У сонячнім колі - Івченко Михайло

Чоловік від цього тільки виграє, бо з нього цим самим теж звалиться увесь цей вантаж. Але ви перші злякаєтесь і прибіжите, як жебраки, виснажені й голодні, щоб погрітись коло цього вогнища. І тоді ви вдарите на ґвалт, але буде пізно.

— Ніколи в світі цього не буде! — вставила від себе Ліля.— Я не знаю, що буде далі, але сучасна жінка вже ніколи не повернеться до того вогнища, від якого вирвалась.

— Ну що ж! То гірше для неї! Від того вона не набуде індивідуальності, а ще більш її втратить і піде просто на суспільний ужиток, вибачте на цім.

— Нащо так бридко думати? — заперечила Ліля.— По-моєму, вона стане тоді справді людиною — тільки й усього! Колись з жінкою панькались, ніби по-лицарському, як з дамою. Дама! Хороше слово! А під ним ховали най гидотніш і чуття й наміри: розпутні й підлотні! По-моєму, культ лицаря й дами давно вже пережив себе, а тепер нам треба тільки, щоб до нас ставились просто, як до людини.

— Ну що ж, культ лицаря й дами не такий уже й поганий був. А тільки й тут сталось так, як і завжди буває. Виявилось, що людина менша за ці форми, що це для неї тільки пав'яча прикраса, а людина — просто підлотне, нікчемне, нечесне створіння. І ніякої ідеї, яку сама вона ж і створила, вона не спромоглася провести в життя.

— Ну, гаразд, раз ви обстоюєте так родину, то цікаво послухати, як же ви цю справу розв'язуєте,— запитала Кор-ківська.— Невже ви хочете купити родинний добробут ціною рабства й поневіряння людини, яку ви любите більш за все на світі або повинні так любити? Це дуже цікаво послухати.

— По-перше, я не так уже обстоюю родину, як самоціль, а приймаю її тільки як наслідок певних суспільних умов, а може, й якихось категоричних чинників, що не міняються протягом цілих діб. Я гадаю, що жінка перша ж зречеться того, щоб у неї забрали назовсім її кревну дитину. Сумлінна, моральна жінка цього ніколи не зробить. А про неморальних жінок нема що говорити — не на них же суспільство будуватиме свої форми життя. Це хоч і буде, але воно зогниє й відпаде, а відтак, значить, зостається жінка з дитиною, значить, зостається та сама родина, проти якої ви протестуєте.

— Значить, по-вашому, те саме рабство?

— Ні, не рабство. Треба ж дивитись просто. Що гнітить жінку? Господарство або важка чорна робота, від якої людині трудно звести й очі вгору. Це страшний, важкий, неприємний тягар. Але цього ми колись спекаємось. Наука й техніка дійде того, що вона багато спростить цю справу. Вона вдосконалить електричну варку страви, полегшить готування її, спростить миття посуду і т. ін. І тоді це людині буде просто, як забавка. І головне, кожна людина сама це робитиме.

— Чого ж ви тепер цього не зробите? — поспитала Кор-ківська.

— А того, що загалом наука ще надто молода. По-моєму, коли вона розів'ється справді, з'ясує найголовніші, на сьогодні не розв'язані проблеми, створить певний синтез розуміння світу, тоді перетворить усе наше життя так, що нам це й не сниться тепер. Вона покладе на всі форми суспільного життя свій образ. Отак я розумію усе це, й так, властиво, до цього й треба ставитись.

— Те-те! Так коли ж то буде! Спасибі вам! — невдоволено сказала Корківська.

— Нічого! По-моєму, треба їх поставити варити страву. Вони тоді швидко примудрують усяких вдосконалень,— зауважила Ліля.

Іван Семенович тільки засміявся. Він випив шклянку чаю і зразу пішов знову до свого столу, а "терниця" ще довго торохкотіла.

VII

Сутичка виникла зовсім несподівано, проте призвела до справжньої дуже прикрої сварки. І що сталась вона зовсім несподівано, запобігти їй було вже пізно.

