Тарасик - Хоткевич Гнат

Тепер могла би разом із Михелем сказати — Іетрога тиіапїїіг.

Ще з більшою реальністю постало питання: куди ж іти? Додому? А де її дім?

Там десь сидять її діти. Притихли, пари з уст не пускають. А молодий хазяїн із хазяйкою, мабуть, оце вечеряють та сміються, оповідаючи одно одному, як то Терещенчиха вилітала з хати.

Так отуди йти? Та ні за що в світі!

Потеліпалась Оксана до Лимарів.

А туди теж — як його йти? Річ у тім, що останніми часами між Оксаною й Лимаркою неначе чорна кішка пробігла. Властиво не кішка, а все той же Михель. Бо він деякі невигоди родинного життя Оксани компенсував собі учащаннями до Лимарихи. Правда, Лимариха, на думку Оксани, і була й погана, й п’янюга, і сверблячка, мабуть, у неї єсть, але це все на думку Оксани. У Михеля ж, очевидно, на той предмет були інші погляди. На цім пункті між ним і Оксаною виникла навіть дискусія на тему про смак і його властивості. В усякім разі між двома подругами пройшла якась чорна кішка, і от тепер, ідучи до Лимарихи та ще в такий незвичайний час, та ще в такому незвичайному вигляді — Оксана не сподівалася на одверті рамена й окрики радості вітання.

І справді. Вигнати її з хати не вигнали, але привітання було до такої міри холодне, що гостя знайшла можливість навіть сказати, скрививши губи, словами пісні:

— Поки був багат, всяк мені був рад...

На що Лимариха відповіла чистою прозою:

— Не дуже ви, Оксаночко, й багаті були і приймали вас не за багатство ваше. Та й тепер не виганяють із хати, а тільки не треба язиком брехати чого не нужно. Не ляпали б язиком по-дурному, то й приятельок би не розгубили.

А оглянувши гостю, ніжно питалася:

— А хто ж це вас так розу красив, Оксаночко! Прямо Івана-Воїна з вас ізроблено! Хто ж це доложив ручок? Чи не Михель ваш прелюбезний, що ви за нього людям в очі стрибаєте? Ото постарався!.. Але ж бо й роботи мав, поки розмалював отакечки!.. Трудів було багато!..

І далі в такім же дусі. Або йди геть — або терпи. І Оксана терпіла.

Запросили вечеряти — не лізе шматок у горло. Лягла спати — не береться сон очей. І стидно, і гірко, а головне — за віщо? Її поведінка все життя здавалася їй чіткою і правильною — так за віщо ж, за віщо ж?

Сяк-так перебула ніч. Ранком устала без певного плану. Сидіти так на лаві неначе не випадає. Попробувала помогти хазяйці трохи по господарству, але Лимариха гречно відхилила.

— Я сама, Оксаночко, я сама!.. Не трудіться...

І Оксана мусила сидіти на лаві, згорнувши руки. Сиділа, як на голках. В душі була буря, а треба мовчати. Та вже ж і мовчати несила! От-от прорветься вулкан і лава забористої лайки відвдячать за приняття! А це ж пахне великим скандалом — і Оксана зривається з місця.

Шукає хустки, забувши, що вчора вона прибігла простоволоса.

Лимариха робить здивоване лице.

— А куди ж це ви, Оксаночко! А снідати? Вам же більше ніде не дадуть!

Оксана дякує тремтячими губами, просить дати якої хустки запнутися й

вибігає.

А тепер куди?

Очевидно, додому! Хіба раз, хіба два бувало так, що вона ночувала у Лимарихи й вертала додому тою ж повноправною господинею, якою й виходила? Так буде й тепер, матері їх чорт!..

Так буде й тепер! — повторяла вона рішуче сама собі, але щось їй там говорило, що тепер може бути й не так. Що буде, що може статися — не знала, не могла собі уявити, але серце її тіпалося, коли підходила до хати.

