Тарасик - Хоткевич Гнат

Сталося це з тої причини, що отець Григорій вигадав (і все його тягне щось вигадувати) спосіб підвищити моральність своєї пастви. Об’явив, що не буде нікого вінчати, ні однієї пари, коли молоді не знатимуть "Помилуй мя, Боже", "Достойну" й десять заповідей.

Мов грім по дівчатах ударив! Тут уже й м’ясоїд підходить, кожна дівка хату чепурить, а тут батюшка не хоче вінчати.

І-і-і ти ли-ишко!.. Що його у світі божому робити? Не інакше, як учитися на гвалт. А де вчитися? Само собою у школі. І посипали дівчата та парубки до школи.

Люди сміються, бачачи нових школярів.

— А що, Палажко, до школи? Заміж скортіло?

А в школі не стільки вчення, скільки сміху. Михель вихиляється перед дівчатами, дівчата до нього зуби скалять, парубки морщаться. Учить більше, само собою, Тарас. Часом аж упріє, бідняга.

— Кажи: во ім’я отця...

— Вомя...

— Не "вомя", а "во ім’я!"

— Мене мати так учили...

— Не треба! — вмішується подруга. — Не кажи, Параско, во ім’я, бо то буде по-лядському.

А найбільше вже мороки з отим "дал бых убо". Одна каже довбихуба, друга — далигуба, третя — буларахуба або дольбіхуба. А одна так аж плюнула.

— Що воно й за молитва, що тельбухи згадуються.

І каталися Богорський із Тарасом, як сир у маслі. Бо для такого діла ні сама дівка, ні її мамуся вже нічого не пожаліють.

Шкода тільки, що недовго ця благодать тяглася: життя,показало, що воно сильніше приписів кирилівського батюшки. Вивчити одразу стільки сот цілком незрозумілих слів, це таки було не під силу. Одну пару одправив отець Григорій геть, другу, але нарешті мусив скоритися і наказ свій одмінив, а разом із тим урвалася нитка й мешканцям школи — префектові й його консулу.

Богорський тільки язиком прицмокував.

-Треба буде батюшку попросити, щоб він іще що-небудь вигадав.

XXII

Помітним явищем на безпросвітному тлі шкільного життя були іменини Богорського. Він надумав їх справити так, щоб "доказать"! Заздалегідь почав готовитися, особливо в частині випивки.

Із селян нікого не порахував достойним. Закликав саму благородну публіку із якономії — конторщиків, прикажчиків; закликав дячків із сусідніх сіл тощо. Між запрошеними дячками виділявся один — отець Мардарій із Майданівки. Це був маляр церковний. Правда, вмів малювати тільки двох святих: Івана-Воїна та великомученика Микиту, але це не перешкоджало йому вважати себе за великого маляра, пишатися й вимагати від людей пошани.

Коли попадав до такого товариства, де були церковні маляри, то насамперед, легко відкашлюючися, питав:

— А подозвольте вас увспросить, отче — як ви малюєте Івана-Воїна альбо, скажім, Микиту великомученика?

І на цім грунті ніхто з ним у суперечку не вступав, бо він справді міг забити кого угодно і якимись там "треугольцами", особливим характером розположення складок на одежі й т.і.

Коли Тарас почув від Богорського, що на іменинах буде отець Мардарій —дуже зрадів. Оце ж міг зблизька побачити людину, яка малює справжні образи у справжніх церквах. А коли, на додаток почув, що й отець диякон буде із Лисянки, отой із Воздвиженської церкви, Микита Ковальський, теж славний на всю околицю маляр, то Тарас аж притих якось. Його хвилювала можливість наближення до таких високих осіб. З подвоєною енергією взявся чепурити свою школу, щоб вона була достойна прийняти почесних гостей.