Іван Семенович саме збирався йти на лекцію, коли знадвору захекано вскочив Юрко. Він підбіг до Лілі й став проситись, щоб його пустили на річку з чужими хлопцями, що якраз ішли купатись і його підбивали з собою. Однак Ліля відповіла непевно й справила його до Івана Семеновича.

Іван Семенович стояв над столом, роздумуючи, що йому взяти на лекції, але, почувши ці слова, щось промурмотів, а далі рішуче сказав:

— Ні, ні! Не можна. Самому ніяк не можна.

— Татусю! Ну чому ж? Я дуже хочу купатись! Сьогодні така спека! — капризно заговорив Юрко.

— То що ж! Візьми води й облийся дома, як тобі спека! А що я тебе пущу — щоб ти утопився там?

Юрко почав плакати й кричати. Іван Семенович розлютився і, накричавши та натупавши ногами, прогнав Юрка з кімнати. Той побіг на подвір'я.

— Невже ж так можна з дитиною поводитись? Ти ж батько! І вихователь учителів.

— Авжеж! Коли б ти провокацією не займалась, то цього б не сталось.

— Яка провокація?

— Ну, розуміється! Замість того щоб самій розв'язати цю справу, ти підсилаєш його до мене.

— А що ж я робитиму? Хіба ж я знаю, коли тебе вкусить ґедзь ?

— Дурниці! Який тут ґедзь? Коли в нас все до ладу, я ніколи не буду кричати. Ти все звертаєш на мої нерви, а забуваєш, скільки в тебе недогляду й безладдя. Я в тім не винен, і, будь ласка, не посилайся на мої нерви!

Однак Ліля умить вирівнялась і, підійшовши ближче, розгнівано поглянула йому в обличчя й рішуче сказала:

— Слухай! Будь ласка, не нарікай мені на господарство та безладдя. Я бачу, ти просто лютуєш! Ти просто шукаєш, до чого причепиться, щоб вилити ту лють на мене. Слухай, Івасю! Я заявляю тобі про це рішуче. Я не можу терпіти цього тягаря. Я не можу далі вивозити цього родинного сміття, щоб з мене ще й глумились, мною поневірялись. Будь воно прокляте те й господарство, і родина, і все — коли мені така догана за все!

Іван Семенович отетеріло занімів і, витріщившись, поглянув на Лілю. Вона стояла проти нього розчервоніла й гнівна; і раптом вся пересмикнулась, зірвалась плачем, поточилась і, впавши на ліжко, вкінець розридалась.

Іван Семенович приголомшено дивився на неї. Інколи вона зводила голову й, рішуче хитаючи головою, стогнала:

— Ні, ні! Я так далі не можу! Я рішуче заявляю! Іван Семенович приніс води й став заспокоювати, але це не

допомагало. Тоді він безнадійно махнув рукою і пішов до технікуму.

Проте на кінець дня ця подія ніби й забулась. Вона пройшла, як гроза: погуркотіла, очистила повітря й зникла. У хаті знову запанувала злагода, а до того ж Іван Семенович уникав домівки. Отже, й після чаю він скористався тим, що Ліля з Юрком вийшли до парку, сам захопив свого зошита й мерщій подався до фізичного кабінету. Студенти технікуму збирались ближчими днями ставити радіо, і треба було підготовити деякі досліди. За цією роботою непомітно минув увесь вечір, і Йван Семенович ніби й забув за ранкову сварку.

Скінчив він працю свою доволі пізно, коли вже гомін у технікумі зовсім улігся; настала тиша, і тільки у вікна заходив шум далекого потоку літньої ночі, що ніс з собою тисячу неясних звуків.

Тоді Іван Семенович згадав знову за ранок, за те важке чуття, що зосталось від сварки, і, густо зітхнувши, сів до столу, щоб записати кілька думок до зошита.

