Покривало Ізіди - Бердник Олесь

Зникли навіки й літаючі храми. Діти запевняли, що в їхніх тілах тепер живуть сини неба, їхня пам’ять, думка, серце, почуття. Розповідали батькам дивовижні історії про якісь далекі планети, про небачені сонця-зірки, про Центральний Вогонь. Проте жерці — хранителі знання, котрі раніше отримали від синів неба скарби мудрості, почали сміятися над тими дітьми, і сміялися разом з ними всі інші люди. Дітей прогнали в пустелю, і вони розсіялися по землі. Де вони поділися — ніхто не відає.

Після синів неба лишився оцей лабіринт, в якому проходили Великий Іспит шукачі правди й знання. Ніхто не гинув під час іспиту, бо завжди за шукачем наглядали очі старших товаришів. Лише пізніше шлях випробування було кинуто напризволяще, і на ньому загинуло багато мужніх людей.

Постать Ізіди, яка промовляла до тебе, елліне, створена ними. Я не знаю, як вона виникає, звідки, але все це правда. Розтерзаний Озіріс, про якого вона розповідає, то розсіяні поміж людьми сини неба, то вогонь розуму, залишений ними на землі. Його можна зібрати докупи знову — мудрістю, мужністю, любов’ю і подвигом духу. І тоді в грядущих нащадках воскреснуть діти далеких світів, з’єднається в єдиний пломінь серце Озіріса, щоб продовжити свій вічний політ до Істини.

Так повинно бути, елліне. Та жерці зневажили заповіт синів неба і почали діяти злочинно й самовільно. Вони вживали сили й знання для підкорення темних людей, щоб тримати їх в покорі й рабстві. Те знання, що дається людям, заплутане, перекручене. Ізіда дарма благає шукачів знайти розтерзаного Озіріса в темному, холодному світі…

Амадіс замовкла, дивлячисо невидющим поглядом кудись угору, наче намагалася щось пригадати. Піфагор слухав її оповідь заворожено, мов чарівну казку. А може, це і є казка? Може, то прекрасна легенда, щоб піднімати шукачів для подвигу й нестримного руху вперед?

— Срібні таблички чекають ясного розуму й чистих рук, — сказала знову дівчина. — Мій батько, який знав письмена синів неба, передав мені священне знання. Він хотів, щоб воно потрапило до надійних рук, вийшло з підземного сховища у широкий світ. Він мріяв, що колись люди опанують мудрість, побудують літаючі храми, полетять у далеке прекрасне небо. О елліне, хай ти будеш тим джерелом, яке напоїть спраглих там, у широкому світі… Чи волієш ти цього? Чи не страхаєшся?..

— Я готовий, Амадіс! Я зважився і не боюся. Дай мені знання таємничих письмен.

— Ми будемо стрічатися тут щоранку, — радісно прошепотіла дівчина. — А коли ти познайомишся з мудрістю синів неба — ми втечемо на волю. І попливемо в твою чарівну Елладу. О море, неосяжні простори! Вони щоночі сняться мені! Вільні поля і гори! Як мене тисне це підземелля. Елліне, ти моя зірка надії! Визволи, визволи і забери із собою! Чуєш, прекрасний Озірісе?

— Чую, Амадіс!

— А тепер — обережність. Таємниця і обережність, елліне. Тут і стіни можуть мати вуха.

БЕЗОДНЯ

"Ти, що вступаєш на важкий і нескінченний шлях пошуку, ти, що не страхаєшся примар зневіри, суму й каяття, — ти, мужній мандрівнику духу, — ввійди у храм пізнання, як брат, як син, як воїн.

Діти Вічності вітають тебе.

Хай не втомляться твої ноги.

Хай не знеможеться твій розум.

Хай не опустяться в безсиллі твої руки.

Хай не зів’яне від темряви невдач твій бунтівливий дух.

Ми — твої старші брати. Ми звідали безодні космічних просторів, глибини часу, прірви духу й почуття. В мандрах за Істиною наша материнська планета, якої нині нема на зоряному небосхилі, пролетіла незміряні спіралі Вічності. Скидаючи чергове покривало таємниці, ми бачили перед собою на далекому обрії пошуку нову загадкову постать Несказанного, Непізнанного. І та невблаганна метаморфоза Світової Загадки, її невловимість була для нас тривожним і радісним магнітом безконечного прагнення.

Наш брате, чи радієш ти з того, що почув тепер? Чи, може, сумуєш?

Читай нові для тебе думки, приймай їх у серце, неси іншим людям, щоб підняти їхній погляд до зірок, до єдиної для всіх, всіх, всіх безмірної вітчизни.

І знай — не слід зупинятися ніколи, навіть тоді, коли тобі ввижатиметься попереду остаточний притулок для духу й серця. Нещадно розірви навіть наймиліші кайдани, хай це будуть і кайдани любові. Свобода — твій клич! Не забудь!

О золоте зерно Істини! Впади на чисті, щирі, мужні серця! Зійди пишним цвітом у прийдешніх світах…"

Таємничі слова розпанахують Піфагорову душу, бентежать до сліз, будять у пам’яті щось давнє, забуте, предковічне. Чому щира сповідь легендарного сина неба так хвилює його, чому вона така близька?

Амадіс навчила елліна читати священні письмена, і тепер він жадібно поглинає нове, небувале знання. Все завчене раніше розлітається попелом під подихом могутньої бурі космічної мудрості.

Одна за одною проходять перед Піфагором срібні таблички, промовляють до нього візерунками складних ієрогліфів, розширюють земний світ до неуявних глибин.

Смішні уявлення мудреців Еллади і навіть Єгипту. Вони змушують довкола темної, маленької Землі блукати химерними небесними шляхами Сонце й зорі. Істина спростовує ці примітивні, міркування, відкриває вікно до величного й страшного світогляду…

"В глибинах Вічності палахкотить Центральний Вогонь. То — таємниче ядро і сутність буття. Довкола нього обертаються, біжать плеяди, легіони зірок, планет, незримих світів. Ваше Сонце, люди — лише іскра Центрального Вогню, воно — його дитя, як і міріади інших світил — видимих і невидимих.

Земля, яка вам здається великою і важкою, лише порошинка в лоні просторів, вона легко і прудко біжить по спіралі довкола Сонця. Такою ж дорогою, на різній відстані від пломеніючого світила, мандрують ще дев’ять планет. Деякі з них ви знаєте, деякі простим оком невидимі.

Ми побували біля безлічі інших світил, відвідали сотні темних планет, де буяє життя. Творча сила матерії всюди породжує мислячих дітей, як і тут, на Землі. І така незміряна глибінь її творчої потуги, що відоме людям життя — лише цятка порівняно з всеосяжним життям бездонних часів і просторів Вселенського Древа. І де б ми не були, де б не пролітали, — всюди шукання Істини, вічний бій із стихіями косності та опору, вічне прагнення охопити крилами розуму розсипані частки Цілого. Така суть синів Небесної Ізіди — Великої Матері Сущого, Єдиної Природи.

Як об’єднати синів, розкиданих у неосяжному просторі неба, у лабіринтах минулих і прийдешніх епох? Як сягнути благословенної спільності? Ця думка жене і нас, о мужній брате, в глибини космосу. Вона й тобі не дасть спокою, якщо ти з нашого зоряного роду…"

"Невже і вони не знали віковічної таємниці буття? — думав Піфагор з сумом. — Такий високий рівень пізнання, про який і не мріяли ще земні мудреці, стільки шляхів позаду, а той самий стогін, те саме пекуче запитання…"

А вечорами та на світанку прокрадається таємними переходами Амадіс, палко цілує Піфагора. Вона втішає його, обіцяє втечу на волю.

"Воля", — зітхає еллін. Як він тепер прагне її! Нема й не може бути Істини в підземеллях, у темних печерах.

Очі Амадіс — ніби дві темні зорі. Піфагор довго дивиться в них — не надивиться.

— Ми будемо щасливі з тобою, — шепоче вона. — О, які ми будемо радісні, коханий! Вже все готове — припаси, гроші, вірні люди. Цими днями втікаємо. Ніхто не затримає нас. Вір і надійся!

Минуло два дні. Третього дня вранці до бібліотеки прийшов великий жрець Сушіс. Він застав Піфагора за читанням великого манускрипта про небесні поля Озіріса. Знаком звелів покласти папірус на місце, сказав:

— Настав час нового ступеня, елліне. Два роки минуло. Ти досить багато пізнав. Пора підніматися вище. Радуйся!

У Піфагора тьохнуло серце. Що він надумав? Амадіс підготувала втечу на найближчі дні. Тепер все може зірватися.

Сушіс помітив розгубленість на обличчі елліна. Підозріло примружився.

— Ти невдоволений?

— О ні, учителю, — запевнив його Піфагор. — Але це так несподівано. Я захопився рукописами, звик до свого ритму життя…

— Страшного не станеться, — заспокоїв його Сушіс. — Посвята на ступінь "Пустельного лева"…

— Знову печера, болото? — жахнувся Піфагор.

— О ні! — усміхнувся жрець. — Ти навіть не поворухнешся. Та досить про те, дізнаєшся сам, як і що. Перед тим я волів одверто порозмовляти з тобою. Від цього залежить багато… дуже багато… для мене й для тебе, — загадково додав він.

— Я слухаю, учителю.

— Сядьмо, — втомлено сказав верховний жрець. — Розмова буде важка.

Він сів на гранітний куб біля стіни, склав руки на колінах. Довго дивився на свої жовті, старечі пальці. Вони злегка тремтіли.

— Старий я вже.

Голос у нього був задушевний, ніби в якогось доброго, простого діда, що в колі олуків згадує далекі молодечі літа. Піфагор насторожився — певне, недарма верховний жрець взяв таку ноту, він шукає стежку до його серця.

— Скажи, Піфагоре, відверто — ти задоволений тим, про що дізнався з цих манускриптів? Ти здобув те, що хотів?

— Ні, — не вагаючись, відповів Піфагор. — Може, я ще далі від мети, ніж тоді, як прийшов сюди.

— Добре, синку, добре, — хитнув головою Сушіс, дивно усміхаючись. — Говори, говори.

— Ти не гніваєшся? — вражено запитав еллін. — Ти спокійно слухаєш мої слова?

— Чому б мені гніватися? Ти правду мовиш, від щирого серця — отже, я задоволений. Кажи далі…

— Скажу. Мені до душі припали математика й астрономія. Там усе ясно, просто, дохідливо. Ці знання прекрасні й корисні. А космогонія…

— Що?

— її треба приймати на віру. Її не можна перевірити.

— Чому ж? — усміхнувся Сушіс. — Можна.

— Як?

— Після смерті.

— Ти смієшся, учителю?

— Не сміюся. Адже зустріч з богами в храмі Істини й Справедливості настає після смерті. Живим нічого турбуватися про достовірність тих манускриптів.

— Зажди, зажди. А хто докаже мені при житті, шо та зустріч відбудеться? Я ж вивчаю священні папіруси тепер… і не лише я… І ще, учителю…

— Ну, ну, — підохочував Сушіс.

— Кожен народ має свої образи богів. Всі вони страшенно подібні один до одного. Різниця лише в уборах, мові, якою промовляються молитви до них. Чи не здається тобі, що всі ті боги дуже схожі…

— На кого?

— На людей, учителю. І не кращими своїми звичками, а вадами людськими, невблаганністю, деспотичністю, жадібністю…

— Стій, досить, — сказав Сушіс— Ми зрозуміємо один одного без зайвих слів.

Він похитав головою, сумно зітхнув.

— Я ціле життя розгадував цю прокляту загадку — є вони чи нема? Слухай, елліне, я скажу тобі страшну істину: їх нема!

— Кого? — прошепотів Піфагор.

— Богів.

— А хто є? — жахнувся еллін.

— Люди.