юблячі серця. Легше надіятись, молитись і любити всіма забутій, але терпляче і безнастанно, в цьому тихому храмі спогадів,- хай і все в ньому сиплеться, старіє, підупадає,- аніж у чужій господі, серед чужих людей, хоч як там було б весело. Флоренс вабив до себе колишній зачарований сон життя, і їй якомога швидше хотілося зачинити за собою старі, темні двері.
Нарешті карета звернула в довгу, похмуру вулицю. Флоренс сиділа не з того боку, де був їхній будинок, і, під’їжджаючи до нього, визирнула у вікно, сподіваючись побачити дітей з дому навпроти.
Здивований вигук Сюзанни примусив її обернутися.
- Боже милий! - скрикнула Сюзанна.- Де ж наш будинок?
- Наш будинок? - повторила Флоренс.
Сюзанна, що втягнула була голову в карету, знову виткнула її у вікно, тоді знову втягнула, коли карета спинилася, і вражено втупилася в свою господиню.
Будинок, згори донизу, був під риштуванням. Вулиця перед ним була наполовину захаращена камінням, цеглою, купами вапна, стосами лісу. До стін було поприставлювано драбини; по драбинах снували робітники; на риштуванні кипіла робота; всередині працювали малярі та шпалерники; з візка коло дверей вивантажували великі сувої шпалерного паперу; тут же, так само загороджуючи прохід, стояла будка оббивача меблів; крізь повідкривані, повиламувані вікна жодних меблів не було видно,- лише робітники зі своїми причандаллями метушилися скрізь, від кухні й до горища. Що всередині, що зовні - скрізь одне і те ж: мулярі, маляри, каменярі, теслі з молотками, щітками, відрами, кайлами, кельмами, пилами - і всі працюють, дружно, як один!
Висідаючи з карети, Флоренс засумнівалася навіть, чи їхній це будинок, але вздріла коло дверей загорілого Тавлінсона, що вийшов їй назустріч.
- Трапилось що-небудь? - спитала Флоренс.
- О, ні, міс.
- Я бачу, тут величезні зміни.
- Так, міс, величезні зміни,- підтвердив Тавлінсон.
Флоренс, наче уві сні, пройшла повз нього і збігла на сходи. Сліпуче світло заливало колись завжди темну вітальню, заставлену високими козлами та помостами, де працювали чоловіки в паперових ковпаках. Портрет її матері винесли разом з усім іншим, і там, де він висів, було написано: «Обшити панеллю. Зелень із золотом». Сходи нагору були зариштовані так само, як зовнішні стіни, а