Тарасик - Хоткевич Гнат

Дай, Остапе! Я тобі завтра пшоно верну, а гроші сама з їх долучу!" Забрала пшоно й гроші получила, а мені ні пшона досі не вернула, ні грошей не дає.

Остап помовчав.

— А ото колись заїхали пани, хотіли попоїсти, а нема на чому, бо у жидів же все каширне, нікому до нього й торкнутися не можна. Пани побачили новий посуд глиняний у корчмі на полиці й кажуть — продай. Янкель заправив за череп’я, як за рідну маму. Пани аж здивувалися на таку ціну, але купили.

На від’їздному подарували той посуд мені. Та ще й наказують:

"Гляди ж, Остапе, не віддавай посуду! Цей посуд ми купили за такі гроші, що на них можна би купити справжній панський. То ти це знай. Оце ми перед ними самими тобі це говоримо (а воно й Янкель і Хайка тут же стоять), щоб вони не сказали, що то їх посуд".

Остап замовк і мовчав досить довго. Аж Тарас запитав:

-Ну?

— Та що ж "ну"? Тижнів так через три оті самі пани, дай їм Боже здоров’я, їхали назад. Уже до корчми й не поступали, а стали на дорозі й нагукали мене.

— Ну що? Як посуд? — питають.

— Одняв, кажу, Янкель.

— А навіщо ж ти віддав?

— А що ж я з ним удію? Мій посуд та й мій.

— А ми ж тобі казали, що за нього великі гроші плачені!

— Та що? Хіба вони того не чули?

— А грошей не відняли, що ми тобі дали? А вони, я й забув, дали мені ще й грошей трохи.

— Та ні, кажу. Про гроші я не признавсь. Шукали по кишенях, так зась, бо я взяв та й заховав під колодку на дривітні.

— Що ж ти собі купив за ті гроші?

— А що мені купувати? Я про смерть держу, щоб було за що поховати. Та оце, як говів, то попові дав трохи та бубликів купив, людям роздав, щоб на тім світі у добрі побачитись із своїми...

Похитали пани головами та й поїхали. Дали мені оцю сорочку й штани, бо ті, що на мені були, попадалися зовсім. А тепер, бачу, й цим край прийшов.

— А переміни у вас хіба нема?

— Була, так вразька Хайка зняла з горища й подерла на ганчірки до печі.

Тарас радить.

— А ви б, дядьку, пожалілися панові.

— Ет! — Остап тільки махнув рукою.

-Чому? А може ж, він і пристрашив би Янкеля.

Остап подивився на Тараса, як на малу дитину.

— Я панові непотрібен. А Янкель йому потрібний. Так чого ж пан за мене буде заступатися?

У двері просунулася жіноча голова. Очевидно, це була сама хазяйка.

— Он ба як добре! Роботи скільки — а він сидить!..

— Я снідав.

— Ти тільки й знаєш, що снідаєш. Гуси не прийшли — треба пошукати. Може, хто перейняв? А це хто у тебе сидить?

— Це мій племінник.

— А чого йому тут треба?

— Діло вказало.

— А довго він тут буде?

— Як діло вкаже.

Гляди, щоб недовго. Бо ми не можемо чужих людей тримати. Ще підпалить.

На дворі почувся гомін, стукіт колес. Голова зникла, але через хвилину виткнулася знов.

— Пани приїхали! Піди до коней. За гусьми потім збігаєш.

Остап вийшов. За ним вийшов і Тарас.

Із брички вийшла пані й друга, молодша мабуть, дочка. Тарас залюбувався. Чому ці панянки усі такі гарні?

Пані сказали щось одна одній по-чужоземному й не пішли до корчми. Попросили Остапа винести їм ослін сюди.

У двір увійшла молодиця. Привіталася лагідненько й запропонувала паням молока (два глечики принесла) і теплих іще паляниць.

— Яку хочете, таку й беріть. У мене палянички одна в одну. М’якенькі, легенькі — як пух!

В цей момент вибігла Хайка з корчми й накинулася на молодицю.

— Як ти смієш їм продавать? Ти до мене принесла* то мені й продавай. Я сама куплю, а вони тоді в мене куплять.

