Безталанна - Іван Карпенко-Карий

Софiя. Лай­те вже ме­не, як хо­че­те, - гiрш не бу­де! Що я вам, ма­мо, зро­би­ла? Я вас лю­би­ла за­мiсть рiд­ної ма­те­рi, я вам ко­ри­лась i ко­рюсь, по­пе­рек сло­ва нi­ко­ли не ска­за­ла! За що ж ви ме­не зне­на­ви­дi­ли? За що раз у раз на­па­даєте, лаєте, пас­ку­ди­те?!

Гнат. Та цить, не слинь! На­обi­сi­ли вже ме­нi твої сльози!

Ганна (зло). Не­хай поп­ла­че, мо­же, батько пря­нич­ка при­не­се!..

Гнат. Я їй та­ко­го пря­нич­ка пiд­не­су, що во­на й у две­рi не по­тов­питься!

Софiя. Ти й так ха­ти вже вiд­цу­рав­ся, не лю­биш ме­не, осо­руж­на я то­бi ста­ла, а ма­ти тiлько гри­зуть, та ще сер­диш­ся, що пла­чу!

Ганна. Як­би по­по­бив доб­ре, щоб си­ня­ки днiв три не схо­ди­ли, то й пла­ка­ти б пе­рес­та­ла…

Гнат. Мов­чiть хоч ви, не пiд­ли­вай­те в огонь мас­ла! Доб­ре вже го­рить отут i без ва­шо­го мас­ла!

Ганна. Бо дур­ний!.. Важ­ко йо­му по­бить жiн­ку, щоб сер­це зiр­вать… Тьфу! На та­ко­го чо­ло­вi­ка. (Ви­хо­дить, грюк­нув­ши две­ри­ма.)

Гнат (опус­кається на ос­лiн). На­ка­зав ме­не гос­подь. (Мов­чить.)

Софiя хли­пає нерв­но.

Годi вже або що, ре­ва!

Софiя (сi­да бi­ля Гна­та). Глянь же на ме­не лас­ка­во, по­жа­лiй ме­не, Гна­те!

Гнат. Од­че­пись! Я не мо­жу на те­бе ди­виться, як ти кис­неш.

Софiя. Ох, Гна­те, хi­ба я та­ка бу­ла? Ми так не­дав­но поб­ра­лись з то­бою, а ти вже тi­каєш з до­му; ма­ти гри­зе, я не маю свiт­лої го­ди­ни, батька з ха­ти ви­га­ня­ють, а ти не зас­ту­пиш­ся, як пер­ше, а ще й сам лаєш ме­не! Не з ма­тiр'ю ж то­бi вiк вi­ку­вать, а зо мною, дру­жи­нонько моя!.. При­гор­ни ж ме­не, при­го­луб - я за­раз по­ве­се­лi­шаю.

Гнат. По­ве­се­лi­шай, то­дi при­го­луб­лю!

Софiя (нерв­но). Ну, я вже не бу­ду… Ди­вись, я вже ве­се­ла! О! Глянь, смi­юсь… (Обнi­ма Гна­та). Не хо­чеш ме­не при­го­лу­бить, про­тив­на я то­бi ста­ла?!

Гнат. Зно­ву? Го­дi, ка­жу!

Софiя. Не мо­жу, не мо­жу, Гна­точ­ку, удер­жать своїх слiз; я б рад­нi­ща бу­ла.

Гнат бе­ре шап­ку.

Гнат. Бо­дай увесь свiт за­ва­лив­ся, ко­ли на ньому так ве­се­ло жить усiм, як ме­нi те­пер! (Ви­хо­дить.)

Софiя. Ку­ди ж ти? Я вже не бу­ду… (Ви­ти­рає сльози.) Єй-бо­гу, не бу­ду! Пi­дож­ди хви­ли­ноч­ку, сам по­ба­чиш! Гна­те, сер­денько моє, вер­ни­ся! Пi­шов… Ма­буть, до шин­ку… Прий­де п'яний… Бо­же, дай ме­нi тер­пiн­ня, щоб я хоч не пла­ка­ла! Вiд пла­чу я тiлько мар­нiю. (Ди­виться у дзер­ка­ло.) Ой, якi очi чер­во­нi, аж за­пух­ли! Пост­ри­вай, я зап­лю­щу їх i так тро­хи по­си­лю… (Сi­да на ос­лiн i зап­лю­щує очi.) I чо­го Гнат та­кий став не­доб­рий? З то­го ча­су, як був сла­бий, на­че йо­го хто од­вер­нув вiд ме­не… Страш­но й по­ду­мать… Ме­нi час­то при­хо­дить на дум­ку, що йо­му по­роб­ле­но, по­ро­би­ла Вар­ка. Аж у го­ло­вi за­бо­лi­ло, мов роз­ко­ло­ла­ся над­воє! (Одкри­ва очi i встає.) Бо­же! Од­вер­ни вiд ме­не цi дум­ки, бо з ни­ми я не бу­ду жить, я не хо­чу жить… на­що то­дi жить, ко­ли це прав­да? Го­луб­чи­ку мiй, бо­же, прос­ти ме­не, я грi­шу ци­ми дум­ка­ми, й на­вер­ни Гна­то­ву ду­шу до ме­не зно­ву!

ЯВА VI

Входе Па­рас­ка, вже мо­ло­ди­ця.

Параска. Здрас­туй, Со­фiє!

Софiя. Ох! Як я'зля­ка­лась…

Параска. Чо­го?

