Не стоїть жить - Тесленко Архип

Не болів, а так...

Дячиха. Мабуть, трудно було на припослідку вчиться?.. Та сей рік якось багато ранше розпустили вас... Мабуть, краще вчились?..

Семінарист. Ох...

Звощик-жид (з сіней). Хажаїн! Паничу! куда іж-десь?..

Дячиха. В тебе таки щось болить!.. То скажи-бо, моя дитино,— сердишся?..

Звощик (з сіней). Хажаїн!.. а, хажаїн... Д я ч и х а. А то хто ще гукає? Семінарист. Звощик.

Дячиха. Чого йому треба?.. (Одчиняє двері.)

ЯВА 6 Тіж і звощик.

Звощик (в кобеняці, з батогом, несе сундук). Здраст-вуйті!.. Бог на помоч!.. (Ставить сундук.) Ну, паничу, пожа-луйті деньгі.

Дячиха. Хіба йому ще не плачено?

Семінарист. Ні.

Дячиха. Ав тебе ж, Вася, є чим заплатить? Семінарист. Немає.

Дя ч и х а. А, і тут же нічим, чисто нічим... (До звощика.) А скільки ж тобі?

Звощик. Мінє два карбованчі.

Дячиха. Моя матінко!.. Багато дуже.

Звощик. Нібагато, єй-богє, нібагато... Якби іж каво, я узялби за єто четирє карбованчі, а іж вас уважаю, єй-богє, уважаю, два.

Дячиха. Та буде з тебе, мій голубчику, карбованця, бо немає більш, повіриш — немає.

Звощик. Ніджя!.. Два карбованчі... менш ніджя... как же!., і конь іжморілась, і я, і... брічке, і... менш ніджя... і всьо... і дорога погана, і ями... і єхать погано, і... ніджя, єй-богє, ніджя...

Дячиха. Та уваж, будь твоя милость, карбованця... уваж... прошу тебе, бо... як дам тобі два карбованці, то на хазяйстві останеться всього двадцять копійок... уваж, серденько.

З в о щ и к. Ну, ніджя, єй-богє, ніджя... плотіті пошкарєй, бо мой лошадь ні хатіть ждать... піжалуйста, пошкарєй.

Дячиха. А боже мій... Підожди ж, я піду пошукаю в скрині. (Пішла.)

ЯВА 7

Семінарист та звощик.

З в о щ и к. Паничу!.. Хатіті, я вам іждєлаю увдаволь-ствіє... у, увдавольствіє іждєлаю!.. Благодаріть будєті... Семінарист мовчить.

Звощик. Хатіті, я вам барішню привежу... у, барішню привежу!..

Семінарист махнув рукою.

Звощик. Чіво?.. У мінє барішні прівашходниї, прелість барішні!.. таких ви нігде ні найдьоті. Семінарист. Не треба.

Звощик. Пазвольті, слушайті: я барішню увшєм панам у городі приштавляю... усе благодарять мінє, єй-богє, благодарить; по п'ять карбованчі платять мінє одін віжіт.

Семінарист. Не треба, кажу.

Звощик. Слушайті: я іж вас нідорого вазьму — всіво два карбованчі... Ето ві как даром получиті увдавольствіє, єй-богє, как даром, а увдавольствіє какое?., аяяй!.. шик увдавольствіє.

Семінарист. А, не досаждайте мені.

З в о щ и к. Ні, всіво палтора карбованчі, по знакомості... менш ніджя, єй-богє, ніджя. Ето ж увдаврльствіє аяяй!.. Слушайті... (Шепче на ухо.)

Семінарист махає рукою і одвертається.

ЯВА 8 Ті ж і дячиха.

Дячиха. Уваж-таки, будь твоя милость, прошу тебе. Звощик. Ніджя, ніджя... пожалуйті... . Дячиха (дає). Ну, на вже... не вважаєш... Звощик. Можіть, іщо куда будіті єхать або що другое... то к мінє... я дешево і харошо... До швіданія!.. (Пішов.)

ЯВА 9

Семінарист і дячиха.

Дячиха. Тобі, мій синочку, їсти дать?.. Га?., ось зараз пошлю Явтуха, хай візьме оселедчик. Семінарист. Не хочу.

Дячиха. А хіба тобі чого другого?., так скажи чого. Сем і н а р и с т. Нічого не хочу.

