Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Ті виривалися з розбійницьких рук, плакали, невміло захищалися.
— Посейдоне! — погрозливо рикнув Креон, простягаючи руки до несамовитого моря. — Дарую тобі жертву! Хіба не досить тобі трьох молоденьких еллінок? Гей, Посейдоне! Зупини бурю, обіцяю для тебе пустити на дно найбагатший корабель! Чуєш? Лише для тебе! Собі не візьму нічого! Кидайте, чого ж ви стали?
Піфагор зірвався з лавки, впав на коліна — кайдани не пускали його.
— Креоне, стій! Зупинися, проклятий розбійнику! Стій!
Креон метнув на нього ненависний погляд:
— Чого тобі? Теж закортіло на дно?
— Не кидай жінок, Креоне! Не кидай! Май розум! Креоне, благаю!..
— За борт! — страшно заволав Креон. — За борт, прокляті виродки!
Жінки одна за одною полетіли у пащу моря. Грізні хвилі ковтнули безпомічні тіла, ніби піщинки, ревище бурі заглушило відчайдушні крики.
Ураган не вщухав. Знову налетів смерч, високий стовп води з гуркотом упав на корабель, змів у морську прірву двох піратів, які пробували управитися з кермом.
Креон метався, мов поранений звір. Бив себе по голому черепу, виригав нерозбірливі прокляття.
— Де берег? Де берег, Посейдоне? Ти хочеш потопити нас у своїй паскудній калюжі? Гей, раби! Хто з вас управиться з кермом? Дам свободу! Ну, нікчеми! Хто жадає волі? Чи ви поглухли? Всіх викину на з’їжу акулам!..
— Я знайду берег, — крикнув Піфагор, затуляючись рукавом від хмари бризок. — Я знаю, як це робити!
Креон, тримаючись за борт, наблизився до нього, перегнувшись через повалену щоглу, гострим поглядом вп’явся в обличчя юнака.
— Без сонця, без зірок?
— Я тобі сказав — знайду. Скажи лише приблизно — де ми?
— Вже неподалік Сірія. Добре — я розкую тебе! Виберемось на берег — будеш вільним! А збрешеш — закатую пекельною мукою!
— Розкуй ще двох гребців, — сказав Піфагор, — Роама і ось цього, елліна Аніона. Постав їх до керма. Я скажу, де земля…
Креон розімкнув кайдани, звільнені гребці перебралися до корми, налягли на кермо. Роам схилився до плеча Піфагора, крикнув:
— На що сподіваєшся? Чому збрехав?
— Я не брехав! Маю чарівну голку!
— Яку голку? — здивувався Роам.
— Вона показує на північ. Вістрям… Мені її подарував Ферекід, мудрець з Лесбосу. Ось глянь…
Він витягнув з лахміття товсту голку, прив’язану до тонесенької жилки, заховався під захист кормової надбудови. Поруч з’явився Креон, схилився над Піфагором.
— Над чим чаклуєш? Показуй — де берег?!
— Зажди…
Піфагор опустив голку вниз, тримаючи за кінчик жилки. Вона захиталася врізнобіч, але все-таки вперто показувала в одному напрямку. Піфагор якусь мить розмірковував, радісно крикнув:
— Земля праворуч, на чверть круга праворуч! Схід там, Сірія лежить на сході!..
— Це правда, — згодився Креон, недовірливо дивлячись на голку. — Але хто тобі сказав, де схід?
— Це вістря вказує на північ! Завжди, у всяку погоду. Глянь сам, я повертаюся, а воно — ні! Це — чарівний метал. Він прагне до Полярної зірки…
— Боги тобі допомагають чи демони Аїда — байдуже! — підбадьорився Креон. — Гей ви, раби! Кермо — ліворуч! Хай вітер б’є з правого борту. Жвавіше, жвавіше! А ви, мерзотні гієни, гребіть дужче, якщо не бажаєте опинитися в Посейдоновому царстві!
— Креоне! Не забувай! Ти обіцяв мені й оцим людям свободу!
