Тарасик - Хоткевич Гнат
Змучений і фізично й морально, сам не помітив, як заснув.
Прокинувся від чиїхось доторкань. Одразу піднявся й сів. Від нього одскочив пес. Видно нюхав п’яти й торкнувся холодним носом.
Тарас сидів і дивився на пса, а пес на Тараса. Обоє роздумували й оцінювали одне одного.
— Оце й я такий, як і ти — бездомний...
Тарас поцмокав, підкликаючи до себе собаку. Пес помахав хвостом на знак відсутності агресивних намірів з свого боку, але з місця не здвигнувся: видимо знав ціну людському привітові.
— Іди, дурний. Я ж тобі нічого не зроблю. Ми ж з тобою однакові.
Пес знов помахав хвостом і знов не здвигнувся з місця.
— Так оце ти тут у лісі й живеш?
І нараз Тарасові прийшла в голову думка, а чому б і йому не зостатися жити тут, у лісі, замість того, щоб вертати до людей, до всіх отих мачух, Богорських, дядьків Павлів, дияконів, дяків і всіх інших, так однаково немилосердних бездушних? Живе ж оцей пес у лісі! І ще сотні, тисячі інших істот живуть — чому ж і я не міг би прожити? Хіба я не такий же пес серед людей? Мене ж можна бити, як пса, можна знущатися, не давати їсти...
— От тільки окропом спини ще ніхто не догадався ошпарити. А тобі, братухо, ма’ть і цього довелося скоштувати — ба як шерсть облізла на спині. Однака, брате, наша доля, то ж давай разом жити. Що я добуду — поділюся з тобою; що ти добудеш... ну, мабуть не захочеш зі мною ділитися, але то твоє діло. У тебе нема хати — і у мене нема. Будемо спати разом, одне одного гріти.
Іди ж до мене, йди.
Тарас устав і хотів наблизитися до цуцика. Але той одн.им скоком відстрибнув далеко й знова став.
— Ну гаразд, познайомимося потім. Маємо час, правда?
Тарас рішив зостатись у лісі. Додому вертати нічого. Богорський не забуде і метатиметься, а то ж така людина, що ні перед чим не зупиниться. З-за вугла каменюкою голову провалить.
Тепер літо йде, спати буде нехолодно. А їсти — та щось уже буду їсти... От ягоди скоро наспіють... у пастухів хліба попрошу...
І Тарас зостався у лісі.
VI
Три дні прожив Тарас у лісі — й ці три дні багато заважили на його світогляді. Він наче виріс і помужнів.
Голод не дуже чомусь докучав. Якесь коріння знаходив, виходив на узлісся й просив у хлопців пастухів хліба, але не зоставався з ними, а йшов назад у ліс. Пса принадив до себе й вони справді спали разом.
Багато роздивлявся по природі, багато думав над законами її, наблизившися до них уперше так безпосередньо. Подовгу дивився на суєтняву мурахів, шукаючи системи в тих несистематичних на перший погляд рухах. Надибав лисячу нору, зліз на дерево, причаївся там і сидів годинами, спостерігаючи життя лісового звіра. Стежив за польотом птахів, і хоч як коли був голоден —яєць не брав.
Самітність добре вплинула на розхитані нерви. Заспокоївся, але щось рішити відносно дальшої своєї долі ще не міг. Думка про те, що навік треба розпрощатися з надією стати маляром, гризла душу спочатку невиносимо, але потім і до неї привик, як привикають до всього. Ну що ж — не судилося... Мало чого. Це всякий хотів би стати малярем, але не кожному дано. Живуть же люди якось і без малярства.
...Це ж маляр казав, не хто-небудь... а він уже знає що говорить. Казав же —піди куди хоч і всяке тобі те ж саме скаже. Ні вже... ні до кого я не піду. Нема пощо.
...Казав дяк, що краще всього мені бути пастухом... Ну що ж, пастухом так і пастухом. Тільки не дома, бо дома Богорський мене з’їсть. Або вб’є... Підкрадеться збоку... я отак сидітиму... отак вівці пастимуться чи там ягнята... ма’ть ягнята скоріше... одне вибрикує так смішно... сопілка у мене..." Ой, не ходи, Грицю", а він як гахне!..
Тарас так ясно собі представив ту картину, що аж підскочив.
Ні! Не піду я, мабуть, нікуди, а житиму в лісі!
І, може, жив би ще, але під вечір одного дня почало хмаритися. Тарас подивився-подивився на небо й почав лагодити собі халабуду.
Насхиляв ліщинових гілок докупи, позв’язував угорі, щоб не розходилися. Наламав гілля й накидав зверху — вийшов дах.
Як заліз — так аж душно! Та радісно якось стало Тарасові, що от він так добре зумів себе захистити від гніву стихії.
І "цюнька" прилізла — це він того собаку "цюнькою" назвав. Залізла й собі під той дах. Стало ще душніше й запахло псиною.
Забарабанив тихий, але густий дощ — і мов сітку густу поставив між Тарасом і рештою божого світу. Такий дощ завжди навіває почуття сугубої самоти на тих, хто опинився не дома. Так хочеться тоді тепла, сухого місця, затишку... І в кого нічого того нема, тому дуже сумно сидіти під одноманітний шум дощу.
Перші хвилини Тарас нічого того не відчував. Те, що він так добре зробив собі халабуду, що жодна крапля дощу не проходить — наповняло гордістю. От рядом пес-приятель, а люди всі вороги й серед людей важко жити. З усіх, кого він згадав, тільки дід Іван і не бив його ні разу. А гайдамаки й не те терпіли...
Ех! Якби тепер гайдамаки! Пристав би до них. Хоч коней би їм пас, батовню стеріг, а пішов би! Отоді якби Богорський попався мені в руки!
Ану, хлопці, розтягніть оцього стихарного та всипте йому бобки запорожської! Та добре!.. Щоб знав і довіку пам’ятав, як знущатися з бідних учнів та в зальоти до удовиць ходити.
Хлопці-джури позіскакували з коней, розтягли Богорського на воздусєх, та як зачали в три малахаї пірчить! Ха-ха-ха! Аж тут — бам-бам-бам... Дзвони!
Татари! Орда!.. Біжать люди, плачуть... Татари підпалюють село... дим, вогонь! Скотина реве, дзвони дзвонять безперестанно. Татари, мов чорти, скачуть у диму, хапають у полон молодих дівчат. В’яжуть їх косами одну до одної... І всіх наших дівчат побрали. І Харитину Микитенкову, і Оляну, і Пріську... Стоять, нещасні, плачуть, ганебно косами пов’язані... І Оксаночку привели...
Ех, як не наскочить молодий козак Тарас! Як не двине списом татарина —так той і беркицьнув! А тут наскочили ще козаки! Як почали лущити татарву!.. Не встиг козак, не встиг Нечай на коника й упасти, як став ляшків, як став панків, як снопики, класти... Бий? Рубай! Коли!..
Не витримали татари — сипнули урозтіч. Погналися козаки за ними, а молодий козак Тарас бере Оксану за руку... Хочеш бути моєю любою дружиною? Поставимо хату у гаю, дві тополі біля неї й будемо дивитися на гори, на Дніпро і кручі...
...Так і заснув Тарас з усмішкою щастя на устах.
Прокинувся весь мокрий. Примітивний дах укривав від малого дощу, але великий промочив листя наскрізь, познаходив стежки і по тих стежках, мов по рурах, текли вже струмки. На землі в ямці зібралася ціла калюжа. Пса, видимо, давно вже не було — пішов шукати сухішого місця.
От коли почуття самітності обгорнуло Тараса з цілою силою! Він сів, скулився — така тоска скувала серце, що не знав де дітися.
