Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Чаклунство, чари, чудеса всякі. Кому, як не іудеям, про теє знати? Ми були в єгипетському рабстві довгі роки. Мойсей вивів нас звідти…
— Розкажи, — зацікавився Піфагор.
— Зажди. Трохи пізніше. Ще наглядачі вештаються. Поснуть — тоді розповім…
Швидко насувалася ніч, темна, беззоряна. Рабам дали по кухлю прісної води. Випивши свою частку, Піфагор скулився під бортом, підібгавши ланцюг під голову. Непомітно для інших помацав напоясник: гроші, подаровані Гермадамасом та лист від Ферекіда збереглися. Юнак полегшено зітхнув. Ще не все втрачено! Роам каже правду: треба все витерпіти, діждатися щасливого часу. Може, інакше воно й не могло бути! На великій дорозі повинні бути й великі перепони. Може, так і треба…
Роам, одійшовши на довжину ланцюга, звично справив нужду. У Піфагора поза спиною прокотився холод огиди. Потрапляючи в ось такі умови, люди повинні забути навіть про звичайну пристойність. Йому теж доведеться забути про сором, про гідність!..
Іудей вернувся на своє місце, позіхнувши, сів біля Піфагора. Озирнувся. Раби вже вкладалися спати, деякі тихенько лаялися або молилися. В сутінках стугоніли вітрила, гупала хвиля за бортом.
— Це було давно, — почав Роам. — Коли — не знаю. Може, тисячу літ тому… може, п’ятсот. Нащадки Авраама потрапили до Єгипту і там розмножилися…
— А хто такий Авраам?
— Праотець іудеїв, — пояснив Роам. — Патріарх. З ним Яхве уклав заповіт, пообіцяв, що народ від нього розмножиться, стане, як пісок морський, володітиме всією землею. Так от… нащадки Авраама жили в Єгипті. Спочатку все було гаразд, а потім… єгиптяни стали притискувати іудеїв, повертати в рабство, вбивати. І тоді з’явився Мойсей, великий пророк…
— Що означає — великий? Чому великий?
— Йому явився Яхве.
— Де? Звідки?
— Мойсей пас худобу на Хориві.[18] І тут йому явився сам господь у палаючому кущі. Мойсей злякався, проте вислухав божі глаголи. Яхве велів, щоб Мойсей вивів народ Ізраїлю з полону. Йому належало велике майбутнє, а в рабстві хто годен виконати божий заповіт?
— І що? Мойсей вивів іудеїв з полону?
— Вивів.
— І фараон одпустив ваших предків? — здивувався Піфагор.
— Він не пускав. Жерці особливо противилися. Бо ж вони втрачали тисячі рабів. Тоді Мойсей показав фараонові чудо…
— Яке чудо?
— Він напустив на Єгипет жаб, гадів, саранчу.
— Навіщо?
— Щоб налякати єгиптян могутністю Яхве. Потім Мойсей перетворив води річок і джерел на кров.
— Страшно! — здригнувся від огиди Піфагор. — Жахливе чудо…
— Фараон не послухав і на цей раз, — зітхнув Роам, кутаючись у своє ганчір’я. — Тоді Яхве послав ангелів з мечами, і вони понищили в усьому Єгипті маленьких дітей. Тоді переляканий фараон прибіг до Мойсея і попросив, щоб він вивів синів Ізраїлю з країни. Іудеї тихенько зібралися, обікрали єгиптян, забравши в них всілякі коштовності, і пішли до Червоного моря. Яхве супроводжував утікачів, він завжди радив Мойсею, як треба діяти. Народ Ізраїлю перейшов море по сухому дну, бо Мойсей дав наказ водам розступитися. Фараон пізніше передумав, за порадою жерців кинувся наздоганяти іудеїв, та було пізно. Як тільки він з військом виїхав на середину моря, води зімкнулися, і єгипетські вояки потонули. А іудеї сорок літ блукали по пустелі… Що було далі — розповім пізніше, Піфагоре…
— Роаме, — задумливо сказав Піфагор. — У нас в Елладі є безліч міфів. Про героїв, про богів, про потоп і титанів… Може, й твій Мойсей — лише міф? Народи люблять прикрашати своїх героїв… І принижувати чужих…
— Ні, це правда, — вперто промовив Роам. — 3 діда-прадіда передається нам цей заповіт.