— Я своє добро всюди смію продати. Та ти мені й не даси стільки, скільки вони дадуть.

— А скільки тобі треба?

— По вісім шагів за молоко й по шість за паляниці.

— Що ти? З глузду зсунулась?.. Вони ж у тебе вчорашні!

— А щоб тобі так легко дихать, як вони вчорашні!..

— Бери по п’ять шагів — більше тобі ніхто не дасть.

— Та оці пані зразу мені дадуть більше!

— Пані не знать яких паляниць їсти не будуть. Я почала в тебе торгувати —мені й продавай. А другому в моїй корчмі не смій!.. Ми он скільки за корчму платимо. За молоко бери по сім. Я ж даю добре — чого ж тобі ще? А за паляниці по п’ять. Якби сьогодняшні... Та й важкі... Як камінь! — і хитала паляницею на руці.

-1 чого б я оце тобі віддала по сім? Та коли б сина завтра не виряжать та на чвертку не треба було б, так я б до твоєї клятої корчми й повік не заглянула.

— Ну оддаєш по сім з половиною? Більше не дам!

— Та бери вже, хай тобі абищо! — сказала молодиця й звернулася до старшої пані. — Ви там їй по шажку перекиньте, то вона вам і віддасть. А паляничку одну таки у мене візьмете — все одно вона всіх не забере.

Старша пані звернулася до Хайки.

— Ну, продай же нам глечик молока.

— Як не дасте по п’ятнадцять копійок серебром, так і не віддам!

Молодиця аж перехристилася.

— Та бійся ж ти Бога, проклята душе!.. Та це ж грабуйок на рівній дорозі!.. Отакі вони — бачите? А щоб ви й по світу не діждали ходить, щоб отак людей грабувать!.. Ні, таки, мать, правду сказали, що нас мати Боже прокляла, а їх благословила.

Пані усміхнулася.

— Як це так? Я й не чула.

— Так ото ж кажуть, як прийшло урем’я родити матері Божій, так послала вона за бабами. Ну, звісно, наші всі за роботою: хто пряде, хто за верстаттю —хто за чим. Усі за ділом і ніколи йти. А жидівки й прибігли усі жужмом, бо отож сидять по корчмах та людей дурять.

— А ми хіба не робимо? — обзивається Хайка.

— Перестань лізти, чмаро! Не з тобою говорять. Так оце так воно єсть і досі. Ми робимо, ми жнемо, ми в глині, ми в гною, а вони, не робивши, вихорошуються. Дивіться оця Хайка. Старе ж дріпло, а в суботу шубу як напірить, так хіба ж таку? І повертає нами, куди хоче.

Хайка подивилася на Тараса, що стояв осторонь і слухав.

— Ей ти, племінник! А чого стоїш? Не пішов би дров урубати?

Тарас сіпнувся, як від удару батога. Він, вічний раб, почув наказ — і кинувся його виконувати, не питаючися навіть, хто наказує й чи має він до того право. Бігцем підбіг до дривітні, але там не було сокири.

— Сокира в сінцях! — крикнула услід Хайка, і Тарас пішов по сокиру.

Два дні прожив Тарас у корчмі. Рубав дрова, чистив гній, носив воду —старався не сидіти дурно. Думав, що тим помагає Остапові.

Аж на третій день Остап сказав:

— Приїхав.

У Тараса забилося серце. Ось коли рішається його доля!

Хотів зараз же йти, але дядько Остап не радив.

— Він ще оце тільки що приїхав. Мать’ буде обідати, потім ляже відпочити. Тарас згодився, але сидіти й ждати не міг. Разів десять спитав Остапа —

чи не пора йти?

— Та про мене йди хоч зараз, тільки нащо воно здалося? Підожди ще. Або йди й там у дворі підождеш.

Тарас пішов. Сильно билося у нього серце, коли підходив до дияконового осідку.

Двір отця диякона нічим не відрізнявся від звичайного селянського двору. Посередині, в самім центрі, стовбичив наймит і глибокодумно довбався в носі.

— Дома отець диякон? — тремтячим голосом спитав Тарас. Наймит оглянув хлопця й на свою чергу спитав:

— А тобі нащо?