Те, що її стріло в хаті — перейшло всякі її сподівання, всякі найдальші й найостанніші побоювання.

XXVII

Увійшла — і одразу остовпіла. Не пізнала хати.

Оксана не могла навіть одразу зрозуміти, в чім діло, в чому зміна й тільки потім доглянулася, що хата змінила вигляд тому, що в ній не було ніде жодної Оксаниної речі.

Зате на лаві лежали вузли з ряден: там були сорочки, спідниці, кожух. Окремо на долівці стояло кілька її горшків і ще дещо з господарського начиння, привезеного колись із Моринець. Навіть пара її образів були вилущені з покуття й лежали, перев’язані поясом, на столі.

По хаті з усемеро перебільшеною швидкістю металася Палажка. Горщик, що треба було його пересунути раз, пересувався сім разів, ганчірка, що нею треба було тернути руки двічі, тепер літала й терла не тільки руки.

Діти, Терещенки, сиділи рядочком на полу, одягнені по-дорожньому й теж тримали малі вузольчики в руках. Оцей рядок дітей найбільше приголомшив Оксану.

Де подівся й гонор її і завзятість! Сіла на полу коло дітей, гірко заплакала.

Палажка могла стійко відстоювати непорушність свого нового, ще ні раз непраного очіпка. Палажка могла, притулившися вночі до чоловіка, шепотіти йому на Оксану несотворені речі, доказувати, що дальше співжиття в одній хаті і неможливе, і немислиме. Палажка могла, нарешті, позв’язувати у вузли Оксанине добро, ретельно спостерігаючи, "щоб і ганчірки її не зосталося", але сліз Оксаниних Палажка спокійно бачити не могла.

Спочатку почали звільнятися темпи Палажчиних рухів: замість семи разів горшки пересувалися вже тільки чотири рази. Далі вони вже й зовсім перестали пересуватися, кочерга стала на місце, ганчірка впала додолу. Наступний етап —Палажка сіла на лаву, але ще близько коло дверей. А далі — їй почало свербіти перенісся, а руки потяглися до запаски. А ще далі — був той, що коли одчинилися двері й на порозі показалися дід Іван із Микитою, які здивовано побачили, як Оксана й Палажка, обнявшися, сиділи на полу й заливалися слізьми на всі затоки.

Дід Іван поглядає на Микиту: що ж ти мені голову морочив? А Микита поглядає на діда: в чому справа, дідусю?

Втім сльози сльозами, а діло ділом. Реєстр минулих досягнень Оксани був такий поважний, докази лагідності її характеру були такі нехибні, що... Зрештою, хіба дурно дід ноги бив? Правда, він думав, що діло не обійдеться без криків, а, може, й без фізичного втручання, а тут нараз обійми й сльози. Та дід був стріляною птицею — і Оксані таки запропоновано було забиратися геть.

— Та куди ж я піду? — заливаючися сльозами, заридала Оксана.

— Та куди ж вона пі-іде? — вторувала їй так само заливаючися Палажка.

Дід спокійно, по-діловому радив:

— Іди на Терещенків грунт. Хата ж у тебе там є — все одно забита стоїть.

— Та там же стільки літ ніхто не жив! Як там бути зимою?

— То вже твоє діло. Було б шануватись.

Рішено було, що Оксана ще сьогодні піде в Моринці й почне там опоряджати хату, а діти її поки що побудуть тут. А потім вона приїде підводою й забере і речі, й дітей.

Оксана зараз же й пішла — з дідом розмови були короткі. На відхіднім —знову обїйми й знову сльози.

— Ти ж, голубочко, доглядай сиріток моїх нещасних, — говорила, хлипаючи Оксана, а сирітки сиділи, дивлячись з-під лоба. Особливо сиріткою виглядав Степан. Останніми часами він дуже витягся й виглядав на сторч поставлену жертку. Палажка, як тільки Оксана вийшла, почала годувати сиріток, хоч вони ще недавнечко їли.

