Тарасик - Хоткевич Гнат

Тільки нараз, і то знов раптово, сталася криза.

Хто й зна звідки прилинули нараз отруйні думки й слова — і вмить спалили всю висоту, роздробили усі п’єдестали, а уламки потопили в калюжах. Хто це зробив так, які сили навіяли ті думки й слова — не знати, а тільки отруя влилася в усю істоту, розмлявила, ослабила. Мов ригнув хто тими словами, наблював у священну чашу, занечистив повітря і розреготався смердючим сміхом. І в смороді тім щезли високості, зник екстаз, погасло полум’я напруженої радості.

— А все ж ти тільки пастух. І пасеш ти чуже стадо, і живеш у чужій, хоч і батьківській хаті, і Бог твій оцей, якому ти молишся та плачеш, не дав тобі анічогісінько!

Як підколотий, зірвався Тарас на ноги. Глянув довкола — і не дізнав Божого світу. Небо стемніло і бездушною до жорстокості здавалася його синь. Сонце пекло немилосердно, як кат лютий, душило легені, висмажувало уста, репало ноги. Село далеке стратило контури й стало чорним і нічого в ньому не було веселого.

Поглянув Тарас на ягнята — чужі ягнята. Подивився на хати — чужі вони і непривітні. Справді не дав тобі Бог нічого. Уродив і кинув. Як сліпе щеня на роздоріжжі! Як черв’яка у колії, що його роздавить перше колесо! Живи й гний, або здихай, бо все одно ти нікому не потрібне, брудний, вошивий!..

Тарас голосно заридав. Так голосно, що сам того не сподівався. Він хотів перестати, бо сором же хлипати такому великому хлопцеві, але не міг і плакав ще голосніше. Все одно ніхто не чує.

Тарас помилявся. Недалеко при самій дорозі був підмет і ризка конопельок на ньому. Дівчина вийшла туди й вибирала плоскінь, злегенька мугикаючи пісеньку. Почула плач. Вона не знала, хто плаче й чого, вона не знала чи то справжній плач чи, може, удаваний, але вже кинула роботу, вже побігла. Чула плач — і бігла його заспокоїти. Такий закон жіночої душі.

Побачила хлопця, пізнала.

— Тарасику! Це ти? Голубчику!.. Та чого ж ти плачеш?

І дві теплих ласкавих дівочих руки обвили нараз шию Тарасову й підвели йому голову. Він глянув — це була Оксана.

Так, це була Оксана. Але не та пустотлива дівчинка у коротенькій спідничині та в перешитій маминій сорочці. Ні! Це була дівчина Оксана, властителька світу! Це було прекрасне створіння, що от іще недавно глянуло на світ широко розкритими очима, а в тім погляді була безконечність. Там була і свідомість своєї краси, і своїх прав, як дівчини, і свідомість обов’язків і потреби їх виконання. Тут було і передчуття приходу великого щастя Любові, і прозрівання свого материнства і готовність нести його. І була тут радість життя, радість пісні, радість радості нарешті. А все те разом творило її, Оксану.

— Я Оксана! — звучало гордо від цієї стрункої постаті, тонко обтягненого плахтою стану, упругих дівочих грудей під сорочкою, довгої темної коси.

І хоч була вона старшою від Тараса на три з чимось роки, але між ними лягла вже безодня. В минулім році вона теж на три роки була старшою від Тараса, і в передминулім теж, але тоді цього не помічалося. А тепер?.. Та він же ж іще хлопчик — от чому так вільно і так не соромно було обняти його й приголубити. Більше!.. Оксана обтерла йому сльози рукавом своєї сорочки і поцілувала.

І... наче сонце засяло серед темної ночі! Наче в пустині окропив хто спрагнені уста водою зцілющою! Якесь нез’ясниме блаженство розлилося по всій суті Тараса і він, не розуміючи що з ним твориться, поводив очима довкола. І почув, що наче прогрішився перед усім світом, наче образив його, коли відчужився й відділив себе від нього.

"Та це ж моє усе!.. Моє!.. І лани, і гаї, сади!.. Весь світ мій, бо я — частина його, бо ми — одно! Він мій, а я його!.."

— Оксаночко!.. — прошепотів хлопець і притулився до дівчини. Та й це було солодко і так одразу зробило до глибини заспокоєним, утішеним. Тільки хіба дитиною малою, коли присниться лихий сон уночі, пригорталося дитя до матері, а вона заспокоювала одним рухом руки. І дитина, тулячися близько, почувала захист, особливе материнське тепло, солодкість і спокій. Але то було інакше...

— Ти ж уже парубок! Як же тобі не сором плакати? — говорила Оксана, а Тарас слухав той голос, як музику небес. Знайомий любий голос, а не той. То був дівочий голосок, що переривався на якихось критичних нотах, а це був глибокий грудний дівочий альт, що в солодке тріпотіння приводив нерви і кружив трохи голову...

Тарас не відповідав. Та й відповідати було нінащо, бо то ж тільки так говорилося — щоб ласка не була без слів. Вічно би так сидіти й вічно би так слухати тих солодких докорів і тої насмішки дорогої.

— Чого ж ти справді плакав, Тарасику? Може, тебе обидив хто?

-Ні...

— Ударився? Ногу вколов?

— Ні...

— Так чого ж? Телята не слухають?

О! Це вже вона! Це вже лукава Оксана!

Тарас усміхнувся крізь сльози — і не була вже то гримаса на озлобленім лиці забитого звіряти, а був то усміх, щасливий, людський усміх.

— Ага! Смієшся? Значить, угадала! Ач капосні які!.. Ей ви, телята! Ви чого не слухаєте Тараса? От я вам задам!.. Ох лихо, Тарасику! Вони й мене не слухають!

І дзвінкий регіт розкотився по полю, мов чарівний спів пташиний. Розреготався й Тарас. А Оксана ще дужче!

— Тобі, мабуть, до води треба гнати отих телят твоїх. А що як вони тебе знов не послухають? Уп’ять плакатимеш? Ходім, лишень, удвох. Як ми удвох будемо, так уже напевне послухаються. Усе удвох, усе удвох... Ти ж мій жених — ти знаєш? Оце колись мені мати розказували, що як іще твої мати живі були, то ми, кажуть, із тобою усе, було, граємося разом. А вони, матері, все, було, сподіваються, що ми пара. У жарти...

І Оксана знов розреготалася.

— А ти взяв би мене? Узяв? А я б пішла за тебе, якби ти... не такий був плаксун. А то я тебе попоб’ю — знаєш же, люті жінки все чоловіків б’ють. А я лю-ута!.. Ти мене ще не знаєш! Я така люта, що у-у-у!..

І нахмурювала брови і трусила голівкою, аж коса теліпалася. Тарас реготав.

— А я тебе не боюся!

— Не боїшся? О, не бійсь — злякаєшся! Хіба би вже мене дуже любив та жалував. А ти мене любиш, Тарасику? Любиш, га?.. Скажи, любиш?.. Ну скажи... скажи...

Дівчина схвилювалася... Хлопець мовчав. Та й що він міг сказати? Ну да, він її любить, як нікого в світі. Але як це сказати? Соромно, ж...

А дівчина добивається... Хоче із оцих вуст, із дитячих, а так солодко почути це чарівне слово...

Оксана схопила Тараса за руку, сильно притягла до себе й все питала

переривистим голосом:

— Любиш?.. Ну скажи — любиш?.. Любиш?..

— Люблю, — ледве чутно прошепотів хлопець і схилив голову дівчині на груди.

Оксана важко дихала й тулила до себе Тараса. Це тривало одну коротку хвилинку, а вже в наступну немов зусиллям яким відірвала його від себе й сама відірвалася від нього.

Тарас стояв і весь трусився, мов у пропасниці. Вперше в житті почув він щось таке, що перейшло гарячим потоком усю його істоту і розлило по тілу невиразиму розкіш. Якби Оксана сказала йому зараз: я ще обійму тебе, а потім ти кинься в огонь, йому здавалося, що не задумався б.

