Домбі і син - Чарльз Діккенс
Думаючи про свою другу матір з любов’ю та довір’ям, що переповнювали її чисту душу, Флоренс дедалі більше любила і першу, рідну. Вона не боялася, що пускає до серця суперницю, бо знала - ця нова квітка росте від того ж таки глибокого, довго плеканого кореня. Кожне ласкаве слово, що спадало з уст вродливої леді, бриніло їй, як відлуння давно завмерлого, нечутного голосу.
Одного дня, сидячи в своїй кімнаті й думаючи про леді й про обіцяну нею зустріч, Флоренс підвела очі від книги, де йшлося про подібну історію, і побачила в дверях її.
- Мамо! - радісно вигукнула Флоренс, кидаючись їй назустріч.- Прийшла!
- Ще не мама,- серйозним тоном сказала леді, усміхаючись і обіймаючи Флоренс за шию.
- Але скоро будете! - підхопила Флоренс.
- Так, тепер уже скоро, Флоренс, дуже скоро.
Едіт нахилила голову, щоб притиснутися щокою до розквітлого личка дівчини, і на хвилину вони застигли й заніміли. У цьому порусі було стільки ніжності, що Флоренс розчулилася ще більше, ніж під час їхнього першого побачення.
Вона взяла дівчину за руку, підвела до стільця й сіла поруч. Флоренс дивилася їй в обличчя, милуючись її вродою, і не віднімала руки.
- Ти весь час була сама відтоді, як ми бачились?
- Сама,- поквапилась посміхнутися Флоренс.
Вона трохи зніяковіла й потупила очі, бо нова мама дуже серйозно, пильно й допитливо дивилася їй в обличчя.
- Я... я звикла бути сама,- сказала Флоренс.- Та я й не помічаю цього, бо Ді цілі дні буває зі мною.- Флоренс слід було б сказати: цілі тижні, цілі місяці.
- Ді - твоя покоївка, серденько?
- Мій собака, мамо,- засміялася Флоренс.- Моя покоївка - Сюзанна.
- А це - твої кімнати? - озираючись навкруги, спитала Едіт.- Мені їх не показали тоді. Треба відремонтувати їх, Флоренс. Вони мають бути найгарніші в будинку.
- Якщо можна, мамо,- сказала Флоренс,- я хотіла б перебратися в іншу, нагорі, мені там краще.
- А тут тобі не досить високо, дитинко? - посміхаючись, спитала Едіт.
- Та інша - кімната мого брата,- пояснила Флоренс,- і я її дуже люблю. Я хотіла була сказати про це татові, коли повернулася додому й побачила тут робітників та ремонт, але...
Флоренс відвела очі, щоб не зніяковіти знову від того допитливого, пильного погляду.
- ... Але боялася, що йому може бути боляче. А ви сказали, що незабаром повернетесь і будете тут господинею, я й вирішила, що наберусь смілості й попрошу про це вас.
Едіт уважно дивилась на неї своїми блискучими очима, але тут же опустила їх, як тільки дівчинка підвела свої. А Флоренс подумала, що врода цієї жінки зовсім не така, як вона собі уявляла. Тоді вона видалась їй неприступною та гордовитою, а вона, виявляється, така лагідна та ласкава, що, навіть коли б була одного віку та однакової вдачі з Флоренс, то й тоді не змогла би прихилити її до себе більше.
Подеколи, правда, на неї набігав якийсь дивний, стриманий холодок, і тоді Флоренс, яка бачила, але не розуміла причини цих змін, здавалося, що Едіт почуває себе принижено й ніяково в її присутності. Коли Едіт сказала, що вона ще не мама їй, і коли Флоренс назвала її господинею будинку, зміна ця аж надто далася взнаки. Так само й зараз, коли вона потупила очі під поглядом Флоренс, немов хотіла втекти, заховатися від неї, а зовсім не любити та голубити, як того вимагала їхня близькість.
Вона пообіцяла Флоренс, що їй віддадуть ту кімнату, й сказала, що сама зробить відповідні розпорядження. Потім почала розпитувати про бідолашного Поля й між іншим повідомила, що приїхала забрати Флоренс до себе.
- Ми з моєю матір’ю переїхали до Лондона,- сказала Едіт,- і ти житимеш з нами, до мого шлюбу. Я хочу, щоб ми краще познайомились і звикли одна до одної, Флоренс.
- Ви дуже добрі до мене, мамо,- відповіла Флоренс.- Я вам така вдячна!
- І хочу заздалегідь сказати тобі - бо, може, кращої нагоди й не буде,- Едіт озирнулась, наче пересвідчуючись, чи й справді вони самі, й стишила голос,- хочу сказати, що коли ми після шлюбу виїдемо на кілька тижнів, мені буде спокійніше на душі, якщо ти повернешся сюди. Байдуже, хто й куди тебе запрошуватиме, повертайся додому. Краще бути самій, ніж... тобто я хочу сказати,- додала вона, спохопившись,- що вдома, я знаю, тобі, люба Флоренс, буде найкраще.
- Я того ж таки дня повернуся додому, мамо.
- Неодмінно. Покладаюсь на твою обіцянку. Ну, а тепер іди збиратись, люба дівчинко. Я чекатиму на тебе внизу.
Повільно й задумано ходила Едіт по будинку, господинею якого мала незабаром стати, і майже не звертала уваги на всю ту вишукану розкіш, яка почала виповнювати його. Та сама невгамовна зарозумілість серця, та сама погордлива зверхність, що прозирала в очах і в лінії губ, та сама буйна краса, приборкувана лише відчуттям власної незначущості й незначущості всього, що її оточувало,- все те, що колись, у тінистому гайку, прорвалося було назовні, бунтуючи, бушуючи, тепер простувало по цих великопанських салонах та залах. Штучні троянди на стінах та килимах, здавалось, впиналися своїми колючками їй у груди; в кожній золотій прикрасі, що сліпила очі, вона бачила частку ненависних грошей, за які її куплено; височенні широкі свічада, де вона відбивалася на повен зріст, показували їй жінку, не позбавлену благородства, але занадто нестійку в цьому благородстві, надто зіпсовану й пропащу, рятунку для неї вже не було. Все це їй здавалося таким очевидним для кожного, хто лише гляне на неї, що вона не знаходила - та й не могла знайти - іншого способу самоутвердження, крім пихи. І, озброєна цією пихою, що вдень і вночі краяла її власне серце, вона виборювала собі долю, сміливо йшла їй назустріч
