Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Досить було жерцям спалити мумію, і душа померлого вже гинула на віки вічні.
Піфагор бився над жахливими суперечностями єгипетських вчень. Навіщо Верховному Божеству сіяти беззахисні душі у чужий і ворожий світ? Чому не дати їм надійного захисту в борні супроти стихій і демонічних сил? Адже так робить навіть батько чи учитель на землі. Чому доля душі має залежати від волі жерців? Хіба всі вони мудрі й чисті? І як можна чекати справедливості від богів, котрі живляться й насичуються кров’ю грішників або запахом жертви?
Гай-гай, відсутня в цих манускриптах Істина, відсутні ті скарби, які варто було б передати коханій Елладі. Досить з нас і своїх богів, котрі мучать і терзають мужнього Прометея! Невже заради оцих страхіть прагнуть сюди еллінські учені та шукачі з далеких земель? Невже їх задовольняє нескінченне колесо заплутаних і несправедливих ідей? Не може бути! Як поміж половою ховаються життєдайні зерна, так і тут шукачеві під горами мотлоху має відкритися віконце у світ живлючої, сподіваної тайни.
Такі таблички й манускрипти знайшлися. І Піфагор вже не розлучався з ними. Там були математичні ідеї, любі його серцю, геометричні креслення, магія чисел, що пояснювала дивовижну мелодику видимого й невидимого світу.
Гармонія. Ось те слово, якого він чекав. Гармонія чисел, гармонія сфер, планет, людей. І в корені всього — число. Велика Одиниця. Таємнича, самотня, всеохоплююча. Від неї веде початок світ, люди, звірі, планети, далекі зорі. З неї витікають стихії. В неї повертається все суще, здійснивши круговорот буття.
Досвід показує, що закони чисел універсальні. Одиниця розділяється на двійцю і завершує себе в тріаді. Це перша геометрична фігура, явлена в світі, основа форм, речей, утворів. За нею йде квадрат, четвериця, священна підвалина тріади. Разом вони утворюють сімку, що лежить в основі матерії та її таємничого дивовижного життя. Сім — всюди. В музичній октаві. В небесній райдузі-веселці, що сяє в грозу. В тижні, встановленому прадавніми мудрецями. В ритмах хвороби й одужання, спостережених лікарями. А над всім тим — десятка, як завершення і ступінь до нового ряду. Одиниця і знак безконечності дають першу групу чисел. Як легко рахувати з допомогою нової системи, які великі можливості! Оце справжній скарб, його треба передати світові!..
Передати… Як, коли? Про це не можна навіть думати. Адже він поклявся, що навіки залишиться в храмі, не вийде з нього, не розголосить таємниць посвяти. За непослух — смерть і кара богів на тому світі.
Треба терпіти й чекати. Пити мудрість, відкидати випадкове й непотрібне. Час настане, джерело має пробитися. Навіть підземні ріки виходять на поверхню. Час настане…
Інколи Піфагор згадував чарівне видіння в печері, в його свідомості лунали сумні слова Ізіди, і здавалися вони еллінові цілком відмінними від заплутаних і втомлюючих манускриптів жерців. Чому так, звідки дивна розбіжність? Там — слова про розтерзаного Озіріса, розшуки загублених божественних часток, а тут — владні веління деспотичного правителя небес, котрий мав те ж саме ім’я. Де ж він — Озіріс? Тут, на похмурій землі, в царстві безжального Сета, загублений у вихорах стихій, чи там — в незбагненному небі? Хто він — жертва чи деспот? Жерці зберігають якусь таємницю. Вона зловісна й тривожна. Як її розкрити?
Одного разу надвечір, коли Піфагор прогулювався в саду поміж буйними кущами троянд, до нього наблизилася висока постать у чорному. З-за серпанку чувся схвильований подих.
— Хто ти? — запитав еллін.
— Амадіс, — прошепотів жіночий голос. — Не запитуй нічого. Завтра вранці зайди до священної бібліотеки.