Але Оксана не сказала. Її прекрасне лице потемніло й вона сухо звернулася до Тараса.

— Ну, прощай... Тепер уже сам поженеш.

Круто повернулася й пішла. А над Тарасом мов спустили кам’яну гору й придавили.

XI

Кілька днів ходив Тарас, мов сам не свій. Нічого не бачив, нічого не розумів. Усі його думи, усі його почуття були коло Оксани.

Оце ще раз з’явилася, мов зірка блакитна, на його обріях Оксана. З’явилася, освітила — і знов полинула. Виглядав її як сонця на отих полях своїх, але не приходила. Пішов би здалеку до її хати — так кожне ж побачить і буде сміятися: "О!.. Дивіться, дивіться — наш пастух! Уже за дівчатами зорить! Га-га-га! Го-го-го!.. Піди перше воші вибий!"

І соромно так, соромно стане... Почервоніє, як буряк, і дивиться, чи не помітив хто?..

А помимо того ходив щасливий. І не бачив Оксани ні на другий день, ні на третій, і ще багато-багато днів, а образ її невгамовно співав у душі і яснив пастуший труд. Наче крила виросли у Тараса за плечима й літав він тепер над землею в ясних високостях. Аж дядько Ярема помітив.

— Що це ти, хлопче? Менинник чи що?

Авже ж менинник, дядечку! Я тепер щодня менинник! весело відгукувався Тарас і сміявся.

Любо було йому сісти де під дерево і, закривши очі, марити. А в мріях тих знову почувати коло себе Оксану, чути, як теплі руки її обвиваються коло шиї, а гарячі запашні уста цілують, і трепет солодкий проходить по тілові від тих доторкань...

Любо було заглядати в будучину й бачити її щасливою, і то, власне, від близькості Оксани. Зрештою і не уявлялося життя без Оксани. Те, що він зараз не бачить її — це ж випадково... це так... Та це ж і не справжнє життя. А справжнє життя — то Оксана. Оксана — світ сонця, крин райський і смисл буття. Все, чого вона торкається, робиться прекрасним. Це ж вона, ота казкова царівна, що як засміється, то золото падає, а як заплаче — жемчуг сиплеться...

...Причепурить нашу хату й стане у ній, як у віночку. В хаті — як у раї!.. І садочок буде у нас. Хоч невеличкий, а все в нім єсть: і вишеньок трохи, і яблунь, і груш, і ще отаких усяких дерев, як у книзі з кунштами. Квіток багато Оксана насадить, щоб як ото у панському дворі я бачив, як іще з батьком покійним їздили. А я прийду з роботи та бурчатиму: "Ото понасажала сміття. Краще б цибулі посадила, бо я зелену цибулю люблю".

...Викопаю колодязь. Ні, сама водичка бігтиме з криниці, я тільки цямрину невеличку вкину, щоб акуратніше. Оксана прийде воду брати, а я підкрадуся іззаду й затулю їй очі долонями. "А хто то? Ану вгадай!.." А вона сміятиметься. І відірвала б руки від очей та ніяк — відра ж...

...Стрічок я їй накуплю... ба-га-ато-багато! І квіток отаких, як Козубівна надівала на вінчання... Але ж бо то тільки дівчата у вінках та у кісниках ходять, а вона ж... а ми ж...

Гаряча хвиля заливає лице Тараса. Він скакує на ноги. Оглядається — чи не підслухав хто отих мрій його дивних, і біжить за вівцями. Шпурляє дуже, а розмахом герлигою і бігає, бігає, аж поки не засапається вкінець і втомлено сяде десь у затишку.

Мрії про Оксану зробили якийсь переворот в душі Тараса. Все, на що дивився тепер, ожило перед ним, набралося плоті й крові, говорило з ним. Дивиться на поле, долини, гаї — і мов уперше їх бачить, бо справді такими він бачить їх уперше.