Тарасик - Хоткевич Гнат

І не хочеться вже ні боротись, ні змагатись — нічого. Якби оце впало дерево та по голові торорохнуло та був би вже відразу кінець...

А як же ті пташки, що в одкритих гніздечках живуть! Як же вони, бідні, переживають таку ніч? Ото пташата під нею, а над ними мати... Крила розпростерла, гріє, а сама мокне... Бідна пташка.

Тарас зітхнув і зрушився з місця.

Ліс скінчився.

Тарас вийшов на узлісся, але світліше від того не стало. І де він оце опинився, визначити не міг.

Ліс був на горбі. Зараз же коло останнього куща — озимина. Височенька вже. Остання гілка лісу, гойдаючись, зачіпала вершечок першого стебла жита.

Тарас пішов униз, геть від лісу, прямо по житові. Оце якби вдень — набив би хтось потилицю, щоб житами не швендяв.

Сіяне скінчилося. Чорний пар чийсь розпочався. Земля розмокла й чіплялася на ноги. Одразу два пуди ваги прибавилося на ногах.

Щось дуже довго йдеться ріллею — мабуть, панський клин. А потім зразу

твердо під ногами і шубовснув у якусь канаву, повну води.

Колія! Значить вийшов на дорогу. А куди ж іти по цій дорозі? Вправо чи вліво? А хіба не все одно?

І пошльопав просто перед собою, як стояв. Дорога йшла попід горбом, що ото на ньому був ліс.

Наче посвітлішало трохи. Ліворуч невеличка балочка вдалася в горб. А коло неї щось темне, велике. Підійшов — і одразу зрозумів, де він.

Та це ж стара цегельня панська! Виробництво в ній давно вже не провадилося, але сарай для сушки цегли так і зостався. Що само завалилося, що люди розтяти; тільки з одного боку збереглося трохи даху — і Тарас підліз туди. Там було сухо.

Коли перестав зверху лити дощ, під ногами почулася суха, а тому ніби тепла земля, Тарасові здалося, що це вже цілком добре. Але коли посидів довше, відчув, що мерзне. Мокра одіж відбирала найменшу дрібку тепла.

Тарас почав дрижати. Спочатку трохи, потім дужче, дужче. Скоро він уже тіпався весь, ним наче аж підкидало. Зуби так цокали, що він підставив під них язика. Але боляче вкусив і більш не підставляв.

Скоро йому ясно стало, що він не всидить. І хоч дуже не хотілося вилізати знов на дощ, але й сидіти було не сила.

Дощ наче трохи почав тихнути, а головне — на крайнебі почало сіріти. І оцей трохи ясніший шматочок неба мов теплом дихнув. Наче аж пробудилася мисль і бажання.

Тепер уже не все одно куди йти, а хотілося йти в певнім напрямі — до людського житла. До якого — все одно, аби тільки там не йшов дощ і горів вогонь.

Зрештою він тепер знає, де знаходиться й куди має йти. Найближче до Зеленої Діброви, до Катрі. Яка вона була завжди добра до нього! Як вона його любила й обороняла. А як був малим, то все, було, сама й роздягає і кладе спати, казку розкаже, під яку так тихо й спокійно засипав малий Тарасик. Де то все ділося, куди відлетіло?

А тепер от іде той самий Тарасик розмоклою дорогою, весь у глею, у грязюці. Іде серед ночі, усім чужий, нікому непотрібний і без найменшої надії попереду. Коли грів себе думкою, що буде вчитися малювати, ладен був усе перетерпіти й пережити. А тепер, коли ця дорога перед ним замкнулася —замкнувся й світ цілий і немає охоти жити...

Дощ притих, але не перестав зовсім. Поволі розвиднялося. Вже почали й люди зустрічатися іноді. В кобеняках, покриті відлогами, вони мовчки кидали мимовільний погляд на стрічного хлопця й проходили мимо. У всякого своє діло.

VIII

Вже зовсім був день, коли Тарас увійшов у Зелену.

Входив нерадісно. Була одна така хвиля, що хотів завернутися й піти геть. Хоч би знов у ліс.

