Покривало Ізіди - Бердник Олесь

ПОКРИВАЛО ІЗІДИ

Повість-легенда

Не полетить сокіл, доки крила зв’язані.

Східний афоризм

© ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. — 1968. — №№ 1–4.

© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1969. — 166 с.

© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1988. — 160 с.

— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова:

— Синку, де ти? Де ти, синочку мій?

— Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько.

Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася.

— А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху?

— Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями.

— Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики…

— Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося.

— Ні, ні, коханий. Послухай далі… Синок кинувся визволяти людей, котрі благали рятунку. Я хотіла втримати його, та не змогла. Він поглянув на мене… прегарний, ясноокий… подібний до бога Аполлона… і сказав: "Матусю, люди не знайдуть виходу з лабіринту… Їм треба допомогти"…

— А ти, Парфенісо? Ти відпустила його?

— Я благала: "Не йди! Ти сам заблукаєш у лабіринті, не знайдеш виходу". А він сказав: "Згадай Тезея. Нитка Аріадни вивела його з найстрашнішого лабіринту. Дай мені таку нитку, матусю". "Де ж мені її взяти, синочку?" — плакала я. "Тоді я йду так. Істина виведе мене". І він пішов… Я стояла на скелі і плакала. Він зник у лабіринті, звідти чулися крики, брязкіт мечів, ревише Мінотавра…

— Він повернувся? — пошепки запитав Мнезарх.

— Я не дочекалася, друже, — втомлено сказала Парфеніса, знову заплющуючи очі. — Ти розбудив мене… Тяжко на серці. Невже таке страшне життя буде у нашого синочка?

— Забудь про сон, кохана, — ласкаво мовив Мнезарх. — Згадай пророцтво оракула дельфійського…

— Так, так, — з надією озвалася дружина. — Ти правду кажеш. Піфія… Вона пророчила щасливу долю.

Парфеніса звелася на ліжку. Мнезарх підтримав її. Погляд жінки зупинився за вікном, на скелястому березі моря. Багряний захід прокладав лискучу стежину на темно-синіх водах, над обрієм громадилися чорно-фіолетові хмари. І здавалося Парфенісі, що то клубочиться дим над жертовником дельфійського оракула і в глухому шумі прибою чується уривчасте бурмотіння піфії.[2]

Пророчиця пильно глянула на Мнезарха, довго дивилася в темно-сині, як вечірнє небо, очі Парфеніси. Потім, глибоко вдихнувши запаморочливого диму жертовника, сіла на золоту триногу. Завмерла в цілковитій непорушності. Очі її розширилися, втупилися у незримий світ видінь і марень. Судорожні зітхання й незбагненні слова піфії оракул тлумачив у коротких реченнях:

— Море… подорож… Їдьте до Сірії… Їдьте до Сірії… Ти, жінко, народиш сина… Славний син… для всіх віків і народів… славний син… Щасливе, прекрасне життя…

— Щасливе, прекрасне життя, — повторила Парфеніса, знеможено відкидаючись на подушку. — Піфія пророчила сина… Син прийшов до нас, слава Аполлону. Вона обіцяла йому щасливе життя, Мнезарху. Так мусить статися. Я забуду про недобрий сон. Чуєш? Я забуду…

— Як назвемо сина, Парфенісо? Боги чекають ім’я.

— Ім’я? Хай буде Піфагором…

— Піфагор? — здивувався Мнезарх. — Пророчений піфією? А втім, хай буде так. Помолимося богам, дружинонько. Хай наш син Піфагор не звідає жодного лиха — ні рабства, ні хвороби, ні підступу, ні зради. Хай ніколи не розлучиться з нами, батьками. Хай не порушить волю великого Зевса. Хай боги небесного Олімпу простелять для нього щасливе, прекрасне життя…

За дверима почувся пронизливий, вимогливий крик.

Частина перша

ПОГОНЯ ЗА ОБРІЄМ

ПОШУКИ

Гострий різець поволі повзе по срібній платівці. Чутливі пальці несхибно карбують тонкий малюнок. Під рукою майстра виникають гармонійні постаті богів, героїв, кентаврів. Оживають прадавні міфи, набирають зримої форми, хвилюють, тривожать, будять у душі незбагненні почуття.

Піфагор зітхнув, одвів погляд від батькових рук, замріяно глянув у вікно на буряний морський виднокіл. Ще день-два — і чудова казкова скринька, розмальована найкращим майстром острова Самосу, піде в світ, попливе в невідомі краї, потрапить до чужих рук. Хто це буде? Чим стане для нього натхненний утвір Мнезарха — золотоковача й художника?

Мнезарх поклав різець на стіл, витер шматком білого полотна спітніле чоло, поправив срібний обруч на голові, що ним притискував сивіюче волосся. Поглянув на принишклого сина, котрий стояв у нього за спиною. Втомлено усміхнувся.

— Подобається?

— Дуже.

— Може, спробуєш?

— Ні, татку. Ти ж знаєш — у мене нічого не вийде. Ти майстер, а я буду ремісником.

— Тобі пора до діла привчатися, синку, — сказав батько. — я старію, треба передавати справу в надійні руки.

— Те, що ти робиш, батьку, — прекрасно. Ти великий художник. І все-таки…

— Що?

— Мені здається, що це — іграшки.

— Як ти сказав?

— Іграшки…

— Тебе і нас годують отакі іграшки, — суворо сказав Мнезарх. — Заради них воюють і вмирають люди. Нема такого злочину, на який би не йшли люди, щоб оволодіти золотими або срібними речами.

— Тим гірше, тату, — вперто відповів Піфагор, стріпуючи буйними патлами. — Нема за що воювати. Мені особисто задарма не. потрібно отаких цінностей. То навіщо ж я робитиму для інших те, що мені самому ні для чого? Це нелогічно!

— Навчився, — пробурмотів Мнезарх. — На мою голову. Думав, що з тебе буде добрий художник. Прославив би острів Самос, всю Елладу. Тобі вже вісімнадцять літ, а що ти вмієш? Грати на лірі, на флейті, ганяти з тією божевільною Наріссою понад морем…

— Тату…

— А що, я правду кажу. Базікати добре вмієш, риторику вивчав. Але ж з балаканини нема наїдку. Над тобою вже й люди сміються, патлатим лобурем називають.

— Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому.

— Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень!

— Тату…

— Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня.

— Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути!

— Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо?

— Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш?

— Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині!

— Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто?

— Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба?

— Розгадки.

— Розгадки чого?

— Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди?

— Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш?

— Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями?

— Може, ти теж вирішив стати "мудрецем"? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство.

— Тату…

— Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти…

— Не можу я, татку…

— Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку…

— Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю.

— В різні місця. Афіни… Кріт…

— Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей!

— Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих "знаючих" людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак!

— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…

— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.

— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…

— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами

густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.

Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:

— Патлатий! Патлатий! Патлатий!

Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій.