Тарасик - Хоткевич Гнат

Самі справщики повимазувалися, як чорти. Регіт, тюкання, свист!

Ой знати, знати,

Де взяли халяву:

Обмазали дьогтем хату І стіни і лави.

Хтось ізліз на хату й розбиває бовдур. Підставили драбину й велять старому Кібелеві тягти на хату роз’їжджене оббите колесо.

Кібель плаче і просить помилувати, але немає милосердя до нього!

— Тягни, чортів живолупе, тягни!

З товпи виступив чоловік, весь зарослий, на лице лише самі очі видно. Щось дике, лісове було в усій його фігурі. Хижим рухом підскочив і вдарив з усього розмаху Кібеля в лице. Той клацнув зубами, охнув і вхватився рукою за рот. З-поміж пальців потекла кров.

— Це за ївгу тобі... За ївгу!.. За ївгу!.. — повторив лісовий чоловік і очі його були безумні. Його відвели геть.

А там уже ворота здіймають із п’ят. А там Кібелиху посадили у побитий візок, дали в руки солом’яний віхоть і тягають по двору, співаючи в усе горло:

Хоч їдь, матінко, хоч не їдь —А вже донечці роздер медвідь.

Да ходімо до плота

Да роздерім кота —Занесім під перину Да й зробім калину.

Хтось прийшов випадково у червоному поясі — зірвали!

-Нема калини! Нема проклятому кодлу честі!

За клубочок валку Була ізмалку.

Бо мати навчала,

Щоб хлопцям давала!

А наша Уляночка По коморонці ходить,

У поділку таляри носить.

"Ой нате вам, хлопці, гроші з поділку —Тільки зробіть з мене назад дівку".

Старого Кібеля запрягли у візок, де сиділа жінка, й погнали, підганяючи, селом. І все село збігалося, тюкали, улюлюкали.

А дітвори — так де їі стільки й набралося. Та як показилися наче: і пищать, і верещать, і під ноги кидаються, і через голову перекидаються.

Баби ж так мов почманіли. Що вони вже й співали і де вони тих таких пісень набірали!

...мене Вакула,

А я добре й не чула,

Як порушив Кирило —То й ще закортіло!

Особливо вбилися Тарасові в пам’ять одна, бо її виспівували саме коло нього:

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу —Признавайся ти, Уляно,

Кому дала спершу?

"Ой давала Хомі Та ще буде й тобі.

Давала попові,

Давала дякові,

Давала й піддячому Та ще й по-собачому"

Тяжко стало Тарасові від усього того. Жаль було старих. На Кібелиху не міг дивитися, як вона сиділа на тому своєму візку, мов із хреста знята й терпіла найбільший сором, найтяжчий встид, який тільки може випасти на долю селянської жінки.

Тарас не міг на те дивитися, й пішов геть. А услід йому неслося:

Під сосною спала —Шишка в... впала!

Долотом довбав, довбав —Не видовбав.

Свердлом вертів, вертів —Не вивертів!

Всадив кишку — вийняв шишку!

А в хаті Шевченків, коли весільний чад пройшов, почали давати себе знати родинні суперечності. Насамперед появилася друга хазяйка в домі, а це ж хоч кому не може подобатися. Зустрічаються два горшки в печі, два рогачі в челюстях. "Її" півень б’є "мого" півня — як це перенести? Діжка на воду одна. "Вона" вихлюпає всю воду, а тобі нема — йди, серце, до криниці. Як це витерпіти?

Було б досить одного цього, щоб Оксана зненавиділа молоду невістку. Але знайшлися ще більші і глибші причини.

Почати з того, що з приходом невістки мусили урватися візити Міхеля. Весь час безвихідно в хаті товчеться молода молодиця, якої вже не витуриш геть, як сліпої Марійки.

Було б досить одного цього, щоб Оксана зненавиділа молоду невістку. Але знайшлися ще більші й глибші причини.