Настав день іменин, почали з’їздитися гості. Отець Ковальський прибув не сам, а із своїм колегою, теж дияконом, теж із Лисянки, тільки з другої, з Михайлівської церкви. То був отець Климент Яроцький, любитель перекинути чарку. Коли "подпіяхом", то міг плести таке, що слухачі качалися з реготу. Не завжди це було скромно, скоріше скоромно, але слухалося залюбки. Він недавно прибув із глибокого Поділля, десь там аж під галицькою границею, й багато оповідав пригод із тамошнього життя.

Диякони були найпочеснішими гостями на дяківських іменинах, тому вели перед. Правда, отець Мардарій одразу розпочав.

— А подозвольте взнать, отче, як ви малюєте Івана-Воїна альбо, скажем,

Микиту великомученика?

Але що отець Ковальський чув цей запит рівно стільки разів, скільки зустрічався з отцем Мардарієм, то він, гогочучи, одказав:

— Я всіх святих умію малювати, а не так, як которії другії прочії, що вміють тільки щось одно! Я тобі кого хочеш намалюю!

— А Бога отця Саваофа?

Це вже отець Климент вставляє. Він любить піддратувати свого колегу й не знає більшої утіхи, як роздражнити того до...

-1 Бога Саваофа намалюю!

— А як же це ти зробиш, коли у священнім писанії говориться: Бога нікто же відє нігдє же?

Отець Ковальський не знає, чим відбитися й закликає краще випити.

Випивають усі, і з закликом і без оного. Підпивши, починають незносно хвалитися один перед другим. Дячок отець Мардарій казав, підкреслюючи ударами кулака по столу.

— Я навук ваших не проходив, а так мені вже Бог дав! І маю я таку мудрість, що тільки подивлюсь на ліву долоню чоловікові — і вже одразу бачу, хто до чого. Чи до бондарювання, чи до малювання, чи там іще до чого. І як я скажу — так і буде. І до ворожки не ходи!

А Вознесенський диякон собі.

— Я як намалюю, так у мене краска блищить, а святий живе на дошці!

А отець Климент підзужує:

— А хіба це добре? Святий має бути сухий, лице тонке, вилощене, щоб молящомуся святість на ум приходила, піст. А хіба то святий, якщо він дебелий та рум’яний і от-от стидних пісень зачне співати у церкві?..

Всі сміються. Потім почали співати. Потім оповідали всякі свої пригоди, з яких можна було бачити, який то кожен з них розумний, спритний, смілий. Зашморганий дячок із Зеленої Діброви оповідав, як то він сміло й дотепно поводився із своїм попом.

— Він у нас перед читанням кладе закладку у євангеліє. А я взяв її та й переложив на друге місце. От він робить возглас: "Рече Господь" — і розкриває книгу. Дивиться — євангелія не та. Він знов: "Рече господь!" — і перегорнув сторінку. Вп’ять не тая вангелія!.. Він тоді давай перекидати листки та все: "Рече Господь... Рече Господь"... А я йому з крилоса: "Та нехай уже рече, що там він має!" Так люди аж полягали з реготу в церкві!

Усі знають, що і цей дячок бреше, що то просто анекдотка така існує, але всі сміються й одобряють дячка. Бо то ж про попів. А попи — начальство. А не один диякон та навіть дячок товаришував колись із своїм попом у школі.

— Семінарія, брат, це дєло тьомноє! Хіба ми не знаємо? У кого батько з калиткою, так той на срібних колесах семінарію кінчає, хоч і дурень! А хто бідний — дивись-но подобавсь інспекторові, от і тпру!..

Отець Яроцький сипле анекдотами із духовного життя та такими, що регіт, як грім, потрясає стіни. Оповідає про попа, що ходив до однієї баби.

— А в них був такий договір, щоб не входив до хати, доки вона не вийде й не дозволить. А стояти він мав під повіточкою, там на жертці кури сідали. От раз він прийшов став, стоїть-стоїть, а баби все нема й нема. А з жертки все щось капає попові на голову, все щось капає...

Розсердився піп, пішов додому. А в неділю йде по церкві з кадилом мимо

баби та й співає:

— Як стояв я під дахом, а мені не втворяхом, а мене кури присерахом!"

"Грицьбувдома, грицьбувдома, грицьбувдоо-ома-а!..

Громихнули гості на останні слова. Всі регочуть — не регоче тільки один Тарас. Він стоїть коло дверей, обіпершися плечима об одвірок. Ніхто на нього не звертає уваги й нікому він непотрібен... Яка-не-яка оця п’яна й брудна людська радість, але й до неї йому приступу нема. І тут він чужий, і куди не піде, теж усюди буде всім чужий. Ні свят, ні "менин" у нього немає. Живе собі, як пес приблудний.

І потім оці похабні анекдоти, якими отець Яроцький почав угощати публіку. Не по собі якось Тарасові від того. Особливо стидно йому за малярів. Він так дожидав їх побачити, вони здавалися йому якимись вищими істотами. Мов оті херувими й серафими, що в хмарах ладану вічно співають "Свят-свят-свят Господь Саваоф!", так і ці помазанники господні все малюють прекрасні речі, ангелів, святих...

І ось побачив ізблизька цих помазанників. Один із них уже зовсім розкис і слинив у чарку з наливкою. Другий, заздрючи лаврам отця Климентія, затягає "на глас четвертий".

Стоїть козак над водою,

Держить козу під собою.

"Доле ж моя нещасная —В мене жона некрасная!

Довелося жону забувати,

А оцю козу...

Тарасові зовсім гидко. Він узяв оту свою "конфедератку" й пішов.

— Ей, Тарасе! Куди ти? Зоставайся з нами!

— Ей, чуєш! Іди випий чарку горілки! Тарас не оглядається, а у слід йому несеться "глас п’ятий".

Стрів чернець бабу на льоду,

Похитав бабу спереду.

"Ой дякую ж тобі, черне,

І твоєму довгому животу,

Що ти мене дохитав,

Бідну сироту!"

XXIII

— Микита жениться!

Це так випалила Оринка, буквально вбігши до Тараса. їй здавалося, що Тарас, почувши таку новину, щонайменше аж підскочить до стелі й почне танцювати.

Але, на диво, Тарас спокійно прийняв ту звістку, тоді як Оринка аж горіла вся, сподіваючись від тої женячки великих змін у житті сім’ї. Вона ж бо вся жила інтересами сім’ї, а Тарас наче чужий. Як тепер буде Ксанька з невісткою? Та вона ж не поладить із нею на другий же день! Та вона ж їй життя не дасть! Та вона ж просвітлої години...

І торохкотить, торохкотить без кінця. А Тарас солідно вставляє.

— Микита не дасть.

Оринка якось одразу мов осіклася. їй навіть і в голову це не прийшло. А справді?! Ну, звичайно, Микита не дасть!..

І коли Оринка усвідомила собі це, вона навіть розреготалася й забила в долоні.

— А правда, правда! От цікаво буде!

Почала уявляти, як то Микита дужою рукою схопить ненависну мачуху, дасть їй добрих стусанів...

— Ох, якби швидче!

А вона, Оринка, любитиме молоду жінку Микити; вони все робитимуть удвох, ходитимуть купатися.

Через деякий час Микита переказав Оринкою Тарасові, щоб приходив на весілля.

Тарас мав від того якесь двоїсте почуття. З одного боку його тягло, бо пригадував красу Катриного весілля, а з другого — так це якось не гармоніювало з його загальним настроєм, з убожеством його життя. Навіть рішив було не йти, але побоявся образити Микиту.

Пішов — і сам був не рад. Та й йому ніхто не зрадів. Насамперед він просто забув, що на ньому цілком ^невесільний стрій. Це було дивно, це було незрозуміло, але це було так. Йому навіть не прийшло в голову, що на весілля люди вбираються інакше, ніж ходять дома.