Тарасик - Хоткевич Гнат

Просто не подумав про те і пішов, Як стояв. Катря, як побачила, так аж руками сплеснула. 1

Тарасе!.. Бійся Бога!.. Та ти б же хоч причепурився трохи! Це ж таки весілля!

Аж тепер зрозумів Тарас, що він наробив. Зрозумів — і згорів із сорому. Якою брудною смердючою плямою мусить він видаватися серед оцих повбираних дружечок, гостей і усієї весільної братії! Як від нього всі мусять бокувати, сторонитися, показувати пальцями: "Дивіться, дивіться! Це Тарас! Бачили таке опудало, таке страховище?"

І Тарас пішов геть, несучи гірке почуття образи. Йому здавалося, що коли люди бачать і знають, яка на ньому одежа, то або треба було якось зробити, щоб і він був чистенький і мав у що перемінитися, або не кликати його на весілля такого брудного.

1 особливу образу почув до Катрі. Вона могла б і помовчати, а не тикати отак пальцем при всіх. Рада, що у самої он і очіпок шовковий, і чоботи, і все... Он ба’ яка баберя з неї вийшла! Розперло у Зеленій Діброві.

І ще одна ображена істота була на весіллі — це мачуха. Вона й загалом не могла чути себе задоволеною з самого факту шлюбу і вводу молодої невістки до хати, де досі вона, Оксана, була повною господинею. Одно це приправляло її в кепський гумор, а тут іще баби! Як узяли її на язики! А вже річ відома, що як дядьки візьмуть на вила, а баби на язики, так хто його зна, що краще.

Одна приліпить, а друга доточить. Одна вштрикне, а друга й поворушить. Та все так тонко, що ні до чого й причепитися.

Оксана вже й блідне, й червоніє, й кулаки зціплює, та аж ногами під столом сучить, а нічого не сміє сказати. Бо насамперед її ніхто не чіпає — все то баби між собою балакають, імен не називають. Ось хоч би оця Секлета. Вона ж така сумирна, вустонька все піджимає, а очиці вниз попускає. А як шпигоне-шпигоне з тих тонких губоньок, так аж до серця доходить!

Коли прийшов час танцювати, вийшла Секлета на середину хати, взялася

у боки й лагідненько та виразненько затягла:

Ой в середу під четвер,

Добре знаю, як тепер,

Що вели мене дячки Попід боки в будячки.

Ой дячки, ви дячки —Я вас не боюся!

Не ведіть у будячки,

Бо я поколюся.

Ведіть мене в лободу,

Де лобода дробна,

Стеліть мені жупан синій,

Бо я й благородна!

Баби регочуть, Оксана вужівкою звивається, а втекти від того усього ніяк, бо ніби за матір вона править. Ще й частувати повинна бабів та припрошувати.

А вже на перезві, на отому бабському торжестві так там уже.. Одна чортова баба вирядилася під Оксану. Ну точно ж тобі — і одежа, і хустка, і ухватка! І чого вже вона, бісова баба, й не виробляла! Мужикам на шию кидається, сороміцькі слова говорить Оксаниним голосом. А на добиток ще й заспівала: Ой Михелю, Михелю!

Ой я ж тобі вихилю —І заднюю й переднюю,

Боковую й середнюю!

Покотом положила ідолянська баба усіх! Оксана не втерпіла й утекла, а весільні гості пішли у ярок "смалити молоду". Це вже остання стадія. Не на кожному весіллю добіснуються баби до "смалення молодої". Це вже як охота та охота!

Розкладається вогнище, а п’яні баби, заголившися до пупа, стрибають через вогонь. А мужики вціляють чим попадеться, грязюкою найбільше. Та як влучить котрий, так аж небеса танцюють.

Тарас того нічого не бачив. Пішов геть, але випадково з одного весілля та попав на друге. І те, чого він там був свідком, буквально придавило його. Ходив кілька днів після того, як очманілий, старався осмислити — і не міг.

