Безталанна - Іван Карпенко-Карий

вже те­бе за­бу­ла, не­на­ви­дю, ти ме­нi осо­руж­ний, ти вий­няв сам з гру­дей моїх те сер­це, що те­бе лю­би­ло, те­пер тут пус­то, а в пуст­цi мiс­це знай­деться й Сте­па­но­вi… (Пiш­ла у ха­ту.)

ЯВА XII

Справа ви­хо­дять 1-а i 2-а дiв­ча­та.

1-а дiв­чи­на. Iди хут­че, лi­зеш.

2-а дiв­чи­на. Та стри­вай, я вже вто­ми­лась. Чо­го ти так же­неш­ся?

1-а дiв­чи­на. Та як же? У ме­не вiд цi­ка­вос­тi аж дух за­хоп­лює! Сте­пан сва­та Вар­ку - i не дур­ний! На­че не зна, що во­ни люб­ляться з Гна­том!.. Ме­нi, сест­ро, i жаль Сте­па­на, i ра­да я бу­ду по­ди­виться на нього, як вiн ви­лi­зе з ха­ти, пiд­гор­нув­ши хвос­та, мов та со­ба­ка, що пiй­ма­лась на шко­дi та по­куш­ту­ва­ла доб­ро­го дрюч­ка! Не­хай не лi­зе - хi­ба ма­ло дiв­чат!.. I вiн ту­ди ж, до Вар­ки! Схо­вай­мо­ся, бо вже, ли­бонь, iдуть. Тiлько ста­рос­ти у ха­ту - а ми пiд вiк­но.

Ховаються за ха­ту.

ЯВА XIII

Справа ви­хо­дять Сте­пан i 1 -й та 2-й ста­рос­ти.

1-й ста­рос­та. Ну, те­пер по­ню­хать, по­ню­хать, та й бо­же по­мо­жи! (Шу­ка за ха­ля­вою.) Отак, не­ма!

2-й ста­рос­та. Що там?

1-й ста­рос­та. За­ха­пав­ся i рi­жок з та­ба­кою за­був до­ма.

2-й ста­рос­та. Та ну йо­го, хi­ба ти не обiй­деш­ся й го­ди­ни без тiєї по­га­нi?

1-й ста­рос­та. Не мо­жу дов­го си­дiть, як не ню­хаю: за­раз сер­дюсь i до всiх чiп­ля­юсь… Я й уно­чi ню­хаю, про­ки­нусь i ню­хаю, а не по­ню­хаю - не зас­ну! По­бi­жи, Сте­па­не, вiзьми на сто­лi рi­жок.

Степан пi­шов.

2-й ста­рос­та. Чорт батька зна, що ви­га­дав, - ню­хать. Вже да­ле­ко кра­ще - ку­рить. А то наб'є то­го но­са та­ба­кою так, що й го­во­рить не мо­же… ще й виш­нiв­ка… тьфу!

1-й ста­рос­та. При­вик. Я тiлько пiс­ля спо­вi­дi не ню­хаю та в страс­ну п'ятни­цю… i не по­вi­риш: хоч на го­ри­щi си­ди, так i по­ри­ва ла­яться, аж за сер­це смок­че… пря­мо сум­но! Так i кор­тить, так i кор­тить… Як же по­тяг­ну доб­ру пуч­ку - за­раз по­ве­се­лiю… Прос­та та­ба­ка вже й не бе­ре: нiс за­ля­га; те­пе­ра по­со­вi­ту­ва­ли мi­шать у та­ба­ку тов­че­но­го стек­ла.

2-й ста­рос­та. Стек­ла?! Ото! Для чо­го?

1-й ста­рос­та. Щоб про­ди­ра­ло у но­сi; а то як заб'ється нiс, то тре­ба хо­дить роз­зя­вив­ши ро­та, бо но­сом вже не дих­неш.

2-й ста­рос­та. Та кинь йо­го к бi­су, а то ще за­да­вить.

Степан при­но­сить рi­жок.

1-й ста­рос­та (ню­ха). Од­на­ко­во уми­рать!.. Чуд­ний ти: для чо­го то­дi й нiс бог дав, ко­ли не ню­хать?.. Ме­не аж жаль бе­ре, як гля­ну на тво­го но­са: та­ка чу­дес­на по­су­ди­на i так да­рем­но пус­тує. Як­би ме­нi та­кий нiс, як у те­бе, то я б нi­чо­го й не хо­тiв.

2-й ста­рос­та. Який же у ме­не нiс, що ти з по­су­дою йо­го рiв­няєш? Що ж то у ме­не нiс - як маз­ни­ця, чи що?.. Як­би ти ме­нi не кум, то я ви­ла­яв би те­бе, як пос­лiд­ню сви­ню.

1-й ста­рос­та. Та не сердься, ку­ме, хi­ба ти ви­нен, що то­бi та­ко­го но­са вчеп­ле­но?

2-й ста­рос­та. От­же, ти ме­не розд­ра­туєш, i я не пi­ду з то­бою за ста­рос­ту! Єй-бо­гу, вер­ну­ся до­до­му.

Степан. Та гос­подь з ва­ми! Ви за но­са пос­ва­ри­тесь, а я ж чим ви­нен? Iдiть, ра­ди бо­га, бо ще й пос­нуть.у ха­тi, по­ки збе­ре­мо­ся!

2-й ста­рос­та. Не­хай не ви­га­дує…

1-й ста­рос­та. Iди, iди, я вже не бу­ду, ти, ба­чу, жар­тiв не знаєш.

