Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Нарісса завмерла, притулившись до юнака, з солодким щемом в душі слухала стукіт його серця, і хоч була розбита, вражена, знічена, пила крапля за краплею щастя тих останніх хвилин.
— Ти повернешся, Піфагоре?
— Не відаю…
— Де ти будеш? Коли чекати тебе?
— Не знаю, Наріссо…
— Я чекатиму тебе.
— Не треба, Наріссо. Не треба, дівчинко люба, — сумно відповів Піфагор. — Стежина моя в тумані. Хто скаже, коли я зійду з неї. Та й чи зійду? Знайди собі іншого друга. Ти прекрасна…
— Я чекатиму, — вперто повторила Нарісса, заплющивши очі. — Все життя чекатиму. Вічність. Чуєш, Піфагоре? Вічність!
Умовленої ночі Піфагор не спав. Сидів біля віконця, чекав, доки поснуть батьки. Збирався недовго — взяв кілька чистих сорочок, теплий гіматій, в’язану вовняну шапочку. З рукописів — нічого. Все перечитано, треба прагнути іншого. Все вивчене — в голові, з пам’яті не вкраде ніхто.
В грудях ворушився тупий біль. Юнак тамував його. То сум за минулим, тривога перед прийдешнім. Жаль батьків, вони тяжко страждатимуть.
Піфагор навшпиньки пробрався до материної кімнати, зупинився біля її узголів’я. Парфеніса важко дихала, місячний промінь падав на білу подушку, висвітлюючи тонкий профіль.
Зимно. Чому так холодно? Ссе біля серця, відчуття таке, ніби падаєш у прірву. Пробач, матусю, прости мене, батьку! Я не був для вас відданим сином. Мене закликає інша дорога — темна, імлиста…
Юнак виліз надвір через вікно. Над Самосом пливла тиша. З моря накотився туман, поглинув місячне кружало. Стало зовсім темно. Піфагор поспішав знайомими вулицями, переліз через міську стіну недалеко від моря, спустився в ущелину. Туман сліпив очі, з-під ніг зривалися камінці. Десь внизу почувся приглушений голос:
— То ти, Піфагоре?
— Я, учителю…
— Йди сюди. Я чекаю. Ніхто не бачив тебе?
— Ні.
— Сідай ось тут. Обережніше. Гребтимеш. А я — на кермі.
— А назад… Хто допоможе тобі назад?
— Сам догребу. Море спокійне. Не хочу, щоб хто-небудь знав. Так надійніше.
Невеликий човник загойдався на воді, Піфагор кинув у ніс човна згорток із вбранням, сів до весел.
— Ми втрапимо?
— Не турбуйся. В морі нас чекають.
— Чий корабель?
— Дельфійського купця. Пливе до Геліополіса. Якраз добре. Я йому заплатив як слід, не турбуйся. І тобі дещо залишив…
— Гермадамасе, як мені дякувати тобі?
— Менше дякуй, греби сильніше.
В голосі учителя чути нотки суму, вони прориваються крізь удавану бадьорість.
— Ага. Ще одне, синку… Маю листа для тебе…
— Що за лист?
— Від Ферекіда. До єгипетського царя Амазіса. Мудрець просить, щоб цар допоміг тобі стати учнем жерців.
— І це допоможе? — із сумнівом запитав Піфагор.
— Ще й як! Ферекід близько знайомий з Амазісом. Фараон вельми культурна людина.
— Може, й так. Але жерці мають свої закони й звичаї.
— Сподіваймося на краще. Візьмеш листа, він на пергамені, написаний незмивною охрою, у воді не зіпсується. Зашиєш пергамен у туніку, щоб не пропав. Гроші — теж. Жаль, що не можна заграти, хотілося б ще мені послухати твою пісню.
— Як повернуся, учителю, то заспіваю.
— Коли це буде, Піфагоре?
Учень мовчав, тільки хлюпала під веслами вода та дзвінко падали краплі.
— Які довгі путі на землі, — тихо мовив Гермадамас. — Минає ціле життя, а здається, що промайнув один день. Вже вечір, а там — ніч. Ніч смерті. Що після неї? Ніхто не скаже. А за день нічого не встиг здійснити.
