Тарасик - Хоткевич Гнат

Слова забули...

І на всьому весіллю залягло щось темне, гнітюче. Декілька дворових (їх було трохи, яких менших) старалися піддати охоти, кидали жартами, затягали навіть пісень, але все те потопало в морі народної неприязні й холоду.

Старий Кібель нахмурився й хотів уже обізватися.

Що ж ви, дєвкі, на нас конхвуз пущаєте (при дворі він навчився "образованного язика"). Лучче ви перестаньте, а то...

Але йому прийшло в голову, що дівчата ж можуть от так собі просто знятися й піти геть з весілля. А це вже скандал. Отже, мовчав і тільки зубами скрипів.

Хтось із дворових каже:

— Ох і не люблю я цих хохлацьких свадьбов! Поють, поють, а шо воно, до чого воно?.. Випили, закусили — і розійшлись чесно-благородно...

Але тут усе були дуже прості й неосвічені люди й того не розуміли. Дівчата співають, як Уляна пішла по воду й почала потопати. Кричить до батенька по рятунок, а той відповідає:

Не буду я рятувати —Не хотіла мене слухати:

Свою воленьку мала,

Мене не спитала.

Набралась сваволі Й людської намови.

І це був натяк і бив усе в ту саму точку. Хтось із дворових, найбільше благородний, говорив:

— Вы бы дєфкі, какаю-ба вісьолінькаю-ба.

Дівчатка примовкли. Старша дружка відповіла за всіх.

-У нас тих співають, яких треба, а не зря.

I тут же зразу затягає, а дівчата підхоплюють:

У новій коморі —Там Уляна говорить:

"Бідна ж моя головонька —Що великий двір А меленький збір —Невеселая родинонька".

Знов як у воко вліплено. Двір великий, і хата велика, а людей і в дворі, і в хаті мало.

За вечерею не перекорялися дружки із свашками, а це ж додає веселощів празнику. Сиділи мовчки й майже нічого не їли.

На коровай пішла Кібелиха знов просити молодиць, бо щось мало збиралося. Трудно було їй переступати чужі пороги, високі вони їй здалися.

Кланялася й щиро із сльозами говорила:

— Людоньки добрі! Доки ж буде вашого картанія? Провинилися ми з чоловіком перед вами тяжко, покутуємо тепер свій гріх. Але чим же завинила перед вами дитина наша, що ви її караєте гнівом своїм разом із нами?

Пішли молодиці коровая бгати. Але такий зібгали, що... Видно не позабували канчуків Кібельових. Не одна, яка старша, оповідала:

Той милосердя не знав, бабочки. Що не гірше треба познущатися з чоловіка, то йому давали.

— Скільки дівчат перепортив! І сам, і до панів водючи! Невже йому то все проститься на тім світі?

— Вівдя Голобородькова повісилася через нього, душу стратила.

— А Івга, отого, що в лісі живе... як його... Привела дитину, та, сорому боючися, утопила її. А потім, як заїла її совість, так вона повинилася перед усім народом, а сама пішла світ за очі. І не бачив її ніхто з того часу і не знає ніхто, де вона поділася. Мати із слів померла, а батько перейшов у ліс жити та й живе ото, як вовк.

Багато отакого пригадувалося на весіллі і робило його чорним, важким. Старий Кібель не смирявся. Він немов ждав одного якогось моменту, щоб зразу помститися над усіма, але що то буде за момент і як відбудеться тая помста — не знав.

А баби місять коровай, як лихі наймички. Та ще й співають:

Ой піду я до Дунаю,

Стану подумаю —А чи мені коровая бгати —А чи мені додому моргати.

І піч не реготалася, і припічок не усміхався до Кібелівниного короваю. Кривий та горбатий, він не допікся й стояв, як символ означеного людською зневагою весілля. А як несли те тісто до комори, то співали вже прямо в одкриту. Ой приїхали подоляни з Подолу,

Привезли свої ігроньки з собою.

Ой загадали хорошенько іграти,

А парубку з дівкою скакати.

"Лучче я буду круті гори копати,

Як маю я із поганою скакати".

Кібелиха заплакала й вийшла з хати. Кібелеві мало бракувало, щоб схопитися за сокиру чи за коляку з плота.