Річ у тому, що Міхель як прийде, то весь час балакає з Палажкою. І жартики їй підпускає, і поглядає усе в той бік... Правда, молодиця ніби мало звертає уваги на дяківські зальоти, але Оксана була певна, що це тільки так, бо не вірила, щоб яке жіноче серце могло устоятися перед мужеськими принадами Міхеля.

Словом, причин було багато, щоб Оксана весь свій запас ненависті перенесла тепер на молоду невістку. Допікала їй чим могла.

— Я таки тебе вирехтую із своєі хати! — кричала вона. — Я таки докажу тобі, що я тут господиня!

Палажка спочатку мовчала, бо її змалечку привчили до покірливості перед старшими. Але коли переконалася, що в данім випадку змовчування не тільки нічому не допомагає, а навпаки ще більше роззухвалює бабу — перестала змовчувати. Почала відгризатися. Поки що сама, не мішаючи туди ще Микити.

Та мусила наступити нарешті й та фаза, коли зробилося доконечним вміщання чоловіка.

Заставши раз молоду жінку заплаканою, Микита почав розпитувати в чім діло. Палажка спочатку ніби знехотя, д далі й охотно розповіла причину своїх сліз.

Ну... молоді чоловіки народ гарячий взагалі, а в питаннях поважання своїх жінок зі сторони домашніх особливо. Вийшло... ну, як сказать... трохи невдобно...

Казали, що з Оксани якесь не то пір’я, не то волосся летіло. Казали, що знов, як колись, вибігала вона на вулицю й кричала:

"Ой пробі, пробі! Убив, убив!.. Скалічив навіки". Казали — та мало чого люди не наговорять! Але відносини в Шевченковій хаті не поліпшилися. Навпаки.

Оксана, палаючи помстою, не спускала нічого Палажці. А та, чуючи за собою міцні плечі чоловіка, бралася щораз хвабріше. І коли раніше діло обмежувалося словами, так би мовити дипломатичними нотами, то тепер справи підійшли вже й до лобових атак.

І раз як вернув Микита додому, застав таку картину, що очіпки літали в повітрі, як птахи, волосся теліпалося в усі боки; там де мусила бути з усіх природніх даних голова, нараз показувалися ноги, а там, де людське око звикло бачити ноги, бачилося щось зовсім уже неподобне.

Микита не стояв довго осторонь — і картина побойовища одразу різко

змінилася.

Голова Палажки опинилася на своєму належному місці, але там, де була Оксана — там би вже ніхто не розібрав де голова, де спина, а де інші частини тіла. Якийсь вихор вертів щось незрозуміле. Потім той же вихор одчинив двері й вихором же вилетіла з них Оксана.

Заорала носом у калюжу перед дверима, ще раз мигнули литки у повітрі, услід прозвучав на високих нотах голос: "Щоб і духу твого в моїй хаті не було!.." І стало тихо.

Оксана полежала трохи, потім устала. Відчула, що звичайний репертуар її сюди вже не підходить. Та й надвечір діло: бігай не бігай по селу, кричи не кричи, а коли вдень толку мало, то ввечері й поготів.

Ніс розбитий, фізіономія подряпана, болять руки, спина і ще в деяких місцях. Очіпка чортма, сама уся в грязюці, бо як летіла, то ще й переверталася.

Встала — і перший раз у житті почула упокорення. Досі все життя вона знала тільки побіди. Бувало, не сказать, бувало, що били її чоловіки. Бив і Терещенко, попадало й від Григорія, але то били не переможці.

Насамперед вони не відчували в факті биття насолоди, навпаки — їм було неприємно. Вони встидалися й процесу биття й скандалу — що от буде бігти побита жінка селом, буде скаржитися, а люди жалітимуть...

А взавтра — це знала Оксана напевне — вона все одно поставить на своєму, все одно зробить, що схоче і як схоче: кому захоче наприкритися — наприкриться, що захоче висказати — вискаже.