XXIV

Був у селі один чоловічок — Кібель називався.

Батько його (помер уже давно) був людина, як людина. З миром жив у злагоді, терпів, коли люди терпіли, радів, коли й сусідам було радісно. А вже син не під ту лінію пішов. Терся біля панського двору, пригождав кому слід, аж поки не вибився на щось таке вроді чи прикажчика, чи економа. А коли вибився, мов не та людина стала.

Озвірів, осатанів. Людей за людей не вважав, не розумів того, що не вічно ж буде він начальникувати, не думав і про свою смертну годину. Диким звіром налітав і на старе й на мале, за панську ласку готовий був горло кожному перегризти, рвав і топтав, незважаючи ні на що.

Але прийшла така година, що його начальникування скінчилося. Чимось проштрафився він дуже й його прогнали геть із двору. За минулі заслуги не

покарали більшою карою, а тільки вихлостали добре й пустили, сказавши жити на селі.

Просився, щоб переслали кудись у друге село, щоб не там йому бути нічим, де він був усім, але не дозволили й веліли жити в Кирилівці.

Трудно було жити в громаді, з якою не то що порвав, а ще й поставився на ворожу стопу. Правда люди його не били, не підпалювали йому хати, але, може, волів би Кібель, щоб його раз покарали, ніж ота щоденна, щохвилинна видима й невидима кара.

Приїде до церкви. Нараз коло нього люди розступляться, відійдуть далеко, мов від прокаженого, і коло Кібеля зробиться велика порожня площа. Хоче підійти до її краю, а ті краї тікають від нього й площа стає ще більшою. І мусить стояти мов один серед церкви, мусить удавати, що молиться.

Миропомазання. Наші ж люди люблять потовпитися. Таку гущу часом зроблять, що мало попа не звалять. Кібель вибирає, коли товпа стане найгустішою й зрушиться тоді з місця. І як тільки зрушиться — мов змете у нього хто людей на дорозі, й Кібель іде сам до священика. А люди довго ще не підходять після нього, мов боячися зарази.

І так де б не появився. Ніхто до нього не ходить по-сусідському, а про те, щоб хто в гості прийшов, нема й гадки.

Жінка його колись була доброю йому помічницею. Тепер змирилася й привселюдно просила у людей прощення. Отак просто стала раз на паперті й, кланяючися земно, говорила:

— Люди добрі! Простіть і помилуйте. Винуваті ми перед вами, але Бог же й нерозкаяного грішника милує...

Але не змягчилося серце громади.

— Ми не бог, — сказав хтось і мов висловив думку усіх. Вислухали мовчки й мовчки відійшли. Зосталася сама Кібелиха на паперті та старці завелися битись.

І дівка у них була. Таки вже дівка, на відданню. Та так уже зовсім нікуди не ходила. Дівчата й парубки йдуть мимо у неділю, співають, регочуться, а вона стоїть на воротях, насіння лузає — і бровою не поведе. Наче й не бачить нікого.

А молода громада солідаризується із старшою; теж фізичного лиха не робить, не метаться матеріально, але роздавлює мовчанням, небажанням найменшого стосунку.

І от прийшов час, що дівці треба виходити заміж. І то таки треба... Сподівалися Кібелі, що найдуть дівці жениха з дворових, але там не знаходилося охочих. Двораки любили іноді приїхати до Кібеля попити, погуляти, з дівкою пожартувати, а щоб під вінець — нема дурних.

Довелося за кого видати, то видати. Знайшли парубка з дуже бідної сім’ї, спокусили його батька й матір достатком, а ті й присилували. Казали люди, що не хотів, дуже не хотів бідний парубок. Аж плакав, бо мав дівчину на прикметі, але батько-мати не здалися.

— Ти ж тільки подумай, яке хазяйство! Скільки скотини самої!

