Тарасик - Хоткевич Гнат

І от зараз підходив, як до чужого. Ніщо вже не в’язало його мислі зі школою.

Двері незамкнені, як і завжди. Обережно увійшов у сіни. Прислухався. Почув хропіння. Щось кольнуло — значить дома... П’яний чи ні?

Навшпиньки, без найменшого шуму наблизився до хатніх дверей, але одчинити їх боявся, бо знав, що вони скриплять немилосердно. Малі хлопчаки все, було, бавляться, риплючи.

Довго стояв перед тими дверима. Нарешті рішив — одчинити, одразу смиконувши. Бо як відхиляти потрошку — рипітимуть, ніби цілу вічність.

Зоставив одчиненими і хатні й сінешні двері на випадок потреби тікати. Він хитрий, Михель. Він може прикинутися, ніби спить, а як тільки Тарас наблизиться — хап і готово.

Тремтячи, переступив Тарас поріг. Після весінніх запахів чистих нив особливо вдарив у ніс запах нариганих Богорським слідів пиячення, онуч і взагалі

нечепурного помешкання нечепурної людини.

У хаті темно. По звуку знає Тарас, що дяк спить на своєму тапчані. Тарас виставив руки й обережно йде. Одразу на щось наштовхнувся.

Ні. У темряві нічого не зробиш. А світити страшно — може прокинутися. Тоді шкуру здійме.

А все ж світити треба. Тарас вийшов у сіни й викресав вогню. Поставив каганця так, щоб світло не било в очі Богорському. Михель і не ворухнувся. Тарас зупинився і почав розглядати свого ворога.

Дяк спав, звісивши голову; волосся космами падало вниз. Він сильно хропів, хоча рот був роззявлений.

Люта злість піднялася в душі хлопця при вигляді оцього свого тирана. І одразу народилася думка... На хвильку аж затамувалося дихання... Але думка не тікала... Тарас почав оглядатися — чи не чув хто тієї його думки?

Нервово тремтючи, почав збирати свої речі. Збори були невеликі. Попалася під руки ота дякова чужоземна книжка з кунштами. Хвильку вагався Тарас —чи брати. Воно ж чуже... Але потім рішучим рухом сунув і книжку в клуночок.

Речі зібрані, але Тарас хвилюється ще більше. Вийшов у сіни, відв’язав верьовку, що там висіла, і знав прийшов до хати. Руки почали труситися...

Секунду одну стояв в нерішучості над своїм учителем, а потім, аж наче з одчаєм яким почав в’язати п’яного.

Перші рухи були несміливі. Але далі, побачивши, що дяк тільки пересмикується, коли затягаєш вузла, Тарас вертів уже, як хотів, щохвилі тільки пробуючи, чи міцно.

Запевнившися, що вчитель вже не розв’яжеться, Тарас грубо перевернув його вниз лицем і почав спускати штани.

Уткнувшися носом у постіль, Богорський прокинувся.

— Хто тут? Що за чортова мать?

Але в цей момент засвистіло пруття — то Тарас, узявши із шкільного запасу різок, почав шмагати дяка.

Богорський скрикнув від болю й залаявся. Почав напружуватися всіма мускулами, всім тулубом, але Тарас в’язав на совість. Богорський хотів перевернутися на спину, але Тарас одним рухом приводив дяка в потрібне положення й шмагав, шмагав... Мовчки, озвіріло.

Кричати Богорський соромився, але з максимальною люттю скрипів:

Та я ж тебе повішу!.. Та я ж із тебе сто день шкуру буду спускати!.. Тарасе, розв’яжи мене сю ж минуту!.. Я тебе вб’ю, як собаку!

У Тараса замліла рука. Він попробував бити лівою, але не виходило хльостко. Тарас кинув різки, підскочив, ударив іще кілька разів учителя по пиці, схопив свій клунок і вибіг, як ошпарений, із хати.