— Не забуду! Ха-ха-ха! — зловісно-весело реготав пірат, пробираючись по хисткій палубі до трюму. — Треба моїх соколів розвеселити, час готуватися до зустрічі з землею! Тримайся, вільний елліне! Тримайся! Ха-ха-ха!
Безладні смерчі відкочувалися в далеч, вітер подув рівніше. На уцілілих щоглах теліпалися шмаття вітрил. Трієра скрипіла, тріщала, гойдалася на гігантських гребенях, ніби жовтий осінній листочок. Зате її не крутило, як раніше, врізнобіч, — керманичі впевнено спрямовували розбиту посудину до сподіваного берега.
Пірати виносили з трюмів якісь припаси, готували два великі човни. Неподалік розпанахала морок фіолетова блискавиця, грім струсонув води, прокотився над хвилями. Потім линув густий дощ — суцільна стіна!
Зненацька почувся удар, всю трієру потрясло від носа до корми. Піфагор упав на палубу, боляче вдарився плечем. Залунали відчайдушні крики, прокляття.
— Земля! — гучно крикнув Креон. — До мене, соколи! Спускаймо човни! Жвавіше, виродки!
— А я? А ми? — вигукнув Піфагор, з надією простягаючи руки до пірата. — Креоне! Трієра тоне. Забери нас, розкуй всіх гребців! Хіба тобі не досить гніву фатуму? Ти обіцяв мені свободу!
— Я дав її тобі! — весело загорлав Креон, пробираючись до борта. — Я дотримав слова, елліне! Тепер ти знову вільний! Ха-ха-ха! А рятувати тебе від Посейдона я не збираюся! Довірся богам, елліне! Прощай! У царстві тіней зустрінемось! Прощай!
Пірати спустили човни, високі хвилі метнули їх геть від корабля, заховали за стіною дощу. Вода з ревом лилася у трюми. Піфагор затряс Роама за плече:
— Кайдани! Розбиваймо кайдани! Люди ж потонуть!..
— Твоя правда! Поспішаймо, Піфагоре! Трієра сіла на скелю, десь близько берег, може, врятуємося!..
Вони побігли вздовж бортів, металевим шворнем відкручували, розбивали ланцюги. З тридцяти двох гребців лише восьмеро залишилися живими — інших побили зламані щогли, залили потоки води.
Трієра різко перехилилася, ніс її занурився, корма піднялася вгору. З палуби покотилися у море бочки, уламки щогли, дошки, весла.
— Стрибайте, стрибайте у воду, — волав Роам. — Пливіть подалі від корабля, бо затягне!
Висока хвиля підхопила Піфагора, понесла. Він побачив недалеко від себе голову Роама, — старий іудей махав рукою.
— До мене, до мене! Тут два весла! Утримаємося…
Юнак, загрібаючи руками, наблизився до товариша, вчепився у весло, передихнув. Вітер ніс їх до прибережних скель.
— А інші? Де інші? — відпльовуючи солону воду, запитав Піфагор.
— Не знаю. Кожен рятується, як знає…
Довгі хвилини, сповнені надії і остраху. Піфагор оглух від безупинного ревища бурі, осліп від грози.
— Піфагоре, рятунок! — почувся радісний крик. — Рятунок, слава господові!
Під ногами — пісок. В імлі бовваніють скелі. Хвиля накочується, штовхає в спину. Роам тягне Піфагора до берега. Ледве переступаючи ногами, юнак пробирається за ним. Вони минають лінію прибою і знеможено падають. Роам стає на коліна, плаче, б’є себе в груди, простягаючи виснажені руки до грозового неба.
— О Адонаї! Слава тобі, великий Яхве! Ти визволив недостойного раба з неволі! Не одведи нині могутньої десниці від шляху мого!
А Піфагор, поринаючи в благодатний сон, усміхнувся. Він знову вільний. О Істино, прости мої падіння й зневіру! Піду за тобою в пітьму й страждання, бо вірю, що й з безодні пекла ти врятуєш мене!..
Частина друга
ЛАБІРИНТ
ВЕЛИКИЙ ІСПИТ
Мнезарху Самоському, в Елладі.