— Треба так, як вояки, котрі штурмують фортецю, — озвався Піфагор. — Підставляти спину тим, що йдуть за тобою. Щит до щита, спина до спини.
— Прекрасна думка, — підхопив Гермадамас. — Але ж це важко зробити. Майже неможливо. Знання розсіяне в потаємних братерствах, мудреці та жерці охороняють його не лише від народу, але й від інших пізнаючих…
— Але чому? Чому?
— Не відаю. Ти дізнавайся, Піфагоре. Може, тобі пощастить проникнути в цю таємницю. Тихше!.. Здається, чути поклик. О, чуєш? Чайка кричить. То наш купець. Умовний знак. Вже близенько…
Гермадамас притулив долоні до рота, теж жалібно крикнув. Піфагор усміхнувся: ніколи б не подумав, що старий учитель так гарно імітує пташині крики.
Корабель виринув з імли несподівано, як привид. В непевному світлі смолоскипа маячили темні постаті. З борту скинули мотузяну драбину. Гермадамас схопився за неї, зупинив човна. Понишпоривши, дістав невеликий згорток.
— Ось візьми листа й гроші. Заховай…
— Де ж твій шукач, Гермадамасе? — пролунав звучний голос згори. — Дай глянути на нього!
— Ще хвилинка. Дай попрощатися. Ви скоро рушаєте?
— Незабаром. Вже повіває борей. Має бути славна погода. Тобі слід якнайшвидше вернутися.
— Прощавай, синку. — Гермадамас обійняв Піфагора, схлипнув. — Чи побачу я ще тебе, мій друже? Частка мого серця одривається нині, можу сказати це відверто, не соромлячись. Ну, йди, хай боги бережуть тебе!
Піфагор зазирнув у обличчя вчителя, очей старого не видно було, тільки темні провалля, а в глибині їх — полиск сльози. Сіра імла, невиразні тіні, тиша і привид корабля у примарному морі. Все, як уві сні. А може, це і є сон?
— Прощай, учителю, батьку, — прошепотів юнак, цілуючи Гермадамаса в суху, гарячу щоку. — Буду живий — повернуся, знайду тебе. Не для себе шукаю світло. Так і знай…
Він взяв свій згорток, поліз по хисткій драбині вгору. З борту підхопили попід руки, допомогли. Високий чорнобородий купець, закутаний в широкий плащ, поплескав юнака по плечу, дружньо усміхнувся.
— Тут всі свої, будь як дома.
Піфагор перехилився через борт. Маленька постать внизу замахала руками, зникла в тумані. Все, нічого не видно. Моторошна безмовність. Серце холодне, як крижинка. Звідки той холод, чому полонив так зненацька душу? Може, то рвуться струни дитинства, тріскають назавжди? Незримі, сердечні струни…
Купець обняв Піфагора за плечі.
— Ходімо, я покажу твій куток. Спочинеш. Ти, певно, не спав цієї ночі?
— Ні, але й спати не хочеться.
— Треба. Шлях неблизенький. Незабаром — світання. Чуєш, борей міцнішає. Пора напинати вітрила.
— Я побуду тут, — попросив Піфагор. — Мені тривожно. Хочу біля людей…
— Гаразд, — озвався купець. — Залишайся. Захочеш спочити — скажеш…
Він одійшов до корми. Почувся його приглушений голос. В жовтавому світлі смолоскипів заметушилися постаті моряків, забрязкотів ланцюг. Безшумно поповзли вгору вітрила, ледве чутно затріпотіли на вітрі. Туман порідшав. У небі жевріли бліді зірки.
За бортом заспівала вода. Заскрипіли опачини, впали вниз із плюскотом весла. Прощай, Елладо! Вітре, повій дужче, швидше неси мене до таємничих країв!
Морок танув. Зліва на обрії зарожевіло. Над стіною туману чорніли скелі та храми Самосу. Віддалялися.
Підійшов купець, глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. Потягнувшись, хруснув суглобами.
— Гарно як! Слава богам, все гаразд. Як Посейдон допоможе, то днів за десять побачимо Єгипет…
Посейдон не допоміг.
