Покривало Ізіди - Бердник Олесь

Ми. Земля є. Життя наше. Болісне й незбагненне, солодке і гірке, бистроплинне, ілюзорне.

— Звідки ж тоді ми? Хто нас сотворив?

— Ніхто, — суворо одрізав жрець. — Ми піна матерії, її жартівлива гра. Треба радіти, доки піниться келех життя…

— А зірки, сонце, планети? Що вони? Звідки?

— Навіщо нам вони? — іронічно запитав Сушіс, і в його чорних очах з’явилися холодні вогники. — Чим допоможуть тобі далекі світлячки? Життя — один раз. І смерть — теж назавжди!

— Тоді нема Істини? — згаслим голосом промовив Піфагор.

— Нема, — охоче підхопив жрець. — А може, це і є Істина — що її нема?!

— Нащо ж тоді посвята? — гірко запитав еллін. — Гра? Насмішка над шукачами?

— Ні те, ні інше. Іспит мужності, сили, витривалості. Доки ми живемо — треба йти. Життя — то рух. У вас в Елладі є Олімпійські свята, там пробують силу рук, ніг, тіла. Наші храми випробовують силу духу.

Піфагор згадав, що він колись вже користувався тим же символічним образом в розмові з тираном Полікратом. Усміхнувшись дивному витку долі, він запитав жерця:

— Ти ж не віриш у дух?

— Назви це як хочеш — химерою, розумом, душею, дзеркалом відчуття живої піни. Досить слів! Ми з тобою не діти. Говоритиму про справу.

— І всі жерці думають так, як ти?

— О ні! — злякано застеріг Сушіс. — Не смій навіть шепнути про нашу розмову. Нікому! Це — наша таємниця. Чув?

— Добре, учителю.

— Відкривай у собі нове розуміння, Піфагоре. Хай раби й слуги вірять у богів. Ми одні понесемо тяжке розуміння у серці своєму. І за це здобудемо право на духовну владу. Народам потрібне вино. Хай воно п’янить дух. Відкрий їм правду — на землі настане хаос Ми вміємо терпіти, ждати. Наша мета — влада над земним кругом. Фараони, царі, тирани — наші руки. Інколи вони самі не відають про це. Ти — мудрий і мужній. Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками. Я хочу, щоб ти став моїм спадкоємцем, елліне.

— А старші ієрофанти?

— Боротьба буде. Та я не боюся. Я передам силу й знання у надійні руки. Прощай. Готуйся і чекай знаку.

Піфагор не міг заснути тієї ночі. Повітря в його притулку було вогке й задушливе. Па морочилося в голові, з нічної імли повзли до нього розмаїті потвори, шепотіли над вухом спокусливі слова: "Влада над світом… Влада над світом…"

Виникли з пітьми пронизливі очі Сушіса. Вкрадливий, тихий голос заколисував: "Ти мудрий і мужній… Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками… Довірся мені, тисячолітня мудрість ляже до ніг тобі… Світ, вся ойкумена підкориться нам…"

Піфагор рвучко встав з ліжка. Повітря! Нема чим дихати! Вийти з притулку під зоряне дивоколо!..

Він загорнувся в гіматій, вийшов на широку стіну храму, глибоко вдихнув парке повітря передгроззя. Десь над горами грали сполохи, глухо бурчали громи.

Еллін охопив голову руками, притулився гарячим чолом до шорсткої стіни. Хто розрає, хто вкаже правильну стежку? О Амадіс! Твої очі ясні, як весняне безхмарне небо, твоє серце чисте й безгрішне, твої поривання чарівні… Та тільки одне мене турбує, крає серце невідступна дума: невже для того я проходив пекельні шляхи муки й терзання, щоб повернутися знову на давню, відому стежину? Сім’я, кохана жінка, діти… щоденна надокучлива праця… в ім’я чого? Щастя кохання? Щастя спокою? А юрби знедолених? А стогін рабів по всій ойкумені? А зверхність володарів? А заповіт синів неба? Хто шукатиме Істину, хто піде за обрій, коли він зупиниться?

