Домбі і син - Чарльз Діккенс

Цього ранку міс Токс не поспішала перейти до квітів. Було тепло, подував південний вітер, і в літній атмосфері Принцесиного майдану витало щось таке, що навернуло думки міс Токс на село. Хлопець з «Принцесиного герба» вийшов з лійкою і, розприскавши воду по всьому Принцесиному майдану, надав йому свіжого аромату - рослинного, як казала міс Токс. З-за рогу, з великої вулиці просмикувалася вузенька смужка світла, і закіптюжені горобці плигали туди-сюди через неї, світліючи на ходу, або купалися в ній, наче в потоці, і ставали золотими горобцями, які в димар ніби ніколи й не залітали. У вікні пивнички «Під Принцесиним гербом» висіли реклами імбирового пива з малюнками, де спраглі його споживачі обливалися шумовинням або діставали по голові вибитими з пляшок корками. Вони згрібали пахуче сіно десь за містом; і хоч пахощам тим треба було подолати чималу відстань і чимало інших непахучих запахів, що гніздяться у бідних оселях (сплати, боже, тим достойним джентльменам, для яких ця біда - невіддільна складова нашої предковічної мудрості і які докладають зусиль, аби не дати їй вилізти звідти!),- та все ж і на Принцесин майдан долинули вони, ці пахощі, шепочучи про природу, про її цілюще повітря, як шепочуть усім і завжди - навіть полоненим та ув’язненим, навіть знедоленим і самотнім усупереч усім стражникам та охоронцям, які гадають, що за їхнім велемудрим наказом - і як вони наказують! - має знерухоміти світ!

Міс Токс присіла біля вікна й думала про свого покійного тата, містера Токса з Митного відділу громадських служб, і про своє дитинство, що пройшло в околицях приморського міста серед великих запасів смоли і майже сільських краєвидів. Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір’ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягались на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в’янули та рвалися.

Сидячи біля вікна й дивлячись на горобців у смужці світла, міс Токс думала і про свою покійницю маму - сестру власника напудрованої перуки з хвостиком,- про її чесноти та її ревматизм. І коли з майдану долинув хрипкий голос чоловіка з кривими ногами й повним кошиком стокроток на голові, що зробив з його капелюха пласку чорну оладку,- чоловік гукав «Квіти! Квіти!» з такою силою, наче був велетнем-людоїдом, що розпродує маленьких дітей, аж ніжні стокротки здригалися від того крику,- лиш тоді міс Токс вирвалася з полону своїх літніх спогадів та, похитавши головою, пробурмотіла, що вона, мабуть, оглянутись не встигне, як постаріє- і, здається, це була правда.

Перебуваючи в отакому замисленому стані, міс Токс занеслася думками аж до містера Домбі - можливо, тому, що майор уже повернувся до свого помешкання навпроти і саме вклонився їй через вікно. Які ж бо інші причини могли пов’язати в думках міс Токс містера Домбі, літні дні та кульбабкові ланцюжки? Чи повеселішав він? - думала міс Токс. Чи змирився зі своєю долею? Чи одружиться ще раз? А якщо одружиться, то з ким? Хто ця жінка?

Рум’янець - була жарка пора - розлився по щоках міс Токс, коли вона, отак розмірковуючи, повернула голову і, вражена, побачила власне замислене обличчя в свічаді над каміном. І зарум’янилася ще більше, побачивши невелику карету, що завернула на Принцесин майдан і котилася просто до її дверей. Міс Токс швиденько підвелася, схопила ножиці і, взявшись нарешті до квітів, дуже ретельно поралася з ними, коли до кімнати увійшла місіс Чік.

- Як поживає моя наймиліша товаришка? - вигукнула міс Токс, розкриваючи обійми.

В манери наймилішої товаришки підмішалося трохи величавості, але вона поцілувала міс Токс і сказала:

- Дякую, Лукреціє, дуже добре. Сподіваюся, і ви теж. Хм!

Місіс Чік щоразу душилася цим специфічним «хм!», наче ніяк не могла опанувати абетку а чи вступ до науки кашлю.

- Раненько завітали ви сьогодні, і як це мило з вашого боку, моя любо! - вела далі міс Токс.- А ви вже снідали?

- Дякую, Лукреціє, але я вже поснідала, і дуже рано.- Ласкава леді багатозначно глянула на підданицю Принцесиного майдану і з цікавістю озирнулася навколо.- З братом, який вже повернувся додому.

- Сподіваюсь, йому покращало, моє серденько? - затинаючись, мовила міс Токс.

- Набагато покращало, спасибі. Хм!

- Уважайте з цим кашлем, люба Луїза,- застерегла міс Токс.

- То нічого. Просто зміна погоди,- відповіла місіс Чік.- Треба бути готовим до змін.

- Погоди? - спитала наївна міс Токс.

- Та будь-яких,- одказала місіс Чік.- Безперечно, що треба. У цьому світі все міняється. Той, хто став би заперечувати таку очевидну істину, Лукреціє, дуже здивував би мене і значно упав би в моїх очах. Зміна! - з суворо-філософським виглядом вигукнула вона.- Зробіть ласку, покажіть мені, що не міняється? Навіть гусінь, яку, я певна, навряд чи такі питання турбують, і та безперестанку міняється в найнесподіваніший спосіб.

- Моя Луїза,- зауважила міс Токс,- завжди знаходить влучні приклади.

- Ви дуже люб’язні, Лукреціє, думаючи й кажучи так,- пом’якшала трохи місіс Чік.- Хочу вірити, що ми ніколи не впадемо в очах одна одної.

- Я певна цього,- потакнула міс Токс.

Місіс Чік кашлянула, як і раніше, й заходилася кінцем парасольки креслити щось на килимі. Міс Токс, яка добре знала свою щиру приятельку і не раз бачила, як від щонайменшої втоми чи неприємності вона миттю ставала надміру дратівлива, скористалася з паузи, щоб змінити тему.

- Перепрошую, дорога Луїзо, здається, та мужнього вигляду особа, яку я бачила в кареті,- містер Чік?

- Так, то він,- підтвердила місіс Чік,- але, ради бога, нехай собі там сидить. З ним його газета, і це задовольнить його принаймні на дві години. Ідіть до своїх квітів, Лукреціє, а я, з вашого дозволу, посиджу, перепочину.

- Моя Луїза добре знає,- зауважила міс Токс,- що між такими приятелями, як ми з нею, ніяких церемоній бути не може. Отже...- міс Токс закінчила фразу не словами, а ділом, і, знову одягши рукавички та озброївшись ножицями, заходилася з мікроскопічною пильністю порпатися поміж листям.

- Флоренс теж повернулась додому,- помовчавши якийсь час, озвалася місіс Чік, креслячи парасолькою по підлозі.- І, далебі, Флоренс занадто вже доросла, щоб і далі