Ось ворота. Сюди колись в’їздив Тарас серед весільних гуків, з музиками, танцями. Чи украсилося Катрине життя від того, що її весілля було таке бучне і таке прекрасне?

Одчинив хвіртку. Давно не бував тут, бо навіть собака не пізнав. Соромно було ^йти до хати... Хоч би Антона дома не було...

Його таки й не було. Хатяні двері були одчинені. Тарас увійшов тихо й сів на лаві. Катря саме стирчала головою у челюстях і не бачила. Вилізши, глянула на лаву і, сплеснувши руками, остовпіла.

На лаві сиділо справді щось мало схоже на людину. Розпатлане волосся стояло дибом і в ньому повно було глини, листя і соломи. Сорочка аж чорна, роздерта в багатьох місцях, і звідти світиться голе брудне тіло. Від штанів зосталося саме шмаття, одна холоша зовсім обірвалася аж повище коліна, а коліно збите в рану й там запеклася кров. З одежі зразу набігло кілька калюж густої чорної води.

— Ой бо-ожечку ж мій!.. Ой бо-ожечку! Тарасе — що це з тобою? Де ти був?.. Де ти так вигваздався?

Тарас мовчав. Катря закидала його питаннями, але він не відповідав ні на одне.

Чи тебе з дому вигнали? Еге? Били? їсти не давали? Та чого ж ти мовчиш?.. Та чого ж ти нічого не говориш? Ой, боже ж мій!.. Може ти хворий? Що в тебе болить? Та не мовчи ж, голубчику, дитино моя! — і залилася сльозами, обнявши бідного свого брата.

Трохи заспокоївшись, почала клопотатися.

— Ось я зараз окропу нагрію та хоч вимию тебе. А може, тобі спочатку їсти дати? Ні — як його їсти такому? Ось я зараз... Ти посидь. Може б, ти ближченько до печі сів, обігрівся б? Ти скинь оце мокре, вкутайся в кожух —зразу зігрієшся. Ось скинь, скинь.

Тарас і не ворушився і не говорив нічого. Було таке уперте почуття — все одно! Чи залізом печуть, чи ласкою просять — все одно. Усе на світі "все одно"... Голова попущена, очі понуро, навіть дико дивляться з-під замазаних у глину брів.

— Скидай, скидай, чого соромишся? От іще! Хіба мало я тебе купала малого? А як разом бігали до потоку, пам’ятаєш? Ану давай я тобі поможу, — і тягла сорочку, а вона лізла у руках, як гнилий листок капусти.

Почуття сором’язливості зрушило Тараса з місця. Він роздягся, а Катря накинула йому кожух на плечі.

— Та йди от сюди, на піл. Та отут сядь, отут-о! Та ноги підобгай. Нічого, нічого — я вимию там. До печі притулися спиною, отак-о! Ти ж перемерз... Де ж таки! Або заверни ноги у оце — і кожуха не покаляєш, і тепло буде.

Тарас віддавав себе усього в ці добрі, рідні руки. Укутався в кожух, притулився спиною до печі — й зразу почув божественне тепло в усіх членах. Лице мимоволі злагідніло і очі.

Катря, не перестаючи говорити, бігала по хаті. І цей знайомий любий гарькавий виговір, і ця безперестанність звуків заспокоювали й уколихували.

Катря вийшла за коритом. І поки вона його сполоснула там і увійшла назад, Тарас уже спав. Так, як сидів, так і заснув. Голова закинулася, рот одкрився.

Катря навшпиньки підійшла, поправити кожуха, глянула на голову — і аж відскочила. Кожна волосинка на голові ворушилася. Якась жива кора з паразитів укривала всю голову. Катря аж відвернулася.

Потім узяла горщик, насипала жару з печі й, пересилюючи себе, почала вигрібати з голови живу масу й кидати на вогонь. Зашкварчало.

У вікно побачила, що йде Антін. Скоренько поставила горщик під припічок, гребінь кинула під лаву.

Антін увійшов до хати й здивовано глянув.

— Хто то? Тарас?

Катря кивнула головою.

— А чого ж це він тут опинився? Та ще такий... красавець.

Катря почала плакати.