"Знайдуться! Знайдуться інші, — шепоче десь поряд лукавий голос. — Божевільні не перевелися в світі. Хай вони йдуть далі. А ти заслужив спокій…"

Заслужив? А хіба спокій — то щастя? Може — горе й мука? Амадіс задовольниться щебетанням дітей та затишком дому, вона повністю поглинеться щоденними турботами про долю своїх чарівних пташенят, а йому… Йому знову й знову безконечна гризота про нерозгадане, нерозкрите, нез’ясоване…

Влада над світом… Це сказав Сушіс. Чому він так сказав? Чому відверто говорив? Хіба тут не досить своїх жерців? Чи, може, він знає їм ціну? Вічний підступ, заздрість, жадоба влади і невдоволене почуття зверхності. Сушіс прочитав у Піфагоровому серці його прагнення до чистого, до надземного… і тому довірився. А чому б не послухати вищого жерця? Стати його спадкоємцем… Вивчити всю мудрість синів неба, здобути силу тисячолітніх шукань… Фараони, царі, тирани прийдуть питати поради, закону, підтримки. 1 можна буде їм дати нове слово — чисте, ясне, не заплямоване людською жадобою й підлістю…

Блискавиця вогняним змієм майнула у високості, осяяла важкі хмари над храмом Тота, гнівно прокотився понад горами грім. Піфагор глибоко вдихнув грозовий струмінь, підвів погляд до неба.

Стати спадкоємцем Сушіса? Стати стрілою в руках стрільця, не знаючи, куди він цілить? О ні! Навіть здобувши небачену, нечувану силу, що він зможе змінити в серцях тиранів? Хіба Полікрат відмовиться від честолюбства й деспотизму? А пірат Креон почне проповідувати доброчесність і цноту? А фараон Амазіс віддасть свої багатства нужденним рабам? А раби одразу скинуть тисячовікову пелену приниженості й темряви? О ні! Глибоко, неймовірно глибоко в серцях людських лежить корінь рабства й властолюбства, підлості й нікчемності. Владою й силою остраху не вирвеш його, не знищиш! То як же, як?

О фатуме! Пошли мені ясність! Може, правда в словах Амадіс? Кохання не роздумує, воно, як птах, прагне у небо волі. Вирватися з підземелля, а простір сам приведе до здійснення. О кохана! В твоїм пориві чарівний струмінь впевненості, я полечу за тобою! Ми підемо в широкий світ, до людей, ми шукатимемо разом з тобою шляхи до Істини. А не знайдемо ми — діти наші продовжать той важкий, болісний і радісний пошук…

На світанку другого дня з’явилася Амадіс. Вона радісно сказала:

— Готуйся. Сьогодні вночі по тебе прийдуть.

— Сьогодні? Амадіс, треба зачекати.

— Чому? Що сталося?

— Сушіс звелів мені готуватися до посвяти. Я не знаю, коли вони прийдуть.

— Знову посвята, — розпачливо мовила дівчина. — І ти згодився?

— Як же я міг…

— Правду кажеш. Я не подумала. З Сушісом жарти погані. Треба затримати втечу. Посвята… Ти віриш у неї?

— Тепер вже ні, Амадіс. Сушіс одверто розмовляв зі мною. Він сам не вірить в те, що проповідує. І потім… я довго думав… мучився, вибирав… І збагнув, що правда з тобою, кохана…

— Я щаслива, — ніжно прошепотіла Амадіс. — О любий елліне, який тобі потрібен іспит в глибині оцих лабіринтів? Випробування? Хіба сонце випробовує квітку? Воно щиро посилає їй свої промені: люби мене, візьми мою силу, мою снагу! Таку посвяту я приймаю. А тут — все обман! Морок, заздрість… Залишилися уривки давніх містерій синів неба, але їхньої суті наші ієрофанти не розуміють, або не бажають розуміти…

— Але ж знання у них є?

— Є! Тільки воно у в’язниці. Сонце заховане в склеп. Воно повинне сяяти всім людям.

— Як це близько мені, Амадіс! Яка ти прекрасна!..

Вона простягла трепетну руку, провела пальцями по його мідяному волоссі, ніжно прошепотіла:

— Іди. Проходь посвяту. І будь обережний. Тебе ієрофанти не люблять. І Сушісу теж не довіряй. Він хитрий і підступний.

— Будь спокійна за мене, Амадіс…

За ним прийшли надвечір.

Два молодші жерці в багряних плащах мовчки повели його до ритуальної кімнати, звеліли роздягтися. Дівчата-ефіопки вимили елліна з голови до ніг у басейні, старанно натерли його евкаліптовою та трояндовою олією.

Піфагор відчув, як його тіло запалало, по шкірі пробігали приємні холодні струми. Йому подали чорне вбрання — ветхий хітон, якусь прадавню накидку. Він одягнув, дивуючись — навіщо це старе шмаття?

Жерці повели його до головної зали храму Тота. Надворі вже була ніч, крізь високі віконниці блимали ясні спокійні зорі. Посередині велетенського приміщення стояло підвищення, на ньому — саркофаг. Довкола зібралися найстарші ієрофанти Тота. Поміж ними Піфагор побачив Сушіса. Верховний жрець наказав супутникам елліна вийти. Потім урочисто проказав, звертаючись до Піфагора:

— Радість тобі, брате!

— Радійте і ви, великі браття! — відповів Піфагор, прикладаючи праву руку до чола, а потім до грудей.

— Ти вмреш сьогодні, — сказав Сушіс. — Ти народишся сьогодні. Чи готовий ти до зміни сутності й образу?

— Я лише іскра Великого Полум’я, — пошерхлими вустами прошепотів еллін. — Хай воно поглине мене і знову викине в світ у іншій подобі.

— Ляж у саркофаг, — суворо проказав верховний жрець.

В храмі запанувала тривожна тиша.

Піфагор обережно підійшов до східців, які вели до підвищення, піднявся до саркофага. На мить затримався, оглянувся. Йому стало моторошно. Здалося, що це діється не наяву. Знадвору у вікно заглянув повновидий місяць — покровитель таємних містерій, його промінь ліг на срібне віко саркофага. Жерці стояли внизу чорним кільцем, мовчали. Не видно облич, не чути подиху. Хто це — живі люди чи лише примари сновидіння?

Піфагор поволі, обережно ліг у холодну труну, світло місяця впало на його обличчя.

Почулися тихі кроки, на підвищення ступив верховний жрець. В місячнім сяйві його очі здавалися чорними проваллями. Він подав еллінові чашу, обвиту золотою змією із смарагдовими очима.

— Пий.

Піфагор покірно вихилив гіркий напій. Йому забило дух, сліпуча блискавиця вдарила в серце, повалила на спину. Почувся стогін, затремтіли дрібно руки. А потім — непорушність…

Тіло закам’яніло, захололо, проте свідомість залишилася. Він чув розмови жерців, до його слуху долинав протяжний спів. Чому вони співають похоронну пісню, якою супроводжують мертвого на суд Озіріса? Адже він не вмер, він живий! А може, це і є смерть — непорушність тіла і живий, позбавлений можливості діяти дух? О, яка страшна кара! За віщо? Я хочу відчувати, я жадаю діяти, бачити, чути, рухатися!

Пітьма розступилася перед ним, то там, то тут зажевріли краплі світла. Він побачив землю, всю величну кулю планети. Вона оберталася, ніби чарівне небесне колесо, і чувся мелодійний передзвін кришталевих акордів. Піфагор хотів поглянути, звідки долинає така чудова мелодія, але вона враз обірвалася. Почулися оглушливі дисгармонійні звуки, ридання й плачі. Що таке? Що це?

Земля наблизилася, розступилися хмари. Піфагор побачив міста, села, людей. На широких полях кипіла жорстока битва, дзвеніли мечі, свистіли стріли, стогнали поранені, падали, обливаючись кров’ю, убиті.