Домбі і син - Чарльз Діккенс

Увесь цей час Едіт сиділа в сутіні біля вікна й дивилась на вулицю. Тільки залишившися віч-на-віч з матір’ю, вона вперше за цілий вечір одійшла від вікна і стала навпроти неї. У неприємній на вигляд, драглистій постаті матері, що вся тряслася й безупинно позіхала, дивлячись на свою гордовито випростану дочку, що втупила в неї палючі очі, відчувалася настороженість, якої жодне легкодумство не в змозі було приховати.

- Я до смерті втомилася,- сказала вона.- На тебе не можна покластися й на одну хвилину. Ти гірша за дитину, Едіт. Дитину! Та жодна дитина не буде така вперта й непокірна.

- Слухайте, мамо,- сказала Едіт, пропустивши повз вуха її слова, як не вартий уваги дріб’язок,- ви до мого повернення повинні бути самі.

- Повинна бути сама до твого повернення, Едіт? - повторила місіс Ск’ютон.

- Бо інакше,- свідчуся ім’ям, що його завтра так облудно й безсоромно прикликатиму,- я в церкві й відмовлюся від руки цього чоловіка. А коли ні - я мертва впаду на вулиці!

Мати глянула на дочку стривоженим поглядом, та погляд, який вона перестріла, тривоги їй не уйняв.

- Годі! - рішуче сказала Едіт.- Годі й того, що ми такі, як є. Я не хочу, щоб іще чиюсь юність та віру затоптали так само, як і мою. Не хочу, щоб простодушну дівчину псували, розбещували, зводили з пуття на потіху знудженій матері. Ви знаєте, про що я говорю. Флоренс мусить повернутися додому.

- Ти - ідіотка, Едіт! - скрикнула розлючена мати.- Ти думаєш, що матимеш спокій в його домі, доки вона не вийде заміж й не вибереться звідти?

- Спитайтесь мене,- або себе,- чи я взагалі думала коли-небудь знайти спокій у його домі,- сказала дочка.- Відповідь ви знаєте.

- І це сьогодні, після всіх моїх турбот і старань, коли завдяки мені ти здобуваєш незалежне становище, мені кажуть, ніби в мені нема нічого, крім розпусти та зарази! - верещала в нестямі мати, і її паралітична голова трусилася, як сухий лист.- Мені кажуть, ніби я не компанія для дівчинки! Тоді хто ти, га? Хто ти?

- Це питання я собі вже ставила,- відповіла Едіт, пополотнівши й показуючи пальцем на вікно,- і не раз, поки сиділа там і дивилась на жінкоподібні створіння, що вештаються по вулиці. І бог свідок- я бачила відповідь. О мамо, мамо,- якби тільки ви дали волю моїм природним почуттям, коли я була молода - молодша за Флоренс,- й була би зовсім інша!

Розуміючи, що гнів тут не допоможе, мати стрималася й почала натомість скиглити, бідкаючись, що задовго живе, що її рідна дитина її відцуралась, що про обов’язок супроти батьків у ці злі часи взагалі забули, що вона вже наслухалася бозна-яких образ і більше не хоче жити.

- Як жити, отак, весь час наражаючись на подібні сцени,- голосила вона,- то ліпше пошукати спосіб, щоб покласти край такому життю. Ох! Подумати тільки, що ти - моя дочка, Едіт, і так брутально поводишся зі мною!

- Час, коли ми могли дорікати одна одній, мамо, вже минув,- похмуро зауважила Едіт.

- То чого ж ти повертаєш його? - скімлила мати.- Ти добре знаєш, як жорстоко ти краєш мені серце. Знаєш, яка я вразлива на жорстокість. І саме тепер, коли я мушу про все подумати й дбати про те, щоб мати якнайкращий вигляд! Ти дивуєш мене, Едіт. Чи ж ти хочеш зробити опудало зі своєї матері? І коли? В день свого весілля!

Едіт тим самим незворушним поглядом глянула, як мати схлипує й тре очі, а тоді тим же тихим, незмінно спокійним тоном промовила:

- Я сказала, що Флоренс має повернутись додому.

- Нехай повертається! - поспішила вигукнути засмучена й залякана матінка.- Я, звичайно, не заперечую. Що таке вона для мене, та дівчинка?

- Для мене вона - багато,- відповіла Едіт.- І я не дозволю, щоб бодай зернятко зла, посіяного в моїм серці, заразило її, я радше зречуся вас, так само як зречуся його, завтра в церкві, коли ви дасте для цього привід. Облиште її. Поки я можу втручатись, я не допущу, щоб та брудна наука, через яку я пройшла, закаляла й її. І це не надто важка умова для такої нелегкої ночі.

- Якби ж ти поставила її по-людськи, як личить дочці, Едіт,- схлипнула мати,- то, може, й не важка; звичайно, не важка. Але ці жорстокі слова...

- Їх уже сказано і більше не буде,- мовила Едіт.- Ідіть своєю дорогою, мамо. Користайтесь, як хочете, тим, чого ви досягли - тіштеся, пишайтеся, пускайте за вітром. Будьте щасливі. Ми добулися свого. Несімо ж нашу здобич. Віднині для минулого уста мої німі. Прощаю вам вашу частку в завтрашній комедії. Нехай бог простить мені мою!

Голосом, що не тремтів, вона побажала матері доброї ночі й твердою ходою пішла до своєї кімнати.

Та не відпочивати йшла Едіт. Не знала вона відпочинку на самоті зі своїми бурхливими почуваннями. Туди і назад, туди і назад, і знову туди і назад - п’ять сотень разів перейшла вона туди і назад по кімнаті, серед розкиданих скрізь розкішних весільних убрань - чорне волосся розсипане по плечах, очі палають лютим вогнем, і свої білі пишні груди вона судомно, ніби прагнучи відірвати, раз по раз стискає руками,- груди їй червоніють, а вона знай ходить туди-назад, відвертаючи голову, немов від себе самої, немов прагне утекти від власного вродливого єства. Так у ніч напередодні свого весілля борола свій невпокірливий дух Едіт Гренджер - борола сама, без дружньої підтримки, без сліз і без нарікань, борола гордо і мовчки.

Та якось вона перечепилася об одвірок - відчинені двері вели до кімнати, де спала Флоренс.

Едіт здригнулася, завмерла й зазирнула досередини.

В кімнаті горіла свічка й освітлювала дівчинку в повному розквіті її безневинної краси. Едіт притамувала дихання і мимоволі підступила до неї.

Ближче, ближче! Ще крок, і Едіт, зупинившись, притиснула губи до ніжної руки, що звисала з ліжка, обережно переклала її собі на шию. Цей дотик подіяв, як дотик пророчого жезла до скелі. 3-під руки ринули сльози. Вона впала навколішки, поклала на подушку свою втомлену