Треба...

— А як треба, то сядь он там і сиди. Він скоро вийде.

— Так він уже не спить?

— Він і не спав.

Тарасові досадно стало, що він послухався Остапа. Було б прийти зразу. Сів на приступочках комори, але спокійно всидіти не міг. Вовтузився сам із собою. А потім наче в одчаю якомусь, рішив іти напролом-прямо.

Аж зупинитися мусів перед порогом — так хвилювався.

Отець диякон саме пообідав добре й оце лежав на ліжку та гикав. Побачивши селянського хлопця, позіхнув і рівнодушно спитав:

— Від кого?

Тарас від хвилювання не міг нічого сказати. Перед ним предстала в увесь зріст його шалена дерзкість! Хто він? Попихач, дурень, розтяпайло, а хоче братися за що? За малювання!.. Що до нього треба особливих, святих людей!

І був один такий момент, що Тарас уже здригнувся тікати, але якось переборов себе і прошепотів.

— Я до вас... я вчитися...

— Вчитися? Як учитися?

— Ма-лю-вати...

— Малю-ва-а-ати? — диякон аж устав. — Ого! А хто ж ти такий? Звідки?

— Я з Кирилівки... Григорія Шевченка покійного син...

— Те-те-те!.. Так це ти у Богорського служив у наймах?

— Я не служив у Богорського у наймах, а був консулом при школі. Консулом... та-ак. Значить, у тебе батька нема. А хто ж за тебе буде

платити? Ти ж знаєш, що за всяку науку треба платити? Он як на дохтора хто хоче вчитися — мало хіба він грошви переплатить? А за тебе хто ж плататиме?

— Я не... знаю...

— Як то не знаєш? А хто ж знає? І я, брат, не знаю. А без плати діла не буде

— сам знаєш, яке тепер урем’я.

Отець диякон помовчав, барабанячи пальцями по коліні.

— Оце, скажім, я тебе буду вчити. Як уремня тратиться, як матеріал — ну куди не киньсь. Де ж то все взять, га?.. А потім тебе ж іще, мабуть, і годувати треба?

Тарас похнюпився. Він був би радий нічого не їсти, аби тільки ніхто не потрібував його годувати.

— Оце тебе прогодуй — раз. А потім штани у тебе порвуться — то я мушу й штани тобі справляти чи як? Воно ніби на те виходить. Бо хто ж тобі справить, як батька нема? А на зиму кожушину яку-не-яку, чоботи — та де ж його оце усе взяти? Та ще й учи його задурно! Ну, брат, ти малий-малий, а штуку видумав добру. Чи, може, тебе хто направив?

— Ні...

— Сам, значить, допойняв, що дєло вигодноє. Не дурак же ти. Та не на дурака й напався, скажу я тобі.

Тарас поклонився й повернувся йти. Отець диякон здивувався. Він не думав одправляти хлопця, бо це ж дармовий робітник. Він тільки робив підготовку, щоб хлопець уявив себе облагодієним.

— Ей, підожди! Куди ж ти?

Тарас зупинився. Сльози готові були бризнути у нього з очей. Його мрія, його голуба птиця відлітала від нього.

Куди ж ти розігнався? Я ж тобі ще не сказав нічого. Чи, може, вже роздумав учитися?

— Я не роздумав, а тільки...

— Що — тільки? Я тобі не сказав іще нічого. А коли хоч, то скажу от що. Прийму тебе до навуки й одежу дам, а ти мені за те все будеш одробляти —поможеш там що по хазяйству...

Тарас похнюпився. Він добре вже знав оцю хазяйську формулу. Як дядько Павло брав до себе, це теж звучало делікатно — "поможеш там що по хазяйству"... Богорський як закликав до себе, теж виходило ніжно "поможеш там що прийдеться"...

Але... то ж було там! А тут він же буде вчитися!. За таке діло не жаль і відробити, й Тарас прошепотів:

— Добре...

— А як добре, то й добре. Матушко!

До кімнати впливло щось дебеле, безформенне й стало.

— Дай оцьому хлопцеві попоїсти й покажи, де він спатиме.

Дебела жінка так само мовчки випливла з хати.