Безталанна - Іван Карпенко-Карий

Софiя (че­рез сльози). Чо­го ви, ма­мо, на­па­даєтесь на ме­не? Що я вам зро­би­ла?

Ганна (приц­мо­кує). Агу­сi, ма­ленька, зап­лач - батько спе­че ка­лач!

Софiя. Бо­же мiй, бо­же!

Ганна. Пов­на ха­та ро­бо­чих лю­дей: не­вiст­ка й батько її! Тiлько б спа­ли та їли! Дар­моїди бi­со­вi!

Софiя. Батько не ва­ше їдять! Во­ни нам ха­зяй­ст­во спра­ви­ли з тим до­го­во­ром, щоб ми їх до смер­тi со­дер­жу­ва­ли.

Ганна. До смер­тi!.. Ко­ли ж вiн ум­ре? Жди! Вiн ще двад­цять год бу­де жить, то йо­го й го­ду­вать, дар­моїда?

Входе Iван i стоїть на по­ро­зi.

Софiя. Кра­ще б ви ме­не вби­ли, нiж отак щод­ня до­пi­ка­ти! Я вже свi­то­вi бо­жо­му не ра­да.

ЯВА III

Iван, Ган­на й Со­фiя.

Iван. Зно­ву гриз­ла? Я вже тер­пiв, тер­пiв, та й тер­пець ур­вав­ся! Ска­жи ти ме­нi, що я то­бi зро­бив, що то­бi Со­фiя ро­бе, чо­го ти гри­зеш її?

Ганна. Лi­ни­ва твоя доч­ка, не ха­зяй­ка, нi­чо­го не гля­дить, тiлько уче­питься чо­ло­вi­ко­вi за шию та так i ви­сить, а ти ще й сам по­ту­раєш.

Iван. Що ти ви­га­дуєш? Хi­ба я не ба­чу, як во­на ро­бе… Та не­хай би за дi­ло ви­ла­яла, ну, так! А то пря­мо чи слiд, чи не слiд - си­чиш, си­чиш i си­чиш!

Ганна. Сичу?! Що ж то я га­дю­ка, чи як?

Iван. Гiрш га­дю­ки! Га­дю­ка вку­сить, та й са­ма тi­ка, а ти си­чиш i в вi­чi лi­зеш, ку­саєш i знов си­чиш.

Ганна. Бре­шеш ти, ста­рий чорт, я не си­чу! Дар­моїди по­га­нi! Обоє тiлько ло­паєте, а ро­бо­ти з вас не­ма!

Iван. Так от що? Бач, де бо­ляч­ка! Я дар­моїд, я нi­чо­го не роб­лю!.. Ти так i ка­жи. Хi­ба то­бi по­ви­ла­зи­ло, що я чо­ло­вiк ста­рий, не­мощ­ний: що ж я бу­ду ро­бить, мо­же, ско­ро й пом­ру.

Ганна. Те­бе ще й довбньою не доб'єш! А ко­ли не зду­жаєш ро­бить, то йди пiд церк­ву з дов­гою ру­кою, а дур­но хлi­ба не їж!

Iван. Со­вiсть ти за­гу­би­ла! I ти ж не­за­ба­ром пос­та­рiєш, так i те­бе то­дi, як со­ба­ку, виг­нать з дво­ру?..

Ганна. Я без ро­бо­ти не си­дi­ти­му - хоч пiр'я дра­ти­му! Дур­но хлi­ба нiх­то не дасть! Баш­та­на сте­ре­жи, сви­ней па­си… Кiст­ки зби­рай, от що!.. Доч­ка ди­виться, що ти нi­чо­го не ро­биш, та й со­бi нi­житься та сли­ни роз­пус­ка! Он i чо­ло­вi­ка до то­го до­ве­ла, що ха­ти не дер­житься.

Iван. Ти ж са­ма до­ве­ла йо­го до то­го, що й жiн­ка ос­то­гид­ла! Хоч ко­му, то бу­де до­ма смер­дiть, ко­ли, за­мiсть ма­те­рi, у ха­тi со­ба­ка зла си­дить i раз у раз гар­чить!

Ганна. Сам ти со­ба­ка, ста­рий чорт! Сли­ня­вi! Стар­цi! Iшов би пiд три чор­ти, то од­ним ро­том мен­ше б бу­ло. (Одчи­ня скри­ню, пе­рек­ла­да збiж­жя i бур­чить.) Чорт не ви­дав! Еге!.. Так я й зна­ла! Ху! Не­вiс­точ­ка!.. Сва­ток…

Iван. От до чо­го до­жив! З ха­ти ви­га­ня­ють, при­ту­литься нiг­де! Iди ми­ром жить, ру­ку прос­тя­гай! До­жив на ста­рiсть… I пi­ду! Кра­ще ми­ром жить, нiж ота­ке вис­лу­ху­вать щод­ня. (Ве­ре шап­ку.)

Софiя. Ку­ди ж ви, та­точ­ку?

Iван. Пi­ду по­пи­таю, чи не їде хто в го­род, а ти скла­ди моє збiж­жя.

Софiя. Тат­ку!.. Тат­ку, не ки­дай­те ме­не! Що ж я без вас ро­би­ти­му?!

Iван. Ба­чить бог, моя ди­ти­но, як ме­нi са­мо­му тяж­ко те­бе по­ки­дать. (Гла­дить її по го­ло­вi.) Ти єди­ная моя ди­ти­на, моя ра­дiсть, ти тiлько й тi­ши­ла моє ста­ре сер­це, i не мо­жу я ди­виться, як те­бе му­чать че­рез ме­не, не мо­жу, я… не знаю… Я б то­бi не­бо при­хи­лив!! (Ви­ти­ра сльози.) Та ви­со­ко… ви­со­ко… (Iде.)

Софiя пла­че, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки.

Ганна. Куди йдеш? Ско­ро обi­дать по­ра.

Iван. Обi­дай­те без ме­не. (Ви­хо­де.)

ЯВА IV

Ганна и Со­фiя.

Ганна (дає вслiд Iва­но­вi ду­лi). На, на! Йди к бi­су! Зля­кав як! Де ж пак! (До Со­фiї.) Слинь, слинь, по­ки очi не по­ви­ла­зи­ли. Тiлько й знаєш хли­пать. Ве­ли­ке го­ре, що тво­го тат­ка тут не бу­де. На бi­са нам дар­моїд? Це не го­род, тут ро­бить тре­ба, а ви все по-па­ня­чи: мо­же, чай­ку нап'єшся… А ма­те­рi ва­шiй сто бi­сiв! Бу­ло б iти за го­родсько­го, ад­же ж сва­тав який­сь швець… (Гля­нув­ши у вiк­но.) Iде. (Бе­ре ро­гач i по­рається ко­ло пе­чi, так, аби по­ка­зать, що во­на ро­бе.)

ЯВА V

Входе Гнат, ски­да шап­ку, вi­шає її i стоїть бi­ля по­ро­га, а Ган­на нi­би йо­го не ба­чить, го­во­рить до се­бе.

Ганна. Ота­ку не­вiс­точ­ку прид­бай! Си­дить со­бi, як пан­ноч­ка, за­мис­ли­лась, а ти ро­би, та ще й мов­чи! На ста­рiсть са­ме доб­ре! (Ки­да ро­гач, ха­па вi­ник.) Оже­нив­ся со­бi дур­ний на ли­хо! Ще й ста­ро­го чор­та, дар­моїда, в при­да­не взяв за лi­ни­вою доч­кою!!

Гнат (до Со­фiї). Чо­го ви гри­зе­тесь раз у раз? Як прий­деш до­мо­му, то так те­бе за­раз пе­кельним ду­хом i об­вiє. Що ти тут зро­би­ла?

Софiя. Не знаю, чо­го ма­ти ла­ються… з батьком пос­ва­ри­лись… i…

Ганна. А звiс­но!.. По­цi­луй­тесь за­раз!.. По­цi­луй її - во­на тiлько то­го й хо­че.

Гнат. А вам би лю­бо бу­ло, як­би я тiлько що сту­пив на по­рiг, за­раз по­чав гар­ча­ти?! Об­рид­ло вже?

Ганна (пла­че). Так… так…

Софiя (ожи­ва). Де це ти, мiй го­луб­чи­ку, хо­див так дов­го? Мо­же, їсти хо­чеш, то обi­да­ли б уже.

Гнат. А батько ж де?

Софiя. Пiш­ли… во­ни хо­чуть у го­род їхать… во­ни…

Гнат. Пi­дож­де­мо йо­го. (До ма­те­рi.) Чо­го ви пла­че­те? Са­мi на­па­даєте на всiх, всiм у вi­чi лi­зе­те, всiх сва­ри­те, та ще й пла­че­те!

Ганна. Отак, отак! Я так i зна­ла! Ма­ти то­дi пот­рiб­на, як ма­леньким був, та но­чi не­до­си­па­ла, та го­ду­ва­ла своєю кро­вiю, та об­ми­ва­ла, та пес­ти­ла! А як ви­го­ду­ва­ла, то ма­те­рi не тре­ба вже, не тре­ба! Про­же­ни ж ме­не, про­же­ни!.. Не­хай ма­ти стар­цем iде по­пiд­вi­кон­ню!.. Те­пер жiн­ка ми­лi­ща, а ма­ти що? Хоч би її чорт узяв, то бай­ду­же! Ма­ти ро­бе, а жiн­ка си­дить; он ха­та цi­лий день не ме­те­на - нi­чо­го, а ма­ти ска­же сло­во - на­па­дається: ся­ка-та­ка, ли­ха!

Гнат. Бо й прав­да, що ти раз у раз тiлько пла­чеш, а не­ма, щоб дi­ло ро­би­ла! Прий­шов в обiд­ню по­ру - ха­та й до­сi не ме­те­на! Ма­ти пiд­мi­та, а ти си­диш!

Софiя. Та, їй-бо­гу, Гна­те, ха­та бу­ла за­ме­те­на й приб­ра­на як слiд! Ти ж глянь, де те смiт­тя, що ма­ти ме­ла?

Ганна. То це я бре­шу? То це я на­рош­не ме­ла, чи як?

Софiя. Ма­буть, по­ба­чи­ли Гна­та у вiк­но та й по­ча­ли по­раться, єй-бо­гу, прав­да, а то си­дi­ли та ла­яли­ся.

Ганна. Бре­шеш