2-й ста­рос­та (iде в ха­ту). Гар­нi жар­ти! Ще по­су­дою прод­раж­нять.

1-й ста­рос­та (ню­ха). Нiс, як га­ланський огi­рок, а вiн ще й сер­диться… (Пi­шов у ха­ту.)

Степан (один). Пiш­ли. Сла­ва бо­гу!

1-а i 2-а дiв­ча­та ви­хо­дять з-за ха­ти.

Хтось вже й ви­зи­ра! Не люб­лю страх цi­ка­вих лю­дей… У ха­ту, ка­жуть, iти не мож­на, по­ки не пок­ли­чуть, а над­во­рi стов­би­чить якось чуд­но. Пi­ду пос­тою в сi­нях, по­ки що. (Пi­шов.)

1-а й 2-а дiв­ча­та ви­хо­дять.

ЯВА XIV

1-а i 2-а дiв­ча­та.

1-а дiв­чи­на. Чи ти ба­чи­ла? Уже пi­шов у ха­ту! Ви­хо­дить, Вар­ка дає за нього руш­ни­ки? Це так?..

2-а дiв­чи­на (пiд­хо­дить до вiк­на). Нi, Сте­па­на в ха­тi ще не вид­ко. Хто ж то пi­шов? То ж вiн, ли­бонь.

1-а дiв­чи­на. Пус­ти, iде я заг­ля­ну!

За лаш­тун­ка­ми па­руб­ки спi­ва­ють i пiд­хо­дять все ближ­че.

2-а дiв­чи­на. Па­руб­ки йдуть. Чу­ла, що ка­за­ли? Бу­дуть свис­тiть i тю­кать на Сте­па­на… от бiд­ний!..

Па­руб­ки.

Та жи­ла со­бi та удi­вонька

Та на край се­ла.

Мала со­бi та удi­вонька

Сина-сокола! i т. д.

Пiсня спi­вається не гуч­но. Дiв­ча­та од­на дру­гу вiд­тя­гу­ють од вiк­на й заг­ля­да­ють. При­бi­га­ють з пра­во­го бо­ку ще дiв­ча­та, тож заг­ля­да­ють у вiк­но. Смiх. Пiс­ня сти­ха.

1-а дiв­чи­на (сплес­нув­ши ру­ка­ми). Ой ненько! По­да­ла, по­да­ла руш­ни­ки! От то­бi й Сте­пан.

2-а дiв­чи­на (одтя­га її). Нi! Бре­шеш! Стри­вай, iде я гля­ну. Так i є! Сте­пан увiй­шов. Здо­ро­вий та ря­бий! Де ж вiн був?..

1-а дiв­чи­на (заг­ля­да че­рез пле­чi). А як же те­пер Гнат?

ЯВА XV

Входять Гнат, Омелько, Дем'ян i па­руб­ки.

Гнат. Ди­ви! I справ­дi тут сва­тан­ня.

Дем'ян. Я ж то­бi ка­зав.

Гнат. Гля­дiть же, брат­цi, про­пус­ти­мо ста­рос­тiв, а Сте­па­на ото­чи­мо й бу­дем пра­вить мо­го­рич!

Дем'ян. Мо­го­рич? Ха-ха-ха! От чу­да­сiя! Вiн гар­бу­за ви­не­се, та ще и мо­го­рич! Ну й ви­ду­мав!

Омелько. Ми з Ха­ри­то­ном бу­де­мо свис­тiть що є ду­ху!

Дем'ян. А ми з Пет­ром - тю­кать, а ви всi ре­го­чiть.

Гнат. Тiлько не зра­зу - цур не вис­ка­ку­вать по­пе­ре­ду, то вже пiс­ля, як вiн сам ска­же, що гар­бу­за з'їв! Стри­вай­те, я по­див­лю­ся, що там дiється. (Пiд­хо­де до вiк­на.) Про­пус­тiть. (Йо­го про­пус­ка­ють, вiн заг­ля­да у вiк­но.)

Дем'ян. Щось дов­го ко­па­ються ста­рос­ти.

Гнат (одска­кує од вiк­на). Зра­ди­ла!.. Так ти об­ма­ню­ва­ла, смi­яла­ся на­до мно­го!.. О га­дю­че, єхид­не код­ло, не дiж­деш же й ти праз­ни­ку­вать ве­сiл­лям свою зра­ду, я то­бi за­раз го­ло­ву ро­зiб'ю. (Ви­тас­кує з ти­ну кi­лок i ки­дається в ха­ту.)

Дем'ян (при­дер­жує йо­го). Що там? Чи ти не ска­зив­ся?

Гнат. Пус­ти! Я уб'ю її, я спа­лю їй ха­ту… я…

Омелько теж дер­жить йо­го.

Дем'ян. Та уга­муй­ся, бо­же­вiльний! Ти не тя­миш, що ка­жеш! Що ти там по­ба­чив та­ке страш­не?

Гнат. Ста­рос­ти вже руш­ни­ка­ми пе­рев'яза­нi, а во­на стоїть, ус­мi­хається, на­че вiк Сте­па­на ко­ха­ла, жда­ла i ра­да, що дiж­да­лась… Пус­тiть, я її за­дав­лю, анах­те­му!

Омелько. Опам'ятай­ся! Сам же ти вiд­цу­рав­ся вiд неї, чо­го ж те­пер єре­туєшся? I не со­ром то­бi? Чо­го ти хо­чеш? При­си­лу­вать Вар­ку, щоб те­бе лю­би­ла?..

Гнат. Нi… Я сам не знаю! За