Біля острова Калімносу зненацька напали на корабель пірати, підкравшись близенько у вечірніх сутінках. З криком ринулися через борт, оскаженіло рубаючи мирних моряків.
Піфагор вискочив зі своєї каюти, розгублено оглянувся. Горіли, розсипаючи золоті іскри, вітрила, щогли, дзвеніли мечі, падали закривавлені люди. Страх хлюпнув у душу юнака. Що це з ним? Марення? Чи помста богів за непослух? Що діяти, де рятунок?
Він побачив купця — господаря корабля. Його пірати притиснули до щогли, вимахуючи ножами й короткими мечами. На щоках купця чорнів кривавий патьок. Дельфієць мужньо захищався, прикриваючись невеликим щитом. Побачивши Піфагора, страшно закричав:
— Тікай, юначе!
Піфагор кинувся до нього, підхопив по дорозі меча, невміло вдарив ним по голові якогось пірата.
— Тікай! — ще раз відчайдушно закричав купець, одбиваючись від розлючених напасників. Сильний удар меча розчахнув йому череп, він упав на палаючу палубу.
Гоготіло полум’я, з гуркотом падали щогли. Пірати бігали, ніби чорні тіні, несли на свою трієру пограбоване майно, гроші, коштовні речі. Піфагора схопили за край хітона, з лайкою потягли до борту. Він пручався, відбивався, наче полонене левеня. Великий, закіптюжений вогнем пірат люто ревнув, ударив його здоровенною палицею по голові.
Небо тріснуло на міріади осколків, нестерпно пекучий біль погасив свідомість. Піфагор знепритомнів…
Небо чорне, він ще ніколи не бачив такого. І земля чорна. На ній нема жодної травинки чи деревця. А в небі не видно ні зірок, ні хмар. День чи ніч? Невідомо…
Біль пронизує все єство Піфагора. Не встати, не поворухнутися. Хочеться зітхнути на повні груди — не можна.
Над ним хмаринкою пролітає прозора постать. Це Нарісса, від неї віє теплий легіт. Вона торкається Піфагорового чола, жалісно шепоче:
— Ти бачиш — я правду казала. Ти шукав Істину, а втратив крила. Ти не захотів мого кохання, любий… а в ньому — все…
— Чого ти хочеш, Наріссо? — стогне Піфагор. — Навіщо мучиш мене?
— Я хочу врятувати тебе. Повернися. Відмовся від пошуків. І тоді Зевс помилує тебе, допоможе тобі…
Голос дівчини зворушливою ласкою пронизує душу. Що вона каже? Куди кличе?
— Один крок зроблено, — розпачливо шепоче юнак. — Лише один крок… і одразу — назад? Хіба герої одступають?
— Ти вважаєш себе героєм? — у голосі Нарісси почулася іронія. — Героєм стають, коли випадає щаслива година!
— Неправда! Путь героя вибирається свідомо… Наріссо, твій голос бентежить мене. Ти жорстока… Може, ти й не Нарісса… Щезни, маро! Істина далеко від мене, але я не здамся…
— Навіть здорового глузду нема у тебе, — гірко промовляє вона, відступаючи в сутінки. — Залишайся в темряві, в рабстві, шукай… Хто тебе визволить?
Морок. Глухі удари. Один за одним, один за одним. Чітко, ритмічно. Ніби хвилі морські. Де це він, що з ним?
В голові трохи прояснилося. В роті гірчило від крові. Піфагор спробував виплюнути гидкий згусток — не можна розтулити потрісканих вуст. Руки… чому не можна ворухнути руками? Вони зв’язані, закручені за спину. І ноги зв’язані. Під спиною відчувається гострий дерев’яний брус, десь поряд, зовсім близенько, гучно хлюпає хвиля.
Трюм корабля. Він у піратів. Леле! Його не вбили, а зберегли. Навіщо? Може, щоб продати? Тоді ще не все втрачено. Можна буде написати батькові, Гермадамасу… викуплять… Ганьба? Дарма, можна витримати ганьбу. Хіба мало мудреців побувало у рабстві? Заради пошуку таїни вони йшли на все.
Вгорі над ним щось загуркотіло, відкрився невеликий люк, почулася незнайома мова.