"Сварка з Лілею і, як звичайно, через дрібниці, нічого не варті. Ліля ледве не знепритомніла, а мене взяла гостра розпука з того. Я не знаю, звідки це може братись у людей, коли вони справді одне одного люблять, і як це взагалі може статись. Вона, ця лють, спалахує раптово, як блискавка, пронизує всю глибінь серця і чинить бунт. Це ніби джерело якоїсь своєрідної електрики, бо від неї родиться плюс і мінус енергії людської. Так, так... Плюс родить Прометеїв вогонь, що силою своєю пронизує всі щілини єства світового, що дає провід людському життю, що кидає вогняні думки на тисячоліття вперед. І виходить, що це не так і погано. Але другий кінець цієї сили просто гнітить і розкладає людську істоту. Що це за сила? Це ніби розклад платівки в катодовій рурі, що промінить електронами з людського єства. І тоді виходить, що я в цім розкладаюсь тільки для того, щоб дати раптовий блиск Х-променів, цей Агні, творчий, всепроникливий Прометеїв вогонь. Хтозна, що це є? Але це страшно! Страшно розуміти! А ще страшніш підпорядковуватись цьому законові!

Тепер щодо нашої вселюдської люті. Хтозна! Може, сучасна людина зморщилась і лютує тільки тому, що вона затисну-та з усіх сторін від інших людей, може, тому, що життя надто ущільнилось і людині ніде вилити свої сили. По-моєму, сучасній людині треба більше спортів, полювань, змагань... Тоді з неї випариться там уся лють. А Прометеїв вогонь вона пустить на творення нового життя".

Іван Семенович замислився, ніби згадуючи, що йому ще записати до щоденника. Але враз відчув кволість і втому — перо з рук йому само випорснуло, і він, густо і втомно зітхнувши, пішов додому.

VIII

Червень. Літо залило все навкруги своєю рікою — тисячами запахів, тисячами кольорів, тисячами звуків. Далечінь, тепер розтанувши в сонці, повисла й заніміла білясто-золотими полотнами, розісланими просто на обрії, а по тих полотнах подеколи візерунились блакитні кучері. Ближчі дерева парку застигли й охололи, густо закутавшись у власні тіні й потонувши в них.

Унизу, ніби викрадаючи в неба ті білясто-золоті сувої й знову розпускаючи їх на безліч покручених ниток, літали метелики й кузьки, і гомін їхній розходився, як безнастанно-могутня струмчаста мелодія літа. Вона вилась, то підлітала вгору, то знову, як дим, стелилась долиною, і знову вставала й підпливала до вікна, своїм повівом розбиваючи літню нудоту в авдиторіях технікуму.

Втім, тут, здавалось, не зважали на подзвін літа, на його чарівний поклик і дбали про свої буденні клопоти. В коридоpax стояв далеко гучніший за надвірний гомін і шум, і поклики літа тут зразу ж завмирали.

В перерві Іван Семенович тільки на одну хвилину заскочив до лекторської і зразу ж і вийшов, хутко пройшов коридором, ніби тікаючи від його гомону. В кінці коридора його догнали троє студентів. Він спинився й суворо поглянув на них.

— Іване Семеновичу! Сьогодні лекція буде в кабінеті?

— Ах, так! Справді, я й забув! Ну, звісно, в кабінеті.

— Значить, можна оповістити всім?

— А, розуміється, оповістіть.

— Значить, це востаннє ми сьогодні?

— А так, так. Оповістіть, оповістіть.

Іван Семенович зразу ж і вискочив. Він густо й радо перевів дух тільки в себе в кімнаті, бо на вікно лягали сині тіні ялинок, білясто-злотава далечінь кволо колисала похмурі дерева, на тій далечіні хилиталась блакитна смуга, ніби берегова течія якоїсь великої невидимої ріки, в наколишній тиші сонце розпорошилось і доходило в кімнату незнаним ароматом; була густа тиша, і тільки дюодинокі звуки й метелики долітали сюди та заскакували холоднуваті пориви вітру.

І в кімнатах було тихо.