Біг, наче за ним гналося сто вовків. Біг сонними вулицями села. Собаки згвалтувалися, повибігали з воріт і цілою тічкою за ним. Зчинилася несусвітенна гавканина, й не один дядько, прокинувшися, прислухався.

— Що воно за лиха година? Гапко, чуєш?

Гапка сонна щось мимрила.

— Піти хіба подивитися?

— Куди ти там підеш? Спи.

— І то правда.

Повертався на другий бік і засипав.

Богорський лежав зв’язаний і з спущеними штанами й скрипів зубами. Блискавицями проносилися в голові всі способи помсти, які він застосує до проклятого хлопця.

...Зв’яже так само по руках і по ногах і вкине у льох... годуватиме оселедцями, а пити не даватиме... волосся накручуватиме на паличку й вертітиме, поки не вирве, а потім знов, а потім знов, аж повириває усе волосся... припікатиме під пахвами розпеченим залізом... надріже шкури на спині й засипле туди солі з перцем*., підвісить за ноги вниз головою й так триматиме тиждень... два... і ще, ще... Бурсацька фантазія буяла.

Потім почала поволі приходити свідомість власного становища. Одразу якось не зрозумів, але тепер, коли задумався над тим трохи, виявилося, що це не так собі випадок, а щось далеко важніше й складніше. І чим більше думав, тим більше переконувався, що сталося щось погане й непоправне.

Що як його отак уранці застануть учні? Це ж тоді рознесеться по всьому селу? Така пошта, як учні, в момент перенесе цікаву новину в найдальші закутки! Що тоді? Як тоді показатися на вулицю? Засміють же, заїдять!.. Парубки, сердиті за дівчат, чоловіки сердиті за жінок, і жінки сердиті за жінок же — заклюють, як ворони курку!..

. А батюшка? Чи може випарений різками дяк читати святе письмо у церкві? Та його ж і слухатимуть із смішками. Дівчата порскатимуть у рукава, дядьки сміятимуться беззвучно, а презирством стуливши губи... баби... молодиці... —як же до них тепер підступити?

Лев, можна сказать, і всепереможець, а його різками парили!

— О-о-оо! — і Богорський вертівся всім тілом. Тільки б розплутатись — і тоді ніхто нічого не взнає, все буде шито-крито. Не буду вже й Тараса займати — аби мовчав.

Стулив ноги, підгинав їх, вертівся, напружував усі мускули, але дуже вже великий страх мав Тарас, в’яжучи. Піт виступив у дяка на чолі, але жоден вузличок так і не послабився.

Так у безперестанному борюванні пройшла ніч. З журбою поглядав Богорський на вікно, бажаючи, щоб воно вічно зосталося темним, але... рухи планет не підлягають волі випарених різками дяків, і шибки невмолимо блідли, повертаючися разом із земною кулею назустріч сонцю. Ще година, дві — і почнуть зіходитися учні, о-о-о-о-о!..

Знову завертівся Богорський на своєму тапчані, знову тужився й скрипів зубами — і знову переконувався, що нічого з того не вийде. Становище навіть погіршилося, бо штани злізли цілком і дяк лежав напівголий.

Лежав і слухав, чи не риплять двері під рукою якого найпильнішого, будь він тричі проклятий! Втім, нехай би вже приходив та розв’язав. Ну був би ще один такий, що знав... його залякати можна, щоб мовчав... може, все й обійдеться...

Ця думка стала надією — і Богорський почав-бажати, щоб скоріше рипнули нарешті двері.

І вони рипнули. В хату просунулася кучерява голова — і завмерла.

— Ей ти! — крикнув Богорський, але голова сховалася й причинила двері.

Сталося!

Сталося найгірше, що могло статися. Бо голова ця належала одному із старших учнів, Смалькові. Цього вже не залякаєш і не змусиш мовчати. І принесла ж його сатана так рано! Ніколи ж не приходив так рано до школи!

