Тарасик - Хоткевич Гнат

Тарас за нею.

Його здивувало тільки те, що вчитель нічого не спитав — чи він малює і як малює. Мало чого що хлопці кажуть ніби добре, а тут мо’ воно зовсім і не годиться.

IV

На другий день Тарас прокинувся дуже рано. Йому здавалося, що він зараз же почне вчитися. Зразу пізнає великі тайни, буде малювати, а вчитель буде поправляти.

— Я зразу Георгія Побідоносця, бо там кінь є.

Але ранок почався по-іншому. Матушка мовчки ткнула два відра Тарасові в руки, мовчки показала порожню діжку в сінях і стежку до ріки. Тарас добре зрозумів міжнародну мову й приніс двоє відер води з Гнилого Тикіча. Це була нелегка штука, бо хата отця диякона стояла на високій горі, йти було слизько, вночі йшов дощ. і

Виливши воду в діжку, Тарас поставив відра, але матушка прорекла тільки: "Повну". А потім додала: "І он ту", показуючи рукою вже на цілий переріз. Очевидно, вона тлумачила собі ситуацію так: чи буде він у нас жити, чи ні — хто й зна, але поки він туг, то треба його використати.

І Тарас носив. Це забрало у нього добру половину весіннього дня.

Після води приказано було возити з наймитом гній на поле й то скоренько, бо коняка була потрібна — отець диякон знов їхав кудись.

Потім треба було рубати дрова — так минув день. Навіть пізно увечері знайшла матушка роботу: перебирати капусту, що почала гнити у погребі.

От тобі и Георгій Побідоносець! Потішав себе тим, що це перший же день. Але — другий був такий самий. І третій!..

Правда, на третій день, десь так пополудні, закликав отець диякон Тараса до своєї "майстерні". Це отець диякон відгородив ванькирчик собі у хаті і там ото малював свої образи.

Тарас уперше в житті входив до такого святилища, отже цілком природньо, що схвилювався. То нічого, що картопля, гній — ...от!

Отець диякон помітив захоплення хлопця.

— Бачиш? Це тобі не хлівець і не копил із дратвою. Тут, брат, тайна! Це ж тебе, насамперед, іще треба вчити, як яка річ називається, як струмент, як фарба: охра, ярь, бакан — та хіба їх мало? Але спочатку тобі треба навчитися терти краски. Добрий маляр ніколи нікому не доручить розтирати фарби — сам усе собі приготовить.

Отець диякон показав Тарасові^якусь чорно-буру фарбу, тернув сам кілька разів — і почалася малярська кар’єра Тарасова.

Тарас тер із завзяттям. Він розумів, що це початок, і що треба старатися. Старався, як міг, але відчинилися двері, просунулася голова матушки, почувся її байдужий лінивий голос.

— Мені хлопця треба.

— Хлопця? Бери.

Хоч і не дуже то була весела робота — терти фарбу, але все ж то було щось із галузі мистецтва, наближало до мети. А матушка ж, напевне, кличе на якусь картоплю чи капусту, що погнила у погребі.

Матушка не відпустила вже від себе хлопця до самого вечора, і хлопець лягав спати пригноблений. Як так і далі буде йти — коли ж учитися?.. Вже три дні, а я ще нічого не знаю.

Ідучи сюди, думав, що не мине дня, а в дні не мине і години без навуки, без невпинного руху вперед і вперед, а на ділі вийшло от що.

Та все ж Тарас заснув із думкою, що буде терпіти, що буде і гній скидати (ще як конячий, то нічого, коров’ячий — туди-сюди, а вже нема гіршого, як свинячий. Одежа вся днів на три просмердиться — аж самому гидко).

На слідуючий день отець диякон вже зранку виїхав. Казав "по ділам", але матушка протягла:

— Знаємо ми ваші діла.

Та в яких би справах не поїхав о.диякон, все ж його не було дома. Значить, науки й не може бути. Значить весь день виконувати доручення матушки.