Кібелі почали готовитися до весілля. Старий Кібель казав, що після весілля всі відносини з громадою одразу зміняться.

— Нап’ються горілки, нажеруться свинини — шовкові стануть. То таке вже бидло.

Кібелиха тільки головою хитала — не вірилося їй. Але треба пробувати.

Першим таким пробним каменем було висилання дочки до людських хат — просити дівчат у дружки. Не хотіла Кібелівна, боячися наразитися на гірку образу, та що я — так звичай велить.

Пішла Кібелівна. А мати стоїть біла-біла на воротях і дивиться, чи не нацькують її дитя собаками, чи не виштовхуватимуть у спину з хати.

Коли ні. Побувала в одній хаті, вийшла наче веселішим кроком Пішла у другу. Звідти ще веселіше вибігла. Слава тобі, Господи! Може ж, таки перемінили люди гнів на милість!

Справді — дівчата дали згоду подружкувати. Небагато, але будуть. І молодиць кілька дали згоду прийти коровая бгати. Дивується Кібелиха. Не віриться їй, що люди їм простили.

Почалося весілля. Так наче, як і у людей. Хоч і не зовсім, а все ж... І дружки співали. Мало й якось невесело, але співали. Правда, здалося, якось Кібелисі, що дівчата ніби не ті слова вставляють до пісень. Так під час благословення дівчата мають співати:

Котилося яблучко З гори та до ніг —Кланяйся, Уляно,

Батькові до ніг.

Батькова ніженька біленька,

Щоб тобі доленька добренька.

Так от Кібелисі почулося, що замість "доленька добренька" дівчата ніби проспівали "доленька благенька". Але, може, це їй так здалося.

Або таке. Звичайно на весіллі дівчата співають ласкавенько: "Марусенько", "Настунечко", а тут співали просто "Уляно".

Молода при всіх тих обрядах була якась наче аж сердита. Не плаче, як звичайно дівчата плачуть. Дружки переморгнулися й заспівали:

Десь у тебе, Уляно,

Кам’яне серце,

Що вечір сидиш —Не заплачеш,

Батенька свого Не розжалиш.

Дайте ж хоч цибулі Під очі!

А то сидітиме До півночі!

Зиркнула Уляна на дівчат, мов золотого подарувала, але не будеш же з дружками в перекори йти.

І отак усе весілля. Співають мало, цілком офіційно й тільки те, що вже доконче треба. Але всюди вміють ввернути яке-небудь таке словечко, що від нього молода, як кінь від удару батога, підіймає голову й оглядає весь ряд дівчат од крайньої й до другої крайньої.

А коли прийшло співати жалібної, то завели такої, що Уляна стратила нараз увесь рум’янець й стала біла.

Зеленая рута, жовтий звіт —Не піду за нелюба — піду в світ.

Та візьму рушничок на плече,

Не один за мною заплаче.

Заплачуть і шевці і кравці,

Заплачуть двірські молодці.

Старий Кібель ходить і вдає, мов не чує. На лиці привітна усмішка, але вона більше на гримасу скидається. Кібелиха застогнала й навіть обізвалася:

— О-о-ой... Якої ж це ви, дівчатка, заспівали?

Молодий вдарив кулаком по столу. Молода сидить, мов кам’яний ідол. Дівчатка — наче й не вони: сидять мовчки, скромненько.

Та отак як пішло — та й до кінця. Або слово яке вставлять, або проспівають тільки частину пісні, а ця частина без другої носить тяжко образливий характер. Захотіла Уляна Калинового вінка,

І послала батенька За море по калину.

Батько приїжджає Калина не процвітає.

Ей калина, калина!

Нещаслива година!

Нещасливоє зілля!

Не поспіло на весілля!

І на тім урвали. Це вже був не натяк, а тяжке обвинувачення, кинене прямо в лице. Кібелиха — у неї аж руки затремтіли.

— Дівчаточка! А далі ж?

— Ми забули...