А Смалько оббіг кругом школи і заглянув у вікно. Добре видно пруги на тілі Богорського, поламані різки коло тапчана — і возрадувалася душа Смалькова! Зразу ж здогадався і про різки, і про відсутність Тараса, вчорашню дику екзекуцію за гроші — і дорисував собі картину.

Став на варті коло дверей школи й кожного хлопця, який приходив, інформував найдокладніше. Кожен із хлопців бажав переконатися на власні очі, отже відчиняв трохи двері і просовував голову. Дитячі оченята одразу схоплювали ситуацію, оглядаючи, як сіотіпе п^ібієг лежить зв’язаний у непристойній позі та ще й з оголеним задом.

Голова швидко ховалася назад, двері зачинялися, а в сінях розкочувався дзвінкий щасливий регіт.

І все те Богорський мусів переживати. Надаремне він кляв і просив, і погрожував, і обіцяв безконечну ласку, і тисячі різок — ніщо не помагало, і, крім голосного сміху в сінях, Богорський більше нічого не чув.

Значить, всі хлопці вже бачили, а це означає, що знає все село. Хлопці не хотять розв’язувати — значить, треба діждатися поки прийде хтось дорослий і предстати перед ним у такій воістину несвященослужительській позі.

Богорського пік сором за одну тільки .думку про те, але треба було готуватись і це пережити. А хто буде тою першою дорослою людиною? А що як хто з ворогів лютих? А що як жінка? Ні!.. Нехай хто завгодно, хоч сам митрополит, аби не жінка!

Доля сьогодні не милувала Богорського. Першим, хто нагодився до школи, був титар Онисим Хведотович. Людина статечна, побожна, старих звичаїв і думок. Людина, що ніяк не могла примиритися з тим, що можна бути й служителем церкви, і спокусником дівчат та альфонсом у молодиць; що можна співати "Господи помилуй" — і в той момент переморгуватися з кліросу з ким треба.

На тім грунті були не раз розмови у Богорського з Онисимом Хведотовичем. Спочатку титар думав вплинути батьківськими нотаціями та сентенціями, але коли побачив, що то горох об стіну, став у яскраво ворожу позицію. Робив зауваження привселюдно, вказував батюшкам на промахи дяка і по лінії церковній, і по лінії педагогічній, і по лінії взагалі житейській.

Отець Іван, як людина добродушна, відносився із всепрощенням: всі ми, мовляв, люди, всі ми "человєки". А отець Григорій відносився зовсім по-інакшому. Він не міг не бачити, що вигнавши Совгиря, проміняв шило на швайку. Знав, що і парафія це розуміє і не прощає того кроку своєму пастиреві. Любив благопристойність у храмі, й мусив бути свідком неблагопристойностей. Поки міг, покривав грішки свого стихарного, але далі стало неможливим, а тут іще Онисим Хведотович із своїми донесеннями! І без нього досадно.

Так от треба ж було такого нещастя, щоб якраз саме оцей Онисим Хведотович проходив мимо школи. Побачивши юрму дітей на вулиці, запитався.

— А чого ви не в школі, дітки?

У відповідь йому почувся регіт двох десятків молодих горлянок. Старий здивувався.

— Чого ви регочетеся?

Перебиваючи одне одного, пересипаючи оповідання сміхом, перехоплюючи фрази, розказали хлопці про подію, як її їм нарисувала фантазія.

Онисим Хведотович нахмурився. Оце піти б зараз до батюшки отця Григорія — нехай би полюбувався на свого стихарного.

Але почуття милосердя не дозволило так зробити. Онисим Хведотович мовчки пішов у хату і, не сказавши ні слова, почав розв’язувати Богорського. Учнів набилося повно, але всі мовчали. Тільки коли впали штани з дяка, кілька душ порснуло реготом.

— Геть! — сказав коротко Онисим Хведотович.