Софiя. Так… не знаю… Як же я ра­да, що те­бе по­ба­чи­ла; ти моя пер­ша по­рад­ни­ця здав­на… Го­лу­боч­ко моя, Па­рас­ко…

Параска. Що тут у вас коїться? Ти так змар­нi­ла… Я оце по­чу­ла, що батько твiй од­хо­дить вiд вас, i за­бiг­ла на хви­ли­ну з то­бою по­ба­ла­кать.

Софiя. Ох, кра­ще не пи­тай… свек­ру­ха…

Параска. Свек­ру­ха як свек­ру­ха - я вже про неї й не ка­жу… Не крий­ся пе­ре­до мною, я те­бе дав­но люб­лю як сест­ру, i ме­нi жаль те­бе… Я все знаю…

Софiя. Що ти знаєш? Мо­же, ти знаєш i те, чо­го я не знаю?

Параска. Всi зна­ють, тiлько ти од­на не знаєш…

Софiя. Що, сест­ро, що, моя го­лу­боч­ко, лас­тiв­ко, ка­жи! Мо­же, ти що не­доб­ре знаєш про Гна­та?

Параска. Бач, ма­буть, i ти по­мi­ти­ла, ко­ли пи­таєш так пал­ко?

Софiя. Од­но по­мi­ти­ла: Гнат не та­кий, як був спер­шу, не­лас­ка­вий до ме­не, ха­ти не дер­житься…

Параска. А Вар­ка час­то у те­бе бу­ває?

Софiя. Вар­ка! Так нев­же ж во­на… ка­жи, ка­жи, що ти знаєш?..

Параска. Та те, що твiй Гнат час­то бу­ває у Вар­ки, во­на йо­го при­ча­ру­ва­ла.

Софiя (не мо­же го­во­рить). Ти… са­ма… ба­чи­ла? Де? Як? (Ду­же зво­ру­ше­на, лед­ве стоїть на но­гах i сi­да на ос­ло­нi.)

Параска. Я нi­чо­го не ба­чи­ла…

Софiя (встає, нерв­но смiється). От бач, от бач! Нi­чо­го не ба­чи­ла, а го­во­риш та­ке страш­не.

Параска. Дру­гi ба­чи­ли! Да­рем­но не го­во­рять, - во­на й са­ма хва­литься. При­див­ляй­ся за ни­ми, то й ти по­ба­чиш! А те­пер про­щай, бо ме­не чо­ло­вiк жде. Я тiлько за тим i зай­шла, щоб то­бi ска­зать, бо те­бе об­ма­ню­ють, а ти, як ди­ти­на, вi­риш… (Пiш­ла.)

ЯВА VII

Софiя од­на, а по­тiм Вар­ка.

Софiя. Бо­же, я з ума зiй­ду… Вар­ка? З Гна­том? Кеп­ку­ють на­до мною, об­ма­ню­ють у вi­чi, а за очi смi­ються над моєю ду­шею, над моїм сер­цем, i во­ни жи­вi, i грiм бо­жий їх не вбив? I Гнат? Гнат смiється над моїм сер­цем, що тiлько й жи­ве ним!.. Ох, сер­це ж моє бiд­не, не бий­ся в гру­дях, пе­рес­тань кра­ще биться на­вi­ки, щоб я не до­жи­ла до то­го, що ти ме­нi вi­щуєш!

Входе Вар­ка.

Варка. Здрас­туй, Со­фiє.

Софiя. Вар­ка?! Це ме­нi вви­жається во­на? Зiй­ди, зiй­ди з очей моїх, вiдьма, ча­рiв­ни­ця!

Варка. Що з то­бою, Со­фiє? Це я!

Софiя. Ти?!

Варка. Та я ж! Ото, хi­ба не пiз­наєш? Я, Вар­ка, твоя под­ру­га…

Софiя. Iди, iди з очей моїх, ча­рiв­ни­ця лу­ка­ва! Iди! Не па­ли ме­не своїм пог­ля­дом єхид­ним - ти гiр­ше са­та­ни, ти ме­не з ума зве­ла, ти од­би­ла у ме­не чо­ло­вi­ка, ти при­ча­ру­ва­ла йо­го, а те­пер хо­диш сю­да по­тi­шаться на­до мною, жи­веш моїми му­ка­ми, ра­дiєш моїм го­рем! (Хи­тається.) Геть з ха­ти! (Сi­да тяж­ко на пiл.) Ох!.. (Па­да зом­лi­ла на по­лу.)

Варка (пiд­хо­дить). Зом­лi­ла, сер­деш­на! Так i во­на до­вi­да­лась уже?.. Ох! Цього я тiлько й жда­ла, а сер­це за­би­лось i страш­но чо­гось зро­би­лось, на­че я ду­шу за­гу­би­ла… Що ж во­но бу­де да­лi: чи ме­не по­ки­не Гнат, чи її - i утi­че зо мною?.. По­ба­чи­мо! Щас­тя ку­це, я вже йо­го спiз­на­ла! А те­пер хоч i вир­веться вiд ме­не, то й ти йо­го не пiй­маєш! (Iде i на вiд­хо­дi зуст­рi­чає Ган­ну.) Здрас­туй­те, i про­щай­те! За­хо­ди­ла до Со­фiї, та во­на спить. (Пiш­ла.)

ЯВА VIII

Ганна (одна). Ач пас­ку­да. Ви­тяг­лась,