Безталанна - Іван Карпенко-Карий

Гнат (один). От i роз­бе­ри! Лю­би­ла ме­не ма­ти, пес­ти­ла, пря­мо як з пи­са­ною тор­бою но­си­ла­ся. Ме­нi зда­ва­лось, що кра­щої, доб­рi­шої ма­те­рi, як моя, i на свi­тi не­ма, а от же­нив­ся - мов од­рi­за­ло. Особ­ли­во ме­не пе­че-рi­же, як во­на по­чи­на до Со­фiї чiп­ляться! Ну й як тут ви­тер­пiть, щоб ча­сом ли­хо­го сло­ва не ска­зать? Ще, спа­си­бi, Со­фiя змов­чує, а то грi­ха й не обiб­рав­ся б. Ось i Со­фiя. Стри­вай - зля­каю. (При­ту­ляється до стi­ни.)

ЯВА VI

Входе Со­фiя з клун­ком, кла­де но­го бi­ля пе­чi. Не ба­чить Гна­та.

Гнат. Здо­ро­ва бу­ла, чор­ня­ва!

Софiя (ки­ну­лась). Ох! (По­ба­чи­ла Гна­та.) Гнат! (Пiд-бi­га i б'є йо­го шут­ко­ма по­ти­хеньку.) Ось то­бi - чор­ня­ва!.. Зля­кав… (Обнi­ма й цi­лує.) Де був, вра­жий си­ну? Я трош­ки уто­ми­лась. Ся­де­мо. (Сi­ли на ла­вi ря­дом.) Ди­вись, як гар­ненько я приб­ра­ла, от за­раз пiч ви­ма­жу i роз­ма­люю її уся­ки­ми квiт­ка­ми i пiв­ни­ка­ми. По­ба­чиш, як гар­но бу­де! У ме­не є жов­то­га­ря­ча гли­на i синька! А ма­те­рi не ба­чив?

Гнат її об­нi­ма.

О ти, мiй ми­лий? Чи й то­бi так ве­се­ло зо мною, як ме­нi з то­бою? Чо­го ж ти мов­чиш? Го­во­ри, смiй­ся, шут­куй!

Гнат. Пост­ри­вай ти, ще­бе­ту­ха. Не даєш ме­нi й сло­ва ви­мо­вить, са­ма ба­ла­каєш та й ди­вуєшся, що я мов­чу… Сьогод­ня батько бу­дуть.

Софiя. Хто то­бi ска­зав?

Гнат. Ох­рiм приїхав з го­ро­да. Вiн кiньми - i обiг­нав батька. Батько же­нуть па­ру би­кiв i ко­ро­ву.

Софiя. Ко­ро­ву? От я ра­да! А якої мас­тi?

Гнат. Не пи­тав. Да­ро­ва­но­му ко­не­вi в зу­би не див­ляться.

Софiя. Ко­ли б сi­ру. Я тер­пiть не мо­жу ри­жих. От ми й ха­зяїни з то­бою! Прав­да? А як роз­ба­га­тiємо, збе­ре­мо гро­шей, то ку­пи­мо ко­ней па­ру. Прав­да? Ти лю­биш ко­ней? Я люб­лю. На во­лах дов­го їхать, а кiньми тiлько ньокнув - i в го­ро­дi.

Гнат. О ти, мiй со­ло­веєчко, ще­бе­тун­чик! (Пус­ту­ють - об­нi­лiа її й цi­лує.)

Софiя. Гна­те! Вга­дай, що я то­бi ска­жу? Нi, не вга­даєш. (Шеп­че на ухо.)

Гнат. IIу?! А ти по­чiм знаєш?

Софiя. Я пи­та­ла Па­рас­ку, чо­го во­но. (Шеп­че на ухо.) А во­на й ска­за­ла. (Опус­ка очi со­ром­ли­во.)

Гнат. Гля­ди ж, щоб син був!

Софiя (б'є йо­го). От то­бi, от то­бi! Бач, який про­тив­ний! Я йо­му на ву­хо, а вiн так i ви­вiз го­лос­но.

Гнат. Ха-ха-ха! Хi­ба не од­на­ко­во? (Цi­лує.) Так гля­ди ж…

ЯВА VII

Входе Ган­на.

Ганна. Ще не на­цi­лу­ва­лись? По­ра вже й за ро­бо­ту браться!

Софiя. Я, ма­мо, все зро­би­ла, ди­вiться!

Ганна. А пiч, а про­со тре­ба стовк­ти.

Софiя. Пiч за­раз роз­ма­люю…

Гнат. А про­со я й сам стов­чу.

Ганна. Балуй, ба­луй! Мо­же, й пiч сам по­ма­жеш?

Гнат. А як i пiч по­ма­жу, то що?

Тим ча­сом Со­фiя про­вор­но роз­мi­шує гли­ну i ма­же щiт­кою ко­мин.

Ганна. Маж. Про ме­не, хоч i хлiб мi­си, i обi­дать ва­ри сам.

Софiя. Не сердьтесь, ма­мо, на нього, то я вин­на. Я нi йо­му, нi вам нi­чо­го не дам зро­бить бi­ля ха­ти, я все са­ма зроб­лю…

Ганна. Багато на­ро­биш, як раз у раз бу­деш до чо­ло­вi­ка лип­нуть.

Софiя. Та я не бу­ду… От по­ба­чи­те, ма­мо, як я ко­мин роз­ма­люю.

Ганна. Ти кра­ще по­заш­па­ро­вуй та че­рiнь доб­ре ви­рiв­няй, бо горш­ки пе­ре­вер­та­ються, а ма­лю­ва­ти не тре­ба - то прим­ха.