— Чому ж Яхве знову віддав вас у рабство? Ти сам сказав, що твій народ у вавілонському полоні.
— Бо ми зневажили заповіт великого бога, могутнього і єдиного. Рід лукавий розбестився, став поклонятися гидким язичеським богам, впав у розпусту. А настане час, і знову воздвигне Яхве з народу міцного суддю і пророка, утвердить царство Ізраїлю. Чуєш, Піфагоре? Як бог визволить нас, поїдемо зі мною. Моя старенька мати живе поблизу Тіра. Озеро, оливи, цитруси. Хатинка над водою. Ти зустрінешся з ученими іудеями, послухаєш їх… може, й сам станеш іудеєм. Ти мені припав до серця, хлопче. Ну як — згода?
— Не станемо гадати, Роаме, — ухильно відповів Піфагор. — Хай доля вирішує, як воно буде. Спати хочеться, рук не чую.
— Ну, спи, спи, — пробурмотів Роам, згортаючись клубочком на лавці. — Може, уві сні воля присниться. І то легше буде…
А Піфагор, прислухаючись до гомону моря, плив на хвилях видінь. Очі його були зімкнуті, але десь з глибини свідомості котилися люті крики, дзвін мечів, мерехтіли заграви пожеж. Грізний пророк з розвихреним волоссям вів тисячі людей через палаючі піски, а над ним, в блідо-блакитному небі, палахкотіли пронизливі очі Яхве — невблаганного бога. Люди йшли під зорями, під бурями й дощами, під грозами — і лише Яхве знав, куди й для чого вони йшли. Піфагорові. було моторошно. Ні, Роаме, не шукати мені мудрості там, де погрози й сліпа покора. Виходити на волю піною загибелі інших людей, ціною зради й розбою — ні, нема в цьому жодної мудрості. Таємниця не повинна бути жорстока!..
Втома заколисала юнака. Почалася його перша ніч у рабстві. Скільки їх ще попереду? Скільки?
Нескінченним ланцюгом приниження й муки поповзли дні. Піфагор потроху звик до нового оточення. А може, не звик, а зумів притерпітися, зробив муку свою й страждання необхідними частками тієї дороги, яку він добровільно обрав. В буряні дні, коли не треба було гребти, старий Роам розповідав Піфагорові про далекі східні краї, про чарівні палаци Вавілона, про неосяжні аравійські пустелі, про таємничу Індію — країну чудес. Хлопець жадібно вбирав ті розповіді. Він здогадувався, що не все те правда, про що розповідав Роам, але навіть ті легендарні повісті допомагали йому скласти величну мозаїку життя безлічі племен, які заповнювали земний круг аж до країв ойкумени.
Познайомився Піфагор і з кількома своїми братами по нещастю — еллінами. Поступово в його свідомості почав вимальовуватися план втечі. Він розповів про нього Роаму. Та старий іудей не радив зважуватись на те.
— Ти недосвідчений і довірливий, — шепотів іудей. — Ти ще не вмієш розпізнавати душі людські. За якусь годину пірати знатимуть про твій задум і викинуть тебе за борт. А перед тим битимуть — для остраху іншим. Втямив?
— Невже поміж полоненими є зрадники?
— Скільки завгодно, — гірко мовив Роам.
— Що це їм дає? Адже пірати все одно не випустять їх на волю.
— Є надія, що колись кинуть зайвий шмат хліба. Та й битимуть менше. Піратам потрібні довірені поміж рабами, своє око не все помічає.
— Яка ганьба, — прошепотів Піфагор.
— Викинь з голови такі мислі. Будемо ждати нашого часу. Я вірю… серце підказує… Щось станеться, щось неодмінно станеться…
Кілька разів пірати зупиняли корабель біля островів, кидали якір, переправляли на суходіл награбований скарб. Назад привозили бочки з водою, вином, харчами, зброєю. Все це робилося лише вночі.