І от тепер почула, що вона вже не переможниця. Чи вона оце побіжить по вулиці й гасатиме, чи встане оце та повибиває вікна, чи взагалі, що б вона не зробила, все одно перемога не буде на її боці.

Ця свідомість прибила Оксану. Вона завила, як вовчиця, й потяглась з двору.

Вийшла на вулицю. А тепер куди?

Злощасна думка штовхнула її піти до Михеля. Це ж була єдина істота, яка говорила їй не лайливі слова. Це ж був мужчина, на якого так хочеться опертися жінці у нещасну хвилину життя. І Оксана, не роздумуючи, направилася до школи. Власне, що не роздумуючи. Бо, якби подумала хоч трохи, мабуть, зрозуміла б, що це навіть не безумний, а просто ніякий крок.

Прийшла. Двері школи, само собою, не замкнені. В першій кімнаті натикалася в темноті то на лави, то на стіл. З другої кімнати обізвався голос.

— Хто там?

Оксана намацала двері й стала на порозі дякового обиталища.

Михель лежав на своєму тапчані й свистав. Тарас стругав щось коло каганця. Обоє підняли голови, коли на порозі появилася жіноча фігура. Оксана не мала зеркала й не могла собі уявити, якою вона зараз є, але дві пари чоловічих очей одразу помітили дефекти й кожне по-своєму собі їх пояснили.

З якоюсь радістю констатував Тарас, що у мачухи підбите око, під носом запеклася кров, волосся розпатлане, очіпка нема, сорочка розірвана, і вся одежа в грязюці.

А Михель у цей час уявляв тільки одно — свою кар’єру.

Дякові, як і всякому смертному, вільно було ходити де угодно, робити майже що угодно і т.д. Отже він до Оксани, чи до Парасі, чи ще до кого міг ходити скільки хотів. Але Оксана чи Парася у школі — це щось похоже на те, якби піп затяг яку молодицю у вівтар.

І от Оксана появилася у школі. Та ще й бита, замазюкана! Та ще й іменно Оксана, та сама, що всім нав’язала в зуби. Варт кому-небудь помітити, що вона переступила поріг школи та ще в таку пізню годину — це ж кришка! Зараз об тім знатиме консисторія, а тоді прощай не тільки школа, а й стихар! Прощай пироги, книші, океани й мотрі — все!..

А потім — Михель зрозумів, що з Оксани, мабуть, уже більше нічого не дотягнеш і се цілковито його переконало, що треба бути рішучим і безоглядним.

-Вон! — крикнув він одразу на фа-дієз.

Оксана не зрозуміла навіть.

— Михасю!.. Це ж я!

— Вон! Щоб і духу твого тут не пахло! — і зірвався з тапчана.

-Михасю... рідненький::: Що ти робиш?

Стерялася Оксана. Іншим разом вона б виступила серед хати, узялася б у боки та як роззявила б пащу:

— Ах ти ж розпростосуччої матері сина й син! А книші, паляниці, вареники, сметана, пампушки — забув? А підлабузнюватися: "Оксаночко, серце, предмет" — забув? Та я тобі й баньки твої собачі видряпаю. І батько твій був відмак і мати курва й т.д.

Лексикону б вистарчило, не бійтеся. Недурно ж Свирид, копіюючи Оксану, говорив її голосом:

— Ох сусідочки мої і голубочки мої!.. Була я оце у Тарасівці. І які ж там люди погані! Та як напали мене лаяти сім перекупок, так ледве-ледве одгризлася.

При таких талантах уміла б що і як відповісти дякові. Але то за інших обставин. Зараз же Оксану було вибито з позиції. Почувши такі слова від любої людини, заплакала перший раз у житті безсилими сльозами.

Та Михель не дав їй довго плакати. Узяв за плечі і, делікатно повернувши, виштовхнув у двері. Коліном не піддавав. Чого не було, то не було.

Знов опинилася Оксана на вулиці.

Скільки разів так було у житті, що хтось інший вилітав на вулицю, а Оксана зоставалася в хаті.