Гнат. Та не­хай ма­лює, кра­ще для ока, хi­ба во­но вам за­ва­дить?

Ганна. Не мож­на вже ма­те­рi й сло­ва ска­зать твоїй жiн­цi, на­че я її з'їм! Тьфу на твої ре­чi, - хоч в ха­тi не си­ди… (Пiш­ла з ха­ти.)

ЯВА VIII

Гнат i Со­фiя.

Гнат. Гедзь ма­тiр уку­сив.

Софiя. Не дра­туй. Не­хай со­бi. Я їм раз у раз змов­чу, по­ко­рюсь, то во­ни й по­доб­рi­ша­ють. Тре­ба ж їм по­ка­зать, що во­ни стар­шi. Аби ти, моє сер­денько, зав­ше був до ме­не та­кий, як те­пер, то ме­нi нi­чо­го то­дi не страш­но… Ди­вись, я за­раз пiв­ни­ка на­ма­люю.

Гнат пiд­хо­дить до пе­чi й ди­виться.

Бач?

Гнат. Хi­ба це пiв­ник? Це го­луб!

Софiя. Ну, го­луб. Це ти, я те­бе на­ма­лю­ва­ла. Ти мiй го­луб! Еге?.. А тут бу­де про­ти нього го­луб­ка - це я… А ось квi­точ­ки, я люб­лю квiт­ки. Знаєш, я на­сiю в го­ро­дi ро­жi, ма­ку, пов­ня­кiв, чор­ноб­рив­цiв… Бо­же, як люб­лю уся­кi квiт­ки, а ти лю­биш?

Гнат (взяв стеб­ли­ну з вi­ни­ка, умо­чив у гли­ну i ма­же Со­фiю). Люб­лю.

Софiя. Ой! Пос­той же, я те­бе щiт­кою по­ма­жу. (Хо­че йо­го по­ма­зать.)

Гнат ухи­ляється i вис­ка­кує в сi­ни.

Хiба ти не вер­неш­ся. (У две­рi ба­ла­ка, а за две­ри­ма Гнат смiється.) Стри­вай, стри­вай, смiй­ся… ти бу­деш слать, то я то­бi всього но­са синькою об­ма­жу - от гар­ний бу­деш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не бу­ду те­пер ма­зать, єй-бо­гу, не бу­ду! От про­тив­ний, ма­буть, утiк над­вiр. (Одчи­ня две­рi.) Так i є, ха-ха-ха! Зля­кав­ся. (Ма­лює.) Бо­же, як гар­но, ко­ли лю­биш i те­бе люб­лять, аж сльози вiд ра­до­щiв на­вер­та­ються! От тат­ко по­ра­ду­ються за моє щас­тя! А во­ни бо­яли­ся, со­вi­ту-ва­ли йти за­мiж у го­ро­дi за шев­ця! Вiзьму у тат­ка гро­шей i в не­дi­лю мо­лебст­вiє одп­рав­лю: за Гна­та, за тат­ка i… за ма­тiр, мо­же, бу­де доб­рi­ща. (Спi­ва.)

На го­ро­дi нив­ка,

Кругом ма­те­рин­ка,

Там дiв­чи­на жи­то жа­ла,

Сама чор­ноб­рив­ка.

Жала ж во­на, жа­ла,

Стала спо­чи­ва­ти.

Iшов ко­зак до­ро­гою,

Став її пи­та­ти.

Здоров, здо­ров, ко­за­ченьку.

Помагай бiг, жен­че.

Вона ж ста­ла, вiд­ка­за­ла:

Здоров бу­вай, сер­це!

А вже ж тая сла­ва

На все се­ло ста­ла,

Що дiв­чи­на ко­за­ченька

Серденьком наз­ва­ла.

Гнат (одчи­ня две­рi i пiдс­пi­вує пос­лiд­нi двi строч­ки). Не бу­деш ма­зать?

Софiя. Iди, iди!

Гнат (вхо­де). Ну, не пус­туй же, я то­бi щось гар­не ска­жу… Батько же­нуть бич­ки i ко­ро­ву, вже бi­ля мли­на на тiм бо­цi.

Софiя. По­бi­жи­мо йо­му на­зуст­рiч!

Гнат. А ха­ти не­ма на ко­го по­ки­нуть.

Софiя. То ти ос­та­вай­ся, а я по­бi­жу. (Хут­ко ви­ти­ра ру­ки й бi­жить.)

ЯВА IX

Гнат (один). Го­лу­бонька моя! Яка ве­се­ла в неї вда­ча! Не дає ме­нi й за­ду­маться… Сла­ва бо­гу, за­був Вар­ку! То, бу­ва­ло. Вар­ка iз го­ло­ви не ви­хо­ди­ла - все пе­ред очи­ма сто­яла, а те­пер бай­ду­же… Не­дав­но бу­ли вмiс­тi на ро­бо­тi бi­ля ма­ши­ни, до ме­не й не ба­ла­ка­ла, а з дру­ги­ми пус­ту­ва­ла та смi­ялась як не­са­мо­ви­та, а по­тiм сi­ла у клу­нi та пла­ка­ла тяж­ко так, що бо­же мiй… Я не ви­тер­пiв, спи­тав, чо­го ола­че, а во­на гля­ну­ла на ме­не, хут­ко ви­тер­ла очi, нi­чо­го не ска­за­ла i по­бiг­ла до ро­бо­ти… Жаль її, зав'яза­ла свiй