Коровайниці самі побачили, що наче трохи перебрали міру й замовкли. Скоро покінчили все й розбіглися по домах.

XXV

Неділя. Вінчання.

Невесело їхалося поїздом до церкви. А в церкві порожньо, народу нема. Уляна заплакала, хоч і тверда була дівка. Молодий стояв прибитий: це ж усе життя нівечиться через оцю багачеву дівку, через її воли та корови.

Вінчання скінчилося. Офіційними словами поздоровив отець Григорій молодих, побажав їм щастя, велів не забувати храму божого й служителів його. Молоді пішли геть. Важко гупали чоботи в порожній церкві.

Додому усі йшли пішки, бо то ж недалеко. Не було майже воріт, на яких не стояв би дядько або жінка. Ні слова докору, але ні слова й привіту. Мов у підземельному якомусь коридорі йде поїзд поміж мовчазними муміями!

І тільки стара жебрачка, Хима Тарадайка (її, властиво, Приходчихою звали, але як приложив раз Свирид до неї "тарадайка", то так вона й зосталася), так от тільки стара Тарадайка не обминула поїзд своєю увагою. Вона завжди весела, завжди підморгує й завжди танцює — тільки вона де не взялася з суточків.

— І—і—і—і, дівчаточка! І чого ви мовчите? Співайте! Та веселенької!.. Та з похвалою, з похвалою...

І пішла, пританцьовуючи та припліскуючи в долоні, виспівуючи:

Не вгороді вишенька,

За городом дві,

Да зацвіли білим цвітом обидві.

Розкотються білі квітки надвоє,

Во хороші молодята обоє.

Ех! Ех! Ех! Ех! Ех!

Дітвора позбігалася, собі танцюють округ баби — та співають, дражнячи: їхала Хима З Ярусалима,

Сивою кобилою,

Тарадайкою дрантивою.

Тарадайка тарахкоче —Кобила тягнуть не хоче.

Баба за ними ганяється з костуром. А потім причепилася до гостей — і хоч ти що хоч! І відігнати не можна, бо на весіллі нікого не проганяють, і честі мало, бо жебрачка ж.

Прийшли додому. Сіли за обід. У хаті мало, у дворі нікого, зате за двором —як рій! От у цю товпу попав і Тарас.

Зразу ж те, що він почув, зупинило його увагу. У натовпі стояв гомін. Вона складалася з окремих одиниць, але була перейнята єдиним настроєм.

Вікна з хати одчинені, чути все, що співається. Розплітають косу. Дружки заспівали:

Ой, Боже, ж мій, Боже!

Що ж бо я учинила?

Кого вірне любила,

Того я хибила,

А кого ж бо я зроду не знала З тим до шлюбу стала!

В натовпі смішок. Пісня з журливим мотивом, а люди сміються.

— Ну не чортові ж дівчата! Звідкіля вони все знають?

— А що ж тут і знати, коли про це всі ворони на плотах каркають.

— Це про Уляниного Станіслава?

— Та вже ж Станіслав не дурак: зробив своє та й поїхав.

— Кажуть, як від’їздив, а вона й перезнала. Та вибігла насупротив, повисла коневі на вузді, в одну душу — бери й мене з собою. А нащо вона йому здалася? Хіба він кращих не знайде?

— І от скажіть, людочки добрі! Усе село знає, та де село? І у Вільшаній знають, а батько й мати ні.

— А цікаво — чи Йван знає?

— Знає! Кажуть, як просив батька помилувати, то казав: що ж ви мене силуєте потіпуху брати? Вона й і з тим і з тим...

— Гірке буде їх обох життя.

Та її не жаль, бо з такого кодла з проклятого, а от парубка жалко —розіп’ється.

— О! Коровай ділять! Вже скоро... Ану-ну — що воно буде?

— Ну й поповозимо ж сукиного сина!

— А що як зуміють покрити?

— Не покри-иють! Там свашки такі, що не покриють.

— Коли що — так ми всі підем у комору — нехай при нас... Натовп видимо хвилювався, чогось чекаючи. Це нервувало, передавалося навіть Тарасові. Він не знав людських намірів, але Відчував, що вони чекають якогось знаку, щоби чинно вмішатися в процедуру весільного акту. З вікон несеться:

Брала Уляна льон —Виганяла дружечок вон.