— Чи ти ото насправді за нею жалкуєш? — спитав Микита. Він до такої міри був здивований поведінкою своєї дружини, що весь час мовчав, роззявивши

рота, й тільки переводив очі з жінки на діда, а з діда на жінку.

Та вже... жили б якось... — пошепки відповідала Палажка. Але дід Іван видимо знав ціну і оцій поблажливості Палажки й смирінню Оксани, бо заспокоював онука.

— Ти, Микито, на бабські сльози ніколи не потурай. Бабі заплакати легше, ніж півневі кукурікнути. Оце якби ти зглянувся на їх сльози та залишив би Оксану в хаті, то присягаюся тобі на всіх святих, що до вечора вони б тричі побилися. Правда, Палажко?

Палажка усміхнулася крізь невисохлі ще сльози, і цей усміх краще всяких слів говорив, що дід Іван був правий.

Оксана раптово зникла з кирилівських обріїв. Появилася тільки ще раз із возом. Приїхала пізно вночі, виїхати хотіла теж іще затемна, щоб мало хто й бачив, але якось вийшло так, що насамперед виїхати довелося вже за сонця, а, по-друге, усе село знало про виїзд Терещенчихи (інакше її ніхто не називав) з Кирилівки.

Отже, коли Оксана, сопучи й поспішаючи, докидувала на віз останні вузли, біля воріт стояла вже чимала товпа бабів і пащекувала. Потім почали глузувати. Одна голосить, як за покійником:

— Та куди ж ти, Оксаночко, від’їжджаєш та на кого ж ти нас покидаєш? Та що ж ми, сироти, без тебе й робитоньки будемо? Що ти ж була й на пораді й на розраді й на любій розмові. Ти ж, було, й попогавкаєш, і осудиш, і брехні на кого схочеш наволочеш.

А друга гукає.

— Баби! Ану побіжіть яка за Михелем! Як же ж це так? Може ж, сказав би він на дорогу що добре.

І регіт, і приспівування, й дотепи, а в усьому тому метається Оксана, як розлютована дияволиця.

А коли одчинилися ворота й треба було проїздити через отой натовп бабів, то піднялося вже таке, що й не розбереш. Тюкають, кричать! Одна винесла сковороду й гатить у неї, мов нечисту силу відганяє. Друга диркає по плотові палюгою. Собака казиться.

І Оксана не витерпіла. Скочила з воза й почала, з перекошеним від злоби лицем, сукати дулі. А потім, повинуючися крайньому поривові озлоблення, стала задки до бабів, підняла спідницю й нагнулася.

Товпа охнула.

І хто його знає, що тут могло би трапитися. Може, добили б Оксану груддям та камінням, може, зволокли б із воза й били палицями, але на чиєсь щастя, нагодився дядько Свирид.

В момент, коли громада бабів, від несподіванки на одну секунду замовкла, він промовив, криво, своїм звичаєм, посміхнувшися:

— Оце вже іменно так, як у пісні співається: виїжджала Оксаночка та й одказувала: на попа вузду, на дяка..., а на громаду те, що ззаду.

Вибух реготу розрядив бабський гнів. Шпурляли груддям услід за возом, але ніхто не побіг, ніхто не виломив коляки з плоту.

А Оринка — вона до останнього моменту не вірила, що мачуха таки виїде —стрімголов побігла до школи сповістити Тараса про таку щасливу переміну. Аж задихалася, біжучи. Уявляла собі лице Тараса, коли він учує ту радісну звістку. Очевидно, він зараз же перейде назад жити до рідної хати, а тоді — як же гарно та лагідно та щасливо нони заживуть, бо Палажка ж така добра, така весела.

Але, підійшовши до школи, побачила, що, мабуть, учення в школі нема, бо всі школярі стовпилися на вулиці й про щось жваво розмовляють. Тараса між ними нема.

Оринка підійшла й спитала крайнього з хлопців, де Тарас. Хлопець замість відповіді голосно розреготався, а вся громада учнів за ним.

Орина здивовано поглянула.