Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Отже, мій брат Поль зробив те, чого від нього і слід було сподіватись і що кожен мусив був передбачити на випадок його повторного одруження. Повинна признатися, що спершу я здивувалася,- приємно, чи неприємно, то інша річ - бо, коли Поль од’їжджав, мені й на думку не спало, що він може знайти собі симпатію десь поза Лондоном, а в Лондоні симпатії у нього точно не було. В кожному разі, вибір його треба всіляко вітати. Мати в неї, без сумніву, дуже благородна і витончена особа, але я не маю жодного права втручатися в питання про те, жити їй з ними чи ні. Це - справа Поля, а не моя. Щодо ж самої обраниці Поля, то я досі бачила тільки портрет, але то ж краса. Й ім’я в неї красиве,- місіс Чік енергійно трусонула головою й вигідніше вмостилася в кріслі,- Едіт,- і незвичайне водночас, і вишукане. Тому не сумніваюся, Лукреціє, що ви будете щасливі - звичайно, будете! - з притиском сказала місіс Чік,- коли я вам скажу, що вони на днях поберуться. Ви ж не можете не радіти, що в житті мого брата, який неодноразово приділяв вам стільки уваги, сталася така зміна.

Міс Токс не відповіла, тільки тремтячою рукою взяла свою лійку й блудними очима перебігла по кімнаті, немов шукаючи, які з меблів підлягали орошенню. У цей критичний для міс Токс момент двері до кімнати відчинилися, вона зірвалася з місця, голосно засміялася і впала на руки тому, хто ввійшов, не бачачи, на своє щастя, ні обуреного виду місіс Чік, ні майора у вікні навпроти, який щосили вертів свій бінокль і аж спух, так його розпирала мефістофельська радість.

Зовсім не те було з приголомшеним тубільцем, опорою непритомної міс Токс, що, згідно з підступними вказівками майора, мчав навпростець, аби звідатись про її здоров’я, і прибув саме вчасно, щоб упіймати її тендітне тіло в обійми, а вміст її лійки - у черевик; дані обставини, вкупі з усвідомленням, що він перебуває під безпосереднім наглядом лютого майора, який у разі найменшого непослуху пригрозив йому звичайною карою переламування кісток, привели його в такий духовно й фізично пригнічений стан, що жаль було дивитися.

Кілька хвилин безталанний чужинець притискував міс Токс до свого серця з енергією, що зовсім не пасувала до його розгубленого виду, а бідолашна леді тим часом зрошувала його останніми краплями з своєї лійки, наче він був екзотичною рослиною (так, в дійсності, воно й було) і міг розквітнути під цим благодійним дощем. Нарешті місіс Чік, прийшовши перша до пам’яті, звеліла тубільцеві покласти міс Токс на софу й забиратися геть, і коли той радо виконав її наказ, заходилась приводити до притомності свою подругу.

Та в поведінці місіс Чік годі було бачити ту ніжність, з якою звичайно всі Євині дочки доглядають одна одну; не було в ній того інстинктивного взаєморозуміння, що незбагненним чином ріднить між собою схильних до млостей жінок, мов сестер. Місіс Чік більше нагадувала ката з тих добрих старих часів, по яких усі доброчесні люди ще й досі носять жалобу, і як кат приводить до чуття свою жертву, аби знову піддати її тортурам, так і вона вправлялася з міс Токс - давала їй нюхати солі, терла руки, бризкала в обличчя холодною водою й уживала всіх інших популярних засобів. Коли ж нарешті міс Токс розплющила очі й поволі очуняла, місіс Чік одсунулась од неї немов од злочинця і, наслідуючи навиворіт прецедент із отруєним датським королем, глянула на неї не так зі сльозою в оці, як із люттю. 46

- Лукреціє! - промовила місіс Чік,- Я не стану таїтися з тим, що відчуваю. З очей моїх спала полуда. Я не повірила б цьому, навіть якби почула про це від святого.

- Я дурна, не вмію справитися з млостями,- пробелькотіла міс Токс.- Зараз мені буде краще.

- Зараз вам буде краще, Лукреціє! - з величезною зневагою в голосі повторила місіс Чік.- Ви думаєте, я сліпа? Чи гадаєте, що я здитиніла? Ні, Лукреціє! Вельми вам вдячна!

Міс Токс кинула безпомічний, благальний погляд на свою подругу й піднесла до обличчя хусточку.

- Якби хто-небудь сказав мені про це вчора,- велично мовила місіс Чік,- або навіть півгодини тому, я ладна була б спопелити його. Тепер же з очей моїх спала полуда, і я виразно бачу вас, Лукреціє Токс. Час, коли я сліпо вірила вам, Лукреціє Токс, минув. Ви грались моєю довірою, насміхалися з неї, і всілякі виверти тепер не пройдуть, будьте певні.

- О, на що це ви так жорстоко натякаєте, серце? - схлипнула міс Токс.

- Спитайтеся свого сумління, Лукреціє,- відповіла місіс Чік.- І прошу вас більше не звертатися до мене в такий фамільярний спосіб. Я ще, хай там як, себе поважаю, хоч ви, здається, думаєте інакше.

- О Луїзо! - скрикнула міс Токс.- Як ви можете так говорити зі мною!

- Як я можу так говорити з вами? - повторила місіс Чік, яка, за браком доказів для самовиправдання, здебільшого і вдавалася до таких повторень як найнищівніших аргументів.- Так говорити! Ви правильно кажете: «говорити так».

Міс Токс жалісно хлипала.

- Подумати тільки! - мовила місіс Чік.- Відігрітися, наче єхидна, біля домашнього вогнища мого брата, втертися через мене в його довір’я, і ще й важити на нього, насмілюватися мріяти про те, що він може одружитися з вами! Подумати тільки, яка ідея! - саркастично повторила місіс Чік.- Лише її безглуздям ще можна виправдати її підступність.

- О, прошу вас, не кажіть таких жахливих речей, Луїзо! - благала міс Токс.

- Жахливих речей! - повторила місіс Чік.- Жахливих речей! Хіба ж це не факт, Лукреціє, що ви не змогли стримати свої почуття навіть отут переді мною, хоч мені ви насамперед старанно зав’язували очі?

- Я ж не скаржилась! Я ж не сказала ані слова! - бідкалася міс Токс.- Якщо я й нестямилася трохи від ваших слів, Луїзо, якщо й могла колись ненароком подумати, що містер Домбі особливо прихильно ставиться до мене, то хто-хто, а ви не станете гудити мене за це.

- Вона скаже зараз,- звернулася місіс Чік до всіх присутніх тут меблів, окинувши їх всеохопним,