Коханому батькові Мнезарху — від сина Піфагора вітання.
Маю можливість і одразу пишу тобі листа. Знаю, що він до тебе потрапить, бо передаю людиною надійною. Це старий вояк з Афін, він був у вавілонському полоні, тепер втік і мандрує додому. Людина сувора, але чесна. Пригости його, нагодуй, допоможи.
Зі мною все гаразд. Гризе мене одна бентежність — що не попередив тебе про свою втечу з Самосу. Проте ти сам зрозумієш, що я інакше не міг. Ти б зупинив мене, а надто мати, тоді моя заповітна мандрівка хтозна-коли б здійснилася. Гермадамасові передавай моє найщиріше, найпалкіше вітання. Його настанови, його лист і гроші допомогли.
В путі все обійшлося гаразд. Правда, я занедужав трохи, тому мене висадили неподалік від Тіра. Доля закинула мене туди, де мене матінка народила під час ваших мандрів, отож було вельми приємно познайомитися з цією древньою землею. Тут я здибав вірного друга Роама. Він літній вже чоловік, іудей, гаряче вірить в свого бога Яхве, зневажає олімпійців, проте людина великих чеснот і щирого серця. Помоліться за нього богам, він не один раз став мені у пригоді.
Деякий час я жив у його матінки. Вона поставила мене на ноги, ходила за мною, як за своєю дитиною. Я познайомився з життям невідомого для мене народу. Знаю про їхню віру, походи, прадавні перекази. Багато чого мені не до вподоби, зате я збагнув, що ясні серця є в кожному народі, і доброта не залежить од віри.
Я познайомився з сідонськими жерцями, ми їздили туди з Роамом у великі торговельні дні. Мене зустріли суворо, але зм’якшилися, коли довідалися, що я прагну стати філософом. Я розповів їм про Ферекіда, про Фалеса, про орфічні містерії.[19] Побачив їхні храми, богів, дивився ритуали богослужіння. Та нічого нового не відкрив для себе. Ті ж самісінькі культи, що й в Елладі, лише переінакшені на чужоземний лад. Туманні символи, дуже криваві, поклоніння силам природи в образі бика, посвята кров’ю, суцільна таємничість, хоч мені здається, що втаємничувати їм нічого. Втім, може, я помиляюся. Можливо, в них є ще якісь глибші таємниці, які вони тримають лише для себе.
Так минуло два роки, нарешті я домовився з господарем єгипетського корабля, що вирушає до Канопського гирла в Нижньому Єгипті. Господар спочатку не хотів брати мене, незважаючи на добрі гроші, що я пропонував. Врешті я показав листа до Амазіса, царя єгипетського, і він полагіднішав. Все йде гаразд, завтра відпливаємо. Я закінчую листа. Дуже сумую за вами, сниться мені часто наша мила хатина, і берег морський, і ваші кохані лиця — твоє і мамине. Та веде мене сила велика, веде все далі й далі. Мушу дізнатися про тайну буття до кінця й лише тоді вернуся додому.
Як побачиш Наріссу, то, будь ласка, передай їй моє вітання. І ще скажи їй, батьку, так: не може хмара зупинитися, а тим більше — повернути назад. Вітер жене її далі й далі. Хай вона не чекає тіні від тієї хмари, що зникла за обрієм. Хай будує надійну будівлю, де для неї буде тінь і спочинок. Помічники знайдуться, так і скажи, татку. І ще скажи — хай згадає свій сон: сліди ведуть далеко, їй не наздогнати. Вона знає, про що мовлю.
Оце і все. Цілую матір, обнімаю тебе, шлю разом з листом свою щирість, свою любов.
Ваш вірний син Піфагор.
Ще одне слово: не пиши мені відповіді, бо не знаю, де й коли буду. Як трапиться нагода — сам напишу тобі або Гермадамасові. Не турбуйтеся, покров Істини обереже мене серед негоди.
Піфагор.
Гермадамасу з Самосу, в Елладі.
Дорогому учителеві Гермадамасу — від Піфагора вітання.
Ти, певне, вже знаєш, коханий учителю, що зі мною все гаразд.