— Мені заборонено туди заходити, — розгублено мовив Піфагор.
— Зайди, не бійся. Прощай, елліне…
Постать зникла з очей Піфагора так же швидко, як і з’явилася. Він навіть не збагнув, куди вона поділася. Відчув, що серце защеміло солодко й болісно. Амадіс… То вона — дівчина, котра врятувала його від спокуси під час Великого Іспиту. Що сталося б, якби він залишився тоді з нею?
Тільки чому ж вона прийшла знову? Хто вона тут, у храмі Тота? Чому кличе у священну бібліотеку? Може, підступ, змова? Навіщо? Сушісу досить наказати, і його замурують у підземеллі, закопають живцем у землю, втоплять у Нілі. Ні, тут щось не так. Її голос, її тривога… Треба йти, треба розірвати кільце таємниці.
Сонця не видно було того ранку. Сірі похмурі хмари закрили Ніл, далеку пустелю, весь виднокрай. Сіявся дрібний дощик. Жерці поховалися в храмах, розійшлися по своїх криптах-притулках.
Піфагор пішов до бібліотеки, сів на звичне місце. Його трясла лихоманка. Служка-ефіоп, котрий приносив сніданок, помітив незвичайну блідість на Піфагоровому обличчі, занепокоєно спитав:
— Може, великий брат занедужав? Покликати старших?
— Ні, не треба, Грааме! Не треба… Просто мені холодно. Я загорнуся в теплий плащ і зігріюся. Йди, ти мені не знадобишся…
Еллін залишився на самоті, довго сидів непорушний, прислухаючись до кожного шелесту. В підземеллі пливла тиша, з отвору падало денне світло, проте слабіше, ніж звичайно. Раніше Піфагор дивувався, звідки в похмурі дні береться сонячний промінь? Тепер він знав, що в стелі влаштовано складну систему прозорих каменів, які зберігали сонячне світло впродовж кількох днів. Коли було встановлено ту систему і ким — ніхто не відав. Еллін зітхнув — скільки прекрасних таємниць заховано від світу! А там — за стінами храмів — люди живуть у жебрацтві й темряві, поклоняючись моторошним, безглуздим ідолам. Чому б не понести ті знання народам, може, це зупинило б війни, облагородило серця…
Роздуми Піфагора перервав тихий стук.
Він насторожився, підвівся з сидіння, тамуючи хвилювання. Вона? Стук повторився, він долинав від дверей священної бібліотеки. Піфагор, вже не вагаючись, рушив туди. Наліг на важкі, оковані бронзою, двері, ступив у заповітну залу. В присмерку перед ним стояла дівчина з відкритим обличчям. Амадіс!
Перехопило подих. Він хотів щось сказати й не зміг. Вона поклала тонкі гарячі пальці на його вуста.
— Заспокойся, елліне. Не дивуйся, що я прийшла, що покликала тебе. Не бійся підступу. Я сама загину, якщо Сушіс дізнається про нашу зустріч… Слухай мене, прекрасний елліне, слухай… Знаєш, що ти у великій пастці?..
— Як? — приглушено скрикнув Піфагор. — Храм священного Тота — бога мудрості — пастка? Амадіс, як це може бути?
— Елліне, не будь дитиною. Я виконувала волю жерців, я була їх слухняною рабинею, але тепер — не хочу. Я порушила течію Великого Іспиту, попередивши тебе. За це — смерть!
— Але ніхто не знає, — озвався спантеличений Піфагор.
— Ніхто, — щасливо засміялася вона. — Якби ти підійшов до мене… якби обняв… тебе вже не було б на світі… або ти став би простим рабом…
— Чому ж ти…
— Я покохала тебе, — випередила його запитання Амадіс, просто й ніжно дивлячись в Піфагорові очі. — В твоєму погляді я узріла безодню чистоти й краси. Ти — як сонце для мене в цьому підземеллі…
— О Амадіс!