Набрався духу й спитав:

— Матушко! А чи довго треба вчитися, щоб уміти так малювати, як отець диякон?

Матушка подивилася на хлопця, як на вошу.

— Років три попоробити треба, а потім починати вчитися.

Років три!.. Три роки вигрібати гній, а тоді тільки почати вчитися! О-о-й...

Тарас упав на дусі. Робота валилася з рук. Цифра "три роки" свердлила мозок.

По обіді матушка лягла відпочити. Тарас пробрався до "майстерні" о.диякона.

Довго перелапував немудре приладдя малярське — пензлі, палітру з бляхи, мішечки з різними фарбами, пляшечки з олією. Він чув священний трепет, доторкаючися до того всього. Нараз його обхопило таке неподужне бажання малювати, що він, не думаючи про наслідки, зразу ж узявся за роботу.

Ним заволоділо якесь доти невідоме почуття. Він взагалі ніколи не рисував цілком байдуже, хіба вже щось занадто просте й звичайне, але тепер це зовсім було не схоже на звичайне його схвилювання. Взяв пензель — а він здавався йому шматком розпеченого заліза. А коли провів перший у своєму житті мазок і фарба засяяла на дошці — почув себе близьким до божевілля.

Дивився на малюнок отця диякона — то була якась Варвара чи Параскева

— старався копіювати, але йому здавалося, що у нього виходить краще. Він не знав ні фарб, ні законів їх змішування, він ніколи не бачив, щоб мішали фарби, і не знав, що взагалі їх треба мішати, але відчував у тім потребу й мішав, інтуітивно відгадуючи пропорції. Без контурів, прямо пензлем означав рисунок

— і забув про все на світі.

Не почув, як вкотилася натаченка у двір, як о.диякон увійшов до хати п’яний, а почув тільки коли вухо боляче стислося в пальцях.

— Ах ти ж стерво падлючне!.. Так ти смієш мій матріял брати? Так ти мені мій матріял переводиш? Так ти мене обкрадаєш?

тСхопив хлопця за волосся й таскав. Тарас хотів був удержатися від плачу, але не сила, і він почав кричати. Матушка неспішно прочинила двері, байдуже подивилася (як ото, бува, свиня байдуже хрокає під плач дитини) й зачинила двері знов.

П’яний диякон почав бити Тараса по щоках.

— Я тебе вчу, я тебе содержую, обуваю, одягаю, а ти мене обкрадаєш? Матріял мені псуєш? Геть з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!.. Геть!.. Не хочу я тебе більше вчити!.. Ти недостоїн!

Плачучи, вийшов Тарас до кухні. Матушка возилася коло печі.

— Бив?.. Проганяв?.. Казав не приходити?.. То він завжди так, коли п’яний. А ти не потурай. Лягай спати. Завтра він проспиться й забуде.

Може, він і забуде, але не забуде Тарас. Одне й те ж!.. Всюди одне й те ж!.. Ті ж запотиличники, лайка, биття, знущання... Та доки ж мене усі битимуть, Господи!.. І нехай би то був Богорський, звірюка, а то ж учитель!.. А й він не кращий Богорського. Такий же п’яний, так само лається і б’ється.

Серед цих гірких дум двері одчинилися і до кухні звалився отець диякон. Побачивши в кутку скуленого хлопця, він, ні слова не кажучи, згріб його за

волосся і, ведучи до дверей, бив рукою під зад.

— Геть! — крикнув на порозі й виштовхнув хлоп’я на двір. Приголомшений став Тарас, ще не знаючи що робити, як двері відчинилися й з них вилетіла ота чудернацька шапка Тарасова й вузольчик.

Машинально підняв шапку, надів... узяв вузольчик під пахву й пішов. На душі було безконечно гірко.

Може, й справді завтра, як каже матушка, о.диякон проспиться й забуде —а далі? А наступного разу як нап’ється? І так три роки? Боже ж мій, Боже!.. Та чому ж це всі мене б’ють, всі мене лають? Та куди ж мені від того діватися?

Пригадалася одна єдина хата, де його й не били й не лаяли... Як гарно в тій хаті... Олійка горить перед образами... васильками пахне і Оксаниним сміхом...

Мов врата раю тихо відхилилися перед ним і він заглянув туди. Вже зовсім стемніло. Тарас ішов чужою вулицею, серед чужих незнайомих хат. Куди ж іти? Вернутися до о.диякона? Три роки отакого поневіряння й тільки потім розпочнеться наука. Та чи й розпочнеться?

І нараз блискавично освітила голову одна думка — та хіба ж на самому о.дияконові світ завис? А отець Мардарій із Мащанівки хіба не такий маляр, як і диякон? Хіба хто-небудь краще нього може намалювати великомученика Микиту або Івана-воїна? От і я у нього навчусь! Мені б тільки фарби пізнати, а там уже я й сам...

Це рішення заспокоїло Тараса. Справді — не тільки ж світу, що в вікні. Є на світі маляри й окрім диякона. І Тарас бадьоріше почимчикував геть із Лисянки.

V

Ніч застала його в полі. Під вражіннями нового рішення він якось забув, що йде проти ночі геть із села, геть від людей. Тільки тоді усвідомив, коли стало вже зовсім темно. А коли усвідомив — жаль стало, що не зостався у диякона хоч переночувати. Ранком би вже й пішов... А проте — Бог з ним... якось обійдусь...

Треба десь переночувати, але де? Ех! Чому я не догадався до Остапа —він би мене переночував.

І постать високого, дужого чоловіка, отак поневіряного, встала перед Тарасом.

Зовсім темно. Якби стіг де. А хто ж тобі стоги на шляху ставитиме?

Звернув із шляху й довго блукав манівцями по мокрій траві. Вже брався в душі одчай, як хтось змилостивився над Тарасом і поставив стіг саме йому перед носом.

Зрадів, як рідній хаті. Вліз у середину, добре обкутався, вгрівся. Навіть пісня зазвучала у вухах, що лисянські дівчата співали.

Над моїми воротами Чорна хмара стала,

А на мене, молодую,

Поговір та слава.

Ох, і пісня ж!.. Прямо вік би слухав!.. І так, під нечутні звуки лисянської пісні, й заснув Тарас.

Весінній холод дошкуляв, отже Тарас прокинувся дуже рано. Обтулювався, обкітувався, але то нічого не помагало й Тарас цокотів зубами. "Якби не

навчився зубами цокотіти, то б змерз".

Треба було набратися рішучості й вискочити. Вискочив, поприбирав сіно й бігцем на дорогу.

Підбадьорювала надія, що майданівський дячок буде не такий, як лисянський диякон. Може, буде похожий на Совгиря... От би було добре!.. Ото був учитель — так-так! Оце б я у нього вчився й учився, якби не принесла лиха година цього Михеля.

Тарас аж розреготався внутрішньо, згадавши, як то він відчухрав стихарного. Чи розв’язався він до ранку? Мабуть, ні. Хлопці поприходили, а він зв’язаний. І знов Тарас сміявся.

Сонечко вже добре зійшло, коли Тарас побачив попереду село. їхав якийсь чоловік дорогою. Тарас спитав:

— Скажіть, будь ласка, це Майданівка?

-Де?

— Та оце.

-Тю!

Відповідь коротка, але для всякого українця ясна.

— Майданівка... Де піп, де дяк, а де паламар. Це Різана, а не Майданівка.

— А он то?

— А то Русалівка.

— А Майданівка буде тобі он у той бік. А до кого тобі там у Майданівці?

Тарас пішов по вказаному напряму.

— Ей ти, чуєш? А чий ти?

Але Тарас не зупинився. Тепер тільки як би не зблудити, бо тут доріг тих...

Трохи поблукав, отже прийшов до Майданівки пізненько. Вказали йому дякову хату.

Чомусь не відчував тої тривоги, вступаючи до двору дячка, як там, перед двором о.диякона.