Д я ч и х а. Як же таки так!.. Після дороги попоїсти треба:.. Чи ти, може, недавно їв?.. Так хоч обізвись, моя дитино, чого ти мовчиш?.. Чи ти сердишся чого?.. Чи в тебе що болить?.. Чи ти спать хоч?.. Та обізвись, моя дитино... а боже мій, чого ти такий?!

Семінарист. Ох...

Д я ч и х а. Та промов же хоч словечко, не придавай мені ще більш досади. Я й так печусь... тут у нас сьогодня скоїлось, що й тобі боюсь хвалиться...

Семінарист. Що?

Дячиха. Та... хай скажу впослі, а то ти ще зажуришся.

Семінарист. Мені вже однаково... кажіть.

Дячиха. Ну, слава богу, що скінчив семінарію...

Семінарист. Ох... (убік). Бодай уже так не кінчать.

Дячиха. Тепер не. страшно цього, журиться нічого... ось що: прибіг Оверко, такий сердитий, і нум сукаться до нас з кулаками, щоб віддавали йому гроші. Та це батько пішов молить його, поки ти...

Семінарист. Та чого?.. Як?.. Що?..

Дячиха. Еге, прибіг і каже: опишу все у вас і попродаю!.. Так ото, синку, проси швидче міста, та... годі вже ми страдать.

Семінарист. Ох... жизнь, жизнь!., попрошуся, мабуть, я в могилу. (Зліг на стіл.)

Дячиха. Так ти, мій синочку, нездужаєш?.. Га?.. Нездужаєш?.. От, боже мій!.. Та скажи хоч, що в тебе болить... Скажи, то треба лічиться та скоріше місця просить...

Семінарист. Ох, не просить уже мені місця. Дячиха. Та що?.. Чого, хай бог милує?! Семінарист. Та так, нічого...

Д я ч и х а. Та скажи, що таке... Скажи, моя дитино, щоб я не пеклась...

Семінарист. Пектись не стоїть... житимемо, як бог дасть... буду дома...

Дячиха. Чого?.. Через віщо?!.

Семінарист. Та так... Через... мене у-увольнили... Дячиха. Як?., що?..

Семінарист. Заподозріли в чімсь, чого й не було... не казали нічого... не питали... і... не знаю й за віщо... і... увольнили...

Дячиха. Що?.. Увольнили?! О, пропали... пропали ж ми!.. (Падає на стіл і плаче.)

Семінарист (в отчаянні схвачується, хутко ходить по хаті й б'є себе в груди). А, нащо я родився?.. А щоб мене чорт узяв... щоб мене чорт узяв... нащо я родився?..

Дячиха. Утратились... задолжались... надіялись... ждали і... тепер... о смерте... смерте!..

Семінарист. А, жизнь, піди ти к чорту і все, все к чорту... де ніж?., де ніж?., заріжусь!..

Дячиха (схвачується). Боже мій!..

Семінарист (хватає ніж на лаві). Заріжусь!., к чорту!.. (Заміряється.)

Дячиха (хватає за руку). О, рятуйте!.. Вася!.. Вася!.. Схаменися... хай йому абищо... самому місцеві... опам'ятайся.

Семінарист (кидає ніж і злягає на стіл). Ху...

Дячиха. От, боже мій... Отаке тобі!., і що це ти надумав?.. Хіба ж можна... не одчаюйся так, моя дитино... як бог дасть, так уже й житимем... не одчаюйся. Хіба тільки ми й нещасні!.. Багато є людей таких, та й живуть, а ти... боже тебе сохрани!..

Семінарист (підвівся, подумав). Та й на самім ділі... Чого одчаюваться?.. Чого журиться?.. Не всім же буть щасливим!.. Нещасні ми — може, так і треба, хай будем і нещасні,— краще жизнь узнаєм... Нещастям тільки й жизнь узнається!

Дячиха. Так, так... не журися, мій синочку, не журися... Люди й по шматки ходять, та й не журяться, живуть, то так і ми... як бог дасть, так і житимем...

Семінарист (подумав, встає, ходить). Ні... я щасливий!.. У мене є очі, руки й ноги... а є ж люди і без цього!.. Не бачать світу божого, не можуть ходить і робить, та й живуть!.. А я... чого мені журиться?! Є, хоч не в нас, то в людей, клуні, поля, луки, ліса!.. Там, в панстві природи, люди роблять — трудяться... туди, туди до їх, там весело, гарно.

Дячиха. Моя дитино!.. Шукай якого другого місця... ти туди не годишся, ти малоздоровний.