Одного разу піратська трієра знову напала на купецький корабель. Підкравшися з сонячного боку, Креон велів стрімголов іти на абордаж. Пірати поспускали вітрила, наглядачі періщили гребців по ребрах нагаями, щоб ті сильніше гребли, трієра мчала, як вітер. Креон з юрбою розбійників скупчилися на лівому борту, в їхніх руках поблискували мечі й списи. На купецькому кораблі’чулися розпачливі зойки, безладні команди.
— Смолоскипи! — ревнув Креон.
Спалахнули вогні, зачаділи смолоскипи. Креон пробіг повз Піфагора, мов демон підземного царства, очі його пломеніли натхненням жорстокості й владності. Він метнув погляд на зляканого Піфагора, зареготався.
— А, вільний елліне! — крикнув він, вимахуючи смолоскипом. — Дивися, дивися на мій бенкет! Де твій фатум? Ось я стверджую свою волю для цих людців! Я бог! Я олімпієць! Ха-ха-ха!
Кораблі зійшлися, вдарилися. Затріщали борти. Пірати кинули на купецьке судно драбини з гаками, ринулися на штурм, змітаючи слабенький опір моряків. Запалали вітрила, щогли, полетіли у воду закривавлені тіла. Піфагор затулив обличчя долонями, заплакав. О боги! О великий Зевсе! Невже ти радієш такій підлій жертві? Невже тобі приємні стогони, смерть і страждання? О, коли ти є, зупини розбійників, пошли на них громову стрілу, покажи свою силу й владність! Адже сила повинна захищати безборонних!
Небо німувало. Мовчали й пригнічені раби, вони вже звикли до такого видовища. Бій затихав. Корабель горів, як свічка, дим від нього котився за вітром, слався над морем, ніби чорний серпанок.
Пірати з веселими криками переносили на трієру награбований скарб, перевели кількох гарних жінок, блідих і нажаханих. О доле! Навіщо допустила наругу над красою? Невже прекрасні квіти повинні зів’янути під мерзенною рукою розбійника? Афродіто, чому не рятуєш своїх дочок?!
А вночі налетіла буря, море заревло.
Чорні смерчі простяглися з неба до води, хвилі-гори впали на корабель, закрутили у вирі. Тріснула, ніби тоненька паличка, головна щогла, задушивши і покалічивши кількох гребців. Раби кричали, молилися богам. Висока хвиля перекотилася через палубу, змела наглядачів і керманича. Трієра безладно закрутилася у вихорі стихії.
Роам, захлинаючись від солоних бризок, кричав, потрясаючи сухими руками в кайданах:
— О великий Адонаї! Я давно ждав цього часу! О благословенна помста! Я заклинаю тебе — прийди! О меч всевладного Яхве! Руш проклятих язичників! Руш!
Чорні очі Роама горіли, мов жарини, у сяйві грози, сива кучерява борідка стирчала вгору, жилава шия нап’ялася у якійсь нелюдській напрузі.
— Не клич напасті! — нажахано крикнув Піфагор. — Ми теж загинемо разом з розбійниками!
— Хай! Хай! Аби помста!
На палубі з’явився Креон. Тримаючись за поламані снасті, оглянувся, несамовито закричав:
— Кермо! Прокляття! В нас нема керманича! Гей ви нікчеми, двоє — до керма!
Ніхто не з’явився з трюму. Креон знову спустився вниз було чутно, як він кричить на піратів:
— Гей ви, собаче сім’я! Вставайте! Вставайте, прокляті виродки! Потонемо! Потонемо ж, як шолудиві цуценята Двоє мерзотників — до керма! Хутчій, бо підемо на дно
Тепер разом з Креоном виповзли два пірати, стали до керма. Воно виривалося з рук, не слухалося. А потоки води переливалися через борт, ринули в трюм.
Креон гидко вилаявся, закричав:
— Жертву! Жертву Посейдонові! Ведіть жінок!
Пірати витягли з каюти трьох полонених жінок.
