Покривало Ізіди - Бердник Олесь

Три місяці тому я написав батькові листа і передав вірною людиною. Певен, що той лист вже добувся Самосу і ти заспокоївся щодо моєї долі. Можу лише додати, що не все так, як писано в тім листі. Ти збагнеш, що інакше я не міг повідомити, батько й мати не здатні пережити того, що сталося зі мною.

Можеш помолитися богам, Гермадамасе, за того доброго купця, з яким домовлявся про мене. Його вже нема, пропав і корабель. Незабаром після відплиття з батьківщини нас полонили пірати. Купець загинув, захищаючись, а я довгий час перебував на кораблі розбійницькому. Отже, звідав, що таке ганьба, рабство, тяжка праця гребця. Не можу описати всього, що пережив, скажу лише, що звільнила мене і товаришів з неволі велика буря. Розбійницький корабель затонув, ми врятувалися майже чудом.

Не слід про це повідомляти батькам. Чуєш, Гермадамасе? Хай для них все буде гаразд. Хай вони — та й всі інші — вважають, що Піфагор мандрує в чужинських краях під надійною рукою богів. Воно так і є, я теж вірю в невразливість людини, котра мужньо йде навстріч небезпеці, але нема над таким шукачем спокійної запони. Чим швидше йде корабель по морю, тим вищі, яріші буруни перед ним виникають… То, певно, закон прагнення.

Єгипетський корабель, про якого я згадував у листі до батька, доправив мене в Нижній Єгипет. Так я потрапив до Геліополіса. Неодноразово мене затримувала сторожа, та лист до Амазіса рятував. Ще раз дякую тобі за нього, мій найдорожчий учителю!

Тепер я перебуваю в геліополіському храмі, присвяченому богові сонця Ра. Я вільно ходжу довкола, розглядаю скульптури, читаю священні таблиці, на яких тексти висічено двома мовами — єгипетською і еллінською. Проте жерці насторожені й нелюб’язні. Вони ставляться до мене дуже суворо. Навіть лист до Амазіса не допоміг. Старший жрець сказав: "Не відаємо, що тобі відповість Амазіс. До того часу таємниці наших храмів для тебе закриті".

Терпітиму, віритиму в добру зірку. Лишайся здоровий і щасливим, мій коханий учителю.

Твій вірний учень

Піфагор.

Від Мнезарха Самоського

синові Піфагорові — вітання.

Мій любий синку Піфагоре!

Скільки сліз виплакала мати, не опишу того. Про себе не хочу говорити, негоже чоловікові розкривати свої почуття. Та ти сам збагнеш, що батьківське серце — відкрита рана.

Проте все забулося, минулося. Ми мали від тебе вісточку, то й сонце виглянуло з-за хмари, мати весела, сподівається ще колись тебе побачити — щасливого й мудрого. Хай боги збережуть тебе в чужинському краю!

Ти просив, щоб я не писав, бо не знати, де ти будеш. А я пишу тому, що трапилася химерна пригода. Тиран Полікрат, як дізнався, що ти втік, зовсім сказився. Лютував, погрожував, злився. Та врешті минув час, я подарував йому кілька найкращих своїх виробів, і він заспокоївся. А оце недавно, почувши, що ти добувся Єгипту, він написав листа Амазісу, в якому просить допомогти тобі. Пише, що ти маєш неабиякий талант до філософії (чуєш, він навіть твоє визначення пошуку софії-мудрості вживає), що можеш прислужитися великому знанню. Що з ним сталося — не відаю. Може, хоче здаватися в людських очах великодушним і милостивим правителем? Та хай як собі знає, а я радий, що доля повертається ласкавим лицем до тебе. То й я, користуючись нагодою, пишу цього листа, щоб він поплив на тому ж таки кораблі, що прямує до Єгипту. Знаю — ти читатимеш його і дуже тішуся тим. Це все одно, що я обніму тебе.

Щирими сльозами вітає тебе мати, а материнські сльози — найкращий захист від лиха.

Бачив я Наріссу, мій синку. Розповів їй, як ти велів передати. Вона зажурена й самотня. Нікого не хоче знати, хоч женихів було доволі — гарних і багатих. Веліла написати тобі так: "Надійної будівлі нема для кого будувати. Є скеля на березі моря, де ми стояли вдвох. Над нею нема хмари, яка захистила б від спеки, та сонце не страшить її, бо серце вже давно висушене вогнем розлуки. Ждатиму всю вічність, як і обіцяла йому".

Химерна дівчина твоя Нарісса. Очі якісь божевільні, щоки горять. Недобре з нею вийшло. Зав’язав ти їй світ, а стежечки в життя не відкрив. Ну, та роки минуть, все обійдеться.

Синку Піфагоре! Ще прошу тебе, аби ти не летів на всілякий вогонь, що спалахне на обрії. Багато вогнів запалено в світі для пастки, для приманки довірливих метеликів. Серце моє болить, коли я подумаю, що ти один поміж чужими, зовсім чужими людьми!

Хай береже тебе наша любов.

Мнезарх.

Мнезарху від Піфагора —

щире вітання.

Коханий батьку, все обійшлося. Твого листа отримав, дуже тим тішився. Мав бесіду з Амазісом, царем єгипетським. Він милостиво прийняв мене, розпитував про Елладу, про мудреців еллінських. Особливо цікавився Фалесом і Ферекідом, він добре їх пам’ятає, бо теж посилав їх до жерців Мемфіса та Фів.

Цар розпитував про мої знання, дуже дивувався, звідки я так багато знаю. Сумнівався, чи зможу пройти посвяту у єгипетських жерців, бо статут їхній жорстокий й без жодних винятків. Вони взагалі не приймають чужинців, лише в останні роки Амазіс звелів жерцям допускати до посвяти еллінів, якщо вони пройдуть необхідний іспит.

Проте мені здається, що жерці не вельми слухаються царя. Вони бояться його і чужинців приймають, але далі перших ступенів знання не допускають. Сподіваюся, що наша мудра Афіна допоможе мені проникнути в їхню таємницю. Малюнки в храмах, велетенські скульптури, таємничі символи папірусів, легенди — все мене хвилює, все настроює на урочистий лад. Вірю, що я розгадаю дивне запитання Сфінкса, який стоїть біля величних єгипетських пірамід. Ти пам’ятаєш, про що запитує Сфінкс? "Хто ходить зранку на чотирьох ногах, в полудень — на двох, ввечері — на трьох?" Загальновідома відповідь: людина. Проте ця відповідь лише для широкого загалу. Другий поворот ключа формулює запитання так: що таке час (хронос)? Саме час невпізнанно міняє людину, змушує до найхимерніших метаморфоз. Хто не знайде відповіді на це запитання Сфінкса, буде пожертий ним, тобто тим же таки прадавнім вітцем богів-кронідів і людей — Кроносом. Ось де величне завдання для всякого правдивого шукача Істини.

Проте я захопився, треба завершувати листа. Вразили мене масштаби прадавніх пірамід. Ті будівлі — справжнє чудо. В одному мемфіському храмі мені розповіли легенду, що піраміду Хеопса та дві інших, а також Сфінкса побудували сини неба, які прилітали до Древнього Єгипту на вогняних колісницях. Вони спорудили піраміди за одну ніч, ніби в казці. А вже пізніше Хеопс та інші фараони привласнили собі ту славу. Було суворо заборонено говорити про синів неба, а срібні таблички з їхніми письменами десь зникли в глибинах храмів. Чи є вони, чи то вигадки— не знаю. Може, фатум розкриє для мене ті хвилюючі знаки легендарних подій? З тією надією я й закінчую писати листа. Шлю до рідної Еллади своє серце і моє найщиріше вітання тобі, матері, Гермадамасу та Наріссі.

Ваш вірний син Піфагор.