"Ідіть, дружечки, з хати —Бо я йду з молодим спати".

-Наспиш, чортова патико, якраз!

Дружечки вийшли з хати і вже, без сорому казка, голосно, грубо затягли: Прощай, прощай Улянка-Вже ми йдемо,

Вже ми твоє дівування На пси даємо!

І зареготали гугнявим, через ніс, сміхом, в самих звуках якого вже була образа.

Шепоти йдуть натовпою. Усі до чогось готуються... чогось ждуть... ось зараз... зараз...

— Дмитре! Квач є?

— Є! Аж два!

— Хомут! Хомут у кого?

— Ось він! Ось!

У нас річенька бережистая —У нас Улянка норовистая:

Не цілувавши, не милувавши,

Не йди, Йванку, спати...

— О!.. О!.. О!.. Ведуть!

На двір вивели молодих. Іван червоний, очі іскри сиплять. А Уляна біла, як стіна. Якийсь неспокій її тре, земля під нею горить, ноги не переступають. Свашки витанцьовують, регочуться, співають неподобних:

Горох мати по дорозі,

Як череда —Ведуть ...на припоні Як бугая!

А він реве, до... йде Та ще й хвалиться:

"Як діжду до ночі —Повиколюю... очі".

Нараз хтось крикнув:

— Там уже, брат, і без тебе повиколювали! Гайда хлопці! — і це було мов сигналом. Товпа зареготала, хтось свиснув. Молоді ледве вскочили до комори, як парубня почала стрибати через пліт, за ними й мужики. Баби почали набиваться у ворота, і весь двір заповнився в одну хвилину.

Потворилися кола. Баби танцюють, співають — пісня пісню перебиває. Звуки Ііереплуталися. Музик і не чути.

Йшов баран попід гору Та закрутив роги.

Богацькая дівчинонька Та задрала ноги.

А в другому колі ще жвавішої:

Ой на ставу на ставочку Білий гусак гигнув —Дала б тобі три копійки,

Щоб ти мене...

А в третьому:

Шелесть, шелесть по дубині —З ким я спати буду нині?

З хлопцями, моя доню,

Я ж тобі не бороню.

Але нараз усі ці звуки перекрив дикий звірячий звук. З комори вибігла простоволоса Уляна, за нею оскаженілий Іван. Він бив дівчину правою рукою, а лівою щось високо тримав угорі. І кричав. Але що, не можна було розібрати. Старий Кібель кинувся:

— Що ти, сукин син, робиш? Нащо ти мою дочку б’єш?

Уляна кидалася в товпу й верещала.

— Убива-а-ають!.. Ой ряту-у-уйте!

Іван так штовхнув старого Кібеля, що той упав навзнак і задер ноги. Тряс несамовито лівою рукою й кричав:

— Люди добрі!.. Обма-ан!.. Одурити хотіла!.. Ось пір’їна!.. У волоссю найшли!.. Ось!.. Із кров’ю! Пір’їна!..

І ще щось кричав, але в загальному гвалті вже нічого не можна було розібрати. Мов на даний знак товпа заревла й сунула в усі сторони. Десь узявся із соломи зроблений хомут. Його наділи старому Кібелеві на шию. В одну руку дали мазницю із сажею, а в другу квач і веліли самому мазати власну хату, двері, вікна, ворота.

І Кібель ходив, мазав. Він якось охляв, мов постарівся одразу на двадцять літ. Де й подівся його гонор.

А Кібелисі зірвали з голови очіпок, розкуйовдили волосся, а на голову наділи решето. Музикам звеліли грати, а старих Кібелів обох звели танцювати. І вони танцювали...

Старий притоптував, попустивши голову вниз, а Кібелиха ледве переступала з ноги на ногу, а сльози безперестанно текли у неї з очей.

Ось вона народня помста!

— Отак солодять!

Баби аж визкотять, виспівують:

Іх-ха! Іх-ха! Гойна! Гойна!

В Кирилівці война:

Усі дівки ялівки —

Тільки одна дойна!

* * *

Говорили люди,

Що Уляна добра буде —А вона така добра,

Як дірава торба!

* * *

В огороді грушка Вже потрушеная —А наша Улянка Поворушеная.

А в хаті що робиться! Сажою мастять стіни, лави, піч, одежу...