Семінарист. Нічого... там природа своїми таємними .чарами мене буде свіжить, ласкать, оп'янять, і я робитиму і не чутиму ніякої слабості.

Дячиха. Ох, попробуєш з своїм здоров'ям косить або молотить!..

Семінарист. Нічого... того не подужаю — робитиму те, що подужаю, наприклад, пастиму скот.

Дячиха. Моя матінко!.. Хіба таки й ти повалаєшся в пастухи?!

Семінарист. А що ж?., як пастухові гарно. Він далекий від усього пошлого шуму, близький до природи. Він завсегда жартує з нею... з нею і з своїм беззлобним скотом.

Ах!., як я люблю пастухів!.. Вони дишуть природою і невинною простотою.

Д я ч и х а. І не соромно тобі бути пастухом?.. Люди тюкатимуть, сміятимуться!.. Хіба ми тебе на те вчили?.. Як уже нам таке нещастя, то шукай собі місця, моя дитино, в писарях.

Семінарист. Ох, мені ті писарі!..

Дячиха. Чого? Пастухи краще?..

Семінарист. А по-вашому, хто краще: невинний пастух, що окрім своєї простоти не знає ніякої подлості, що тільки озирає безмірне море пахучих цвітів, слухає цікаві переспіви птаства, вдихає свіжість полей, зливаючись з природою; чи хвастун писар, що, нахватавшись пошлого канцелярського благородства і сліпої канцелярської цивілізації, надимає губи й гне кирпу перед простотою, що завсігда розвиває в собі одну тільки низість, подлість, користуючи чужою нуждою; що замість диханій природи вдихає в себе одні хмари тютюнного диму, риючись в мертвих бумагах, воняючих подлостю?!

Дячиха. Ох, Вася, Вася!.. Ти вже не знаєш, що й балакаєш!.. (Помовчавши.) Боже мій!.. Отак вчи, вчи, та в пастухи.

Семінарист. Тепер уже мені однаково!.. Хоч і в старці. Я думав, скінчивши семінарію, буду служить задля користі людям, щоб недаром жить на світі, а тепер, коли вже мені так пїшлось, то... найкраще пастухом... Однаково: тепер Оверко та Галя на мене не подивляться.

Дячиха. Ох... Галя!.. Я й забула... Вася, Вася, що ти наробив?

Семінарист. А що?.. Здається, нічого. Дячиха. А подумай краще!.. Хто осоромив Галю?.. Семінарист. Що?.. Осоромив?.. Дячиха. Ох, гляди... тебе винуватять... Семінарист. Боже!.. Не знаю нічого... Що таке?.. Дячиха. Те, що Оверко каже,— ти її на той світ загнав.

Семінарист. Як?.. Куди загнав?! Дячиха. На той світ... Хіба ти не чув?.. Галя вже в могилі.

Семінарист. Що?.. Галя в могилі?!. Що це?.. Д я ч и х а. За це на тебе Оверко так розпалився, що бо' храни.

Семінарист (береться за лоб). Та ні... (Мовчить.) Галя в могилі!.. Яка ж вона мертва?., як вона там лежить?!

Дячиха*. Так ото, як ти не винен тут, то оправдуйся.

Семінарист. Та ні... як вона там спить?! Як там її карі очі?., чорні брови? ангельське личко?!

Дячиха. Оправдуйся, щоб хоч не тягали тебе... Ми з батьком хоч і підем по шматки, як ось попродають усе, то... хоч би ти не ходив... Оправдуйся та шукай собі хоч якого-небудь місця.

Семінаристів/ підпер голову рукою). І так: зів'яла не розцвітша квіточка — Галя в могилі!., закрились карі очі... замовкла цікава, срібна річ... перестало биться потухше серце — навіки... навіки!.. Що ж тепер миле на світі?!. .

Дячиха. Так ото, кажу, оправдуйся, моя дитино, бо на тебе звалюють всю вину.

Семінарист. На мене!.. Боже мій... не знаю нічого... не знаю. (Помовчав.) Хто ж то, бездушний, таке зробив їй?..

Дячиха. Бач!., ти не винен, а воно на тебе все... Оправдуйся, якомога швидше...

Семінарист. Ох, що вже тут поможеться?.. Тепер уже і умирать не страшно... коли Галя там, то чого ж я тут буду страдать?! Туди... туди...

ЯВА 10 Ті ж і дяк.

Дяк (увіходячи). Не змилосердився... попродасть... (Побачивши семінариста.) А...