Боже, Боже!.. Що який твій світ великий, а немає в ньому місця, де б мені притулитися!.. Пташка сидить зараз у гніздечку своєму, лисиця в норі, найменша комашка знаходить захист і безпеку, а що ж я за проклятий такий Богом і людьми, що мені немає місця на цьому світі?.. Хто ж мене прокляв і за віщо? Матусю моя, матусечко!.. Поки ви були живі, не знав я лиха. А як же ви померли, усе забрали з собою. Ой мамо, мамо, мамо — нащо ви мене покинули?..
Ридав, а зверху лилися струмки води вже безперервними потоками, босі ноги стояли в калюжі, і не було, мабуть, зараз на світі більше нещасливої покиненої і занедбаної істоти!
VII
Що ж так сидіти? Краще вже на дощі, ніж тут. Виліз.
Ніч була темна. З тих, про які кажуть: хоч око виколи. Буквально нічого не було видно.
Куди йти? Правда, Тарасові це було однаково, але все ж...
Удень навчився Тарас знаходити дорогу на узлісся, а тепер і пробувати було нічого. А цей же ліс тягнеться, кажуть, аж до Гуманя. Зайдеш іще поночі у таке, що й не вилізеш. Ні, краще підождати до ранку.
Але як ждати? Отак під дощем? Хоч би ярок який знайти — печеру б викопав. Або якби дерево яке дуплате... Вдень же й бачив дуба старого. А тепер де його знайдеш?
Та й стояти так не діло, і Тарас пішов. Спотикався на кожному кроці, струшував на себе з кущів цілі потоки води, але йому тепер було все одно.
Почав обмацувати дерева, — все попадалися малі. Дуже спіткнувся на корінь і певне збив собі ногу, та це вже таке діло... Подригав у повітрі ногою й пішов далі.
Обмацав уже, може, яких сто дерев, але такого, як треба, не знайшов.
Мацав далі, аж поки не рішив, що це даремна робота.
Ішов так. Підіймав очі до неба, самі тільки очі, бо голову задирати не хотілося. Єдине сухе місце на всьому тілі, то була шия під підборіддям.
Неба не було видно й від темноти й від гущавини лісу, але якимось особливим чуттям Тарас знав, що ще ніч і до ранку далеко.
Отупів. То ворушилися, було, в душі якісь почуття — самітності, горя, іноді навіть страху, тепер — нічого. Ішов, механічно переставляючи ноги, мовби це й не він був. Все одно... Чи дощ, чи нема дощу, чи голод, ласка, палиця — все одно. І чи йти чи стояти — теж усе одно. От ішов, бо й перед тим ішов. А якби став, то й стояв би.
Так наче рідшати почав ліс. В перший момент, коли це Тарас помітив, щось схоже на радість заворушилося у нього в душі. Він зупинився й почав прислухатись.
Дощ шумів по листках. Весь бездонний жах того одноманітного звуку може відчути тільки істота, що стоїть отак сама серед лісу, без притулку, без надії його знайти не тільки зараз, а й взагалі коли-небудь у житті.
Жодного іншого звуку, тільки він — безконечний, однаковий, тихий, хоч заглушує все і поглинає, забирає під себе і час, і просторінь, і світ увесь... Торохтить і тут, і там, і за тисячу миль і по всьому світі зараз напевне йде дощ. І десь там, на отому безкрайому світі, в одному з лісів загубилося дитя людське...
Зупинився, а сам не знав чому. Йому здалося, що от зараз, у цю хвилину він мусить дочути людський голос. От іще момент — і хтось крикне:
— Агей! Іди сюди!.. У нас вогонь і дах над головою! І тепла страва і суха сорочка! Агей, іди сюди!..
І тоді одразу життя вернеться до усіх мускулів, ноги бігтимуть прудко, руки сильно розсуватимуть гілля кущів.
— Підождіть! Не тікайте!.. Я ось!.. Я зараз прибіжу!..
І прислухавсь... Ніхто не крикнув, ніхто не закликав. Вічний шум вічного дощу, вічна тьма і... вічна втома. А більш нічого. Тільки ніч і дощ... дощ і ніч...
Так не все хіба одно чи порідшав ліс чи погустішав, чи коріння й галузяччя під ногами чи трава? Все одно йти нікуди й нема пощо.