Гермадамасу від Піфагора —

найщиріше вітання.

Коханий учителю!

Вже минув рік, як я в Мемфісі, в головному храмі Тота, бога мудрості. Описую все, як воно сталося.

Амазіс дав мені листа до головного жерця у Фівах Сушіса. В ньому він просив допустити мене до посвяти, щоб тим самим виявити почуття дружби до Еллади та еллінських мудреців.

Великою баркою я доїхав до славетних Фів. Ніл там вузький, бурхливий. Береги скелясті. В горах багато печер, підземних храмів. Понад Нілом височіють титанічні постаті богів, я ще ніколи не бачив таких у Елладі. Вони вражають і пригнічують своєю масивністю. Людина здається комашкою перед тими гігантами.

Мене привели до головного храму Тота, поселили в зовнішній частині, за муром. Що там, в глибині, — не знаю. Маю для мешкання невелику комірчину, служка в чорному плащі носить для мене маїсовий хліб і молоко, на запитання не відповідає. Я прохав передати головному жерцеві, щоб він зустрівся зі мною, але ніхто до мене не прийшов. Я пробував вийти з подвір’я назовні — два мовчазні сторожі не пропустили мене. Почав хвилюватися — чи не потрапив знову в полон? Чи не зроблять жерці з мене безмовного раба?

Та ось завітали до моєї комірчини два посланці в темнім убранні. Вони знаками звеліли віддати Амазісового листа і вийшли. Я чекав ще кілька днів. Нарешті за мною прийшли. Поминувши невеликі ворота в головному мурі, ми заглибилися в темну печеру. Не знаю, як мої супутники знаходили шлях у тій плутанині переходів, та все ж ми щасливо дісталися до великого приміщення, куди вливався сонячний промінь з вузького отвору вгорі. В глибині помешкання стояла постать кам’яної богині. То була, як я пізніше дізнався, Ізіда — Велика Матір, покровителька мудреців, трохи подібна на еллінську Деметру, трохи — на Афіну. Біля її ніг сидів великий жрець Тота Сушіс. Величний дід, у білому вбранні, аскетичного вигляду, з великими чорними очима. Обличчя в нього спокійне, не прочитаєш жодних почуттів, але в погляді — незвичайна сила.

— Залиште його, ідіть, — звелів Сушіс еллінською мовою.

Супутники зникли, ми залишилися на самоті.

Жрець підвівся з кам’яного сидіння, підійшов до мене, довго мовчав, пронизуючи мою душу вогненним зором. Я теж мовчав, стримуючи хвилювання й дрож тіла.

— Тебе послано до нас, — нарешті сказав жрець. — Амазіс просить допустити тебе до посвяти. Ми прийняли тебе, бо воля царя священна. Але чи знаєш ти, що таке посвята?

Я промовчав. Що я міг йому відповісти?

— Посвята — це те, що людина може вмістити, — знову озвався Сушіс. — В череп’яний кухоль не ввіллєш бочки. Ніл не вмістить у своїх берегах Великого Океану. Яку міру маєш ти? Чому вирішив, що тобі потрібна посвята у великих Фівах?

— Знання Еллади не задовольнило мене, — сказав я. — Душа моя прагне більшого. Вона відчуває, що є глибоке знання Істини, і жадає його здобути.

— Навіщо?

— Птах не задумується, навіщо він летить у небо, — сказав я. — Крила несуть його в рідну стихію.

— Гарно сказав, — суворо промовив Сушіс, але обличчя його було непроникним. — Та дозволь поставити тобі кілька запитань, які покажуть, чи готовий ти до шляху посвяти?

— Питай.

— Назви своє ім’я.

Я здивувався. Сміється він, чи що? Таке просте, дитяче запитання. Я хотів уже сказати своє ім’я, та вчасно отямився, збагнувши, до чого він веде. І сказав — спокійно, з гідністю:

— Я не маю імені, великий жрець Сушіс.