— Не бентежся від цих слів! Вони щирі, я чиста перед тобою, перед сонцем, перед небом. Моя любов підказала мені, як треба діяти. І ось я тут. Чи зрозумієш? Чи не одвернешся?
— Ніколи! — глухо сказав Піфагор. — Ти теж у моєму серці, дівчино… Тільки скажи… перед зустріччю зі мною… ти теж приваблювала… інших шукачів?
— Я завжди чекала, — спокійно відповіла Амадіс, ясно дивлячись в його обличчя. — Але ніхто не дійшов до мене. Всі вони гинули в болотах чи в печерах. Ти — перший, хто побачив мене…
— А як же інші жерці, ті, що прийняли посвяту? — приголомшено запитав Піфагор. — Адже вони витримали Великий Іспит?
— О елліне! — докірливо зітхнула дівчина. — Який ти ще довірливий! Жоден з них не проходив Великого Іспиту. Це випробовування лише для чужинців та для тих, кого воліють спекатися. Ти збагнув? Колись було інакше, але давно, дуже давно… Тепер все змінилося, у жерців свої таємні правила, статут. Чужинців вони не приймають у своє коло, чомусь лише тебе залишили живим. Я ще не відаю… але підозрюю щось недобре…
— Мене самого мучила непевність, — сказав Піфагор. — Безліч таємничого, заплутаного. Хто така Ізіда, звідки її жива постать, звідки лунають голоси у підземеллі? А вогні, чарівні кристали, що зберігають сонячне світло, мудрі математичні вчення?
— Ти ще не знаєш і сотої частки того, що належить пізнати, — усміхнулася Амадіс. — Коли прочитаєш священні книги в цій бібліотеці…
— Як? Письмена священної мови знає лише Сушіс. Він сказав, що передасть те знання тільки спадкоємцеві…
— Я теж знаю ті письмена, — прошепотіла Амадіс. — Не поспішай, я тобі все передам. Ти прочитаєш таблиці синів неба…
— Синів неба? — здивувався Піфагор.
— Так. Жерці суворо оберігають таємницю синів неба. Я теж всього не знаю, але ти дізнаєшся про все з цих срібних табличок. Іди сюди, дай мені руку. О ти, царевичу із моїх дитячих снів! Як часто я бачила тебе у видіннях…
— У яких видіннях, Амадіс?
— У мріях, у снах. Я знала, що зустріну тебе. Неодмінно. Серце моє сушила печаль. І ось сталося… Я бачу твої очі — ясні, як світанок над Нілом, чую тепло твоєї руки. Але я повинна встигнути, нам не можна довго сидіти разом. Слухай про синів неба, о прекрасний елліне…
Це сталося в прадавні часи. Вони прилетіли з неба на полум’яних колісницях. Очі їхні були як у людей, а постава відмінна. Сильні, нездоланні, вони вразили уяву людей землі, й народи поклонилися їм. Та сини неба забороняли прадавнім людям принижуватися і кланятися. "Ми ваші брати, ми жили на планеті, такій, як ваша земля. Тепер наша вітчизна загинула, і нам нема притулку. Ми залишимося з вами, навчимо вас мудрості. У нас нема жінок, наше знання нікому передати. Його мають вивчити ваші діти!"
Літаючі храми зупинилися в пустелі, далеко від поселень. Сини неба забороняли людям підходити близько до свого поселення. Лише здалека видно було високі шпилі літаючих кораблів, інколи чулися громи…
Минали роки. Сини неба вмирали, все рідше з’являлися вони поміж людьми. Вони навчали жерців мудрості, записували свої знання на срібних табличках, передавали розуміння священних письмен. Пізніше сини неба вибрали кількох дітей і сказали батькам, щоб ті не турбувалися про їхню долю. Діти згодом повернулися, а синів неба вже ніхто не бачив.