— Бідна, бідна дитина... Якби ти побачив, Антоне, яке воно прийшло... Мокре... мокрісіньке!.. У глею весь... Мабуть, десь ночував на дощі.

— Отож нужі, ма’ть, повно, а ти ще кожуха йому дала. Розведе нам тут...

— Та... не треба так казати, Антоне... Воно таке нещасне.

— Не сподіватися, мабуть, чоловіка з нього! Скільки йому? Вже либонь дванадцять або тринадцять.

— Підожди. Оце ж я як виходила заміж, так було йому... Стривай! Скільки ж йому було? Чи десять чи на десятий, отак якось. Ну, а оце вже я — скільки? От так воно й виходить...

— Он бач. Уже й міг би до якого діла притулитися.

— Та він же сирота! Кому за нього подбати?

— От сам за себе нехай і дбає, коли знає, що більше нікому.

-1 що бо то ти кажеш, Антоне! Та воно ж іще дитина — як йому самому за себе дбати?

— Ти б дала йому гарячого чого напитися. Молока або що. А тож він, коли справді ночував надворі, перемерз певно дуже. Ще захворіє тут, тоді з ним возись...

— Та я не вспіла — він заснув.

— Або горілкою б його стерла. Та вип’є нехай чарку — це його розігріє краще, ніж піч. Дай мені чого попоїсти, бо мені треба йти.

— Підожди трохи... яєшеньку...

— Ні, нема часу. Давай у торбу, а я поки струмент налагоджу та й побіжу.

Антін вийшов. Катря спішно готовила йому харчі. Тарас спав.

Перебув Тарас у Красицьких кілька день і трохи повеселішав. Багато

балакав із Катрею. Найбільше приємно було згадувати спільне дитинство: "А пам’ятаєш те?" "А пам’ятаєш те?.." Мов верталося тоді давнє щастя, мов щезали, провалившись, пережиті гіркі роки.

Антін радив, поки до осені, таки стати за підпасича.

— Поки що матимеш роботу, а там далі діло само покаже. До осені ще далеко — може, що й придумаємо.

І Антін був не лихий чоловік, і Катря була люба сестра, а от радили таке, що важкою цеглиною падало на свідомість хлопця. Іди в пастухи... більше ні до чого ти непридатен... Ти ж свинопас і тільки. А туди ж — до малярства пнеться. До свиней — ото твоє діло! Ото твоя й доля однині і довіку!

І мабуть, це все відбивалося у Тараса на лиці, а ці добрі люди приймали то за неохоту трудитися взагалі й навіть за невдячність. Бач!.. Про нього піклуються, йому радять від щирого серця, а воно ще й губи копилить.

І все ж єдина дорога, яку бачив Тарас перед собою, було пастухівство. Але як вертати до Кирилівки? А Богорський?

Намірявся, було, порадитися з Антоном відносно Богорського, але потім роздумав. Може, ніхто й не знає, що то він, Тарас, і зробив?.. А може, й взагалі ніхто нічого не знає, бо Богорський розв’язався як-небудь... Хоч воно, мабуть, бісового батька розв’яжеться — не так я його сплутав, і недобра усмішка кривила лице Тараса.

І був це такий час у житті його, що досить було малого якогось випадку, щоб навіть викривити це душу й пустити її життєвими манівцями.

IX

Дід Іван улаштував Тараса за підпасича до громадської череди. Це не було цілком легко, бо дядько Ярема, потомственний почесний чередар села Кирилівки, ніколи не брав собі підпасича.

— Я ще не такий старий, щоб мені погонича треба було брати!

Насилу його уговорив дід Іван.

Поворот до Кирилівки відбувся просто й без усяких пригод. Богорський сидів тихо — не в його інтересах було показувати пальцем на всю ту історію, яка почала вже трохи призабуватися (так бодай йому здавалося).

Коли Тарас знову появився на горизонтах Кирилівки, ні один дядько не минав його, не спитавши:

— Ну, а як там твій хрещеник? Вибрикує?

У Тараса знаходилося стільки такту, щоб промовчувати, але зустрічі з Богорським він таки боявся.

Він не знав, що Богорському самому тепер круто.