У сонячнім колі - Івченко Михайло

Іван Семенович більшу пору дня був у технікумі на лекціях або працював у фізичному кабінеті. Господарство, як і всі родинні справи, перейшли знову до Лілі. Вона видужала й устряла в них з головою. Та втім, бралась за них не з тим захопленням, що раніш. Вона багато що забувала, а згадавши, байдуже відмахувалась рукою. У всіх її рухах помічалась утома й розчарування — так принаймні здалося Іванові Семеновичу, і він підозріло й застережено стежив за нею.

У місті тим часом сталися деякі нові події. Надполудень одного дня по другий бік міста, десь, певне, за лісами або в лісах за рікою, загупало з гармат. Наляканий роками громадянської війни, мешканець міста зразу ж стривожився, дарма що в газетах було заздалегідь оповіщено про військові маневри. Чого доброго — чи не йде якась нова банда?

Але ніяких ознак воєнної небезпеки не помічалось. Увечері стрілянина стихла, а натомість містом проревіло кілька автомобілів, у темряві повз будинки просунули великі сліпучі очі якогось таємничого сонячного вола. Незабаром у небі тривожно загуркотіли аероплани, але що було поночі й хмарно, їх не можна було побачити, хоч здавалось, що саме небо гризло і рвало чорні полотнища. І раптом, ніби величезними батогами, небо обперезало синіми широкими смугами світла; в їхніх пасмах хмари загорілися задимленим тінявим сріблом і посунули в безодню велетенськими міфічними громадами, а кінці їхні зайнялися моторошною предковічною сивиною.

Ті хвости довго стьобали небо і краяли його на сектори, гнали табуни хмар в таємничий морок,— а гуркіт все ще не вгавав. І ось на мить у широку смугу світла, що вдарилась об величезну рудаву скелю хмар, ускочило два білі лебеді, ще голосніш загуркотіли, боки їм зайнялися молодим ранковим сріблом, лебеді похилитались на лискучих хвилях озера і вгрузли в його темні береги. Тепер на тих лебедях перетнулись усі три батоги, хмари згромадились у білясту підпалену опуку,— а сріблясті лебеді, відродивши на мить далеке казкове минуле, прорвали підпалену опуку і пустились гуляти ген-ген у таємниче-грізну далечінь хмар; і тільки хвости довго горіли великими невгамовно-яскравими сріблястими зірками, аж доки й вони не вгрузли в синяву неба.

Другого дня місто заполонили військом. Перестоявши день у місті і скінчивши генеральну військову операцію, що випадала на це місто, на полудень усе військо вирушило далі, але одна якась частина зосталась надовше і розташувалась саме в південній околиці міста. їм одвели порожні будівлі колишньої школи поблизу педтехнікуму, а поодинокі командири оселились по приватних приміщеннях.

По тому, другого дня ввечері, двоє командирів зайшло до педтехнікуму. Поспитавши завідувача, вони зайшли до кабінету його, але зоставались там зовсім мало, незабаром вийшли й повернули до приміщення Івана Семеновича.

У коридорі обоє, урочисто по-військовому дзвенькаючи острогами й голосно проказуючи свої прізвища, привітались з Іваном Семеновичем.

Той закликав їх у свою кімнату, що правила разом і за спільну спальню, і запросив сісти.

Справа була проста й невеличка. Перший із них, молодий, з тонким, уродливим, засмаглим на сонці обличчям, т. Царин-ний, наслідуючи старих генералів і тому обриваючи й ковтаючи слова, розповів густим надутим і тому трошки хриплим голосом, що з цього війська, яке було на маневрах, управління бригади з одним полком залишаються в місті. Серед війська потрібно розгорнути широку культурну роботу, отже, вони в першу чергу і звернулись до лекторів технікуму.

Другий, т. Альтшулер, з чорною, кучерями повитою асі-рійською бородою, що в ній тонули й розм'якшувались товсті й м'ясисті губи, додав, що вони від завідувача технікуму дізнались про т. Косеня як про кращого досвідченого лектора і були б раді, коли б він не зрікся в них читати лекції.

Іван Семенович приставав на цю пропозицію, але тільки через місяць, коли в нього закінчиться сесія заліків.

— Ну ви принаймні хоч одну нам прочитайте,— докірливим басом обізвався Царинний, і тонкі англійські вусики заворушились з-під гострого носа у приязну поблажливу посмішку.— Принаймні розпочати нам сезон!

— Лекція з фізики — значить, і з дослідами? Це буде звєрськи шикарно!—додав Альтшулер.

— Але, товариші, ви ж розумієте, у мене нема часу,— опирався Іван Семенович.

Однак усе владналось на краще. У неділю Іван Семенович погодився прочитати вступну лекцію і цим відкрити взагалі лекційну роботу, а систематично він почне читати, тільки як скінчаться заліки в технікумі.

Царинний подякував добродушним докірливо-оксамитним басом, т. Альтшулер підкреслено чемно стиснув руку й оскалився в асірійську бороду, обоє врочисто й голосно зацокали острогами й повернулись виходити.

Та щойно вони вийшли, як у коридорі зустрілись з Лілею. Вона поверталась із двору, заклопотана в якійсь своїй справі, як раптом Царинний спинився перед нею й пильно з тонкою посмішкою на тоненьких вусиках придивився.

— Єлена Павлівна, коли не помиляюсь?

Ліля зацікавлено глянула йому в вічі.

— Так, але я вас не впізнаю.

— Льодика Царинного знали?

— Сина Олександра Степановича?

— Він самий.

— Господи! Та ви ж тоді зовсім маленьким були.

— Ну да, але то давні часи були,— проревів оксамитно-докірливим голосом Царинний.

— А звісно. А тепер ви, мабуть, у високих військових чинах?

— Комбриг,— проревів Царинний, а Альтшулер захоплено й добродушно посміхнувся, ніби кажучи: "А так! Це ж не жарт!"

— Ну, який же він великий і красень! — здивовано сказала Ліля. Царинний з цим, певне, погодився, бо похилив набік свою голову і слухав далі. Що ж, треба й цей сумний факт признати.

По тому пішли спогади й той рясний сміх, що буває в жінок від несподіваної зустрічі. На прощання Ліля попрохала "товариство" заходити, і Царинний ще урочистіш задзенькав острогами й, ковтаючи слова, сказав:

— А так, ми ж з вашим супр-ругом склали угоду на лекції.

— Ах, он що! Ну то й поготів заходьте.

Царинний запалив цигарку, затягся, ще раз уклонився й вийшов, але надворі він нервово відкусив її й викинув, тоді як Альтшулер ішов мовчки й загадково посміхався у свою кучеряву бороду.

Увечері прийшла Корківська, як вона сказала —"погомоніти". Це було, властиво, вперше по тому, як Ліля вернулась з лікарні, що Корківська навідалась надовше. Серед простої хатньої обстанови Івана Семеновича в своїм синім убранні з високим мережаним комірцем, в синім солом'янім капелюсі з червоними вишнями й охайним ридикюльцем — вона, справді, скидалась на англійську міс, що з якогось дива попала сюди, в розхристану й убогу обстанову звичайної вчительської родини.

Сидячи на стільці й підкреслено сторонячись кухонного столу, де саме Ліля на "греці" гріла чайника, вона голосно й безугавно гомоніла. Іван Семенович, що саме вивіряв писані роботи з математики, прислухався до тих розмов і думав, що недарма він прозвав її терницею. Вона бубоніла сухо й уїдливо, і Іван Семенович помічав, що в нього наростає до неї дражливе почуття.

Проте, коли Ліля почала накривати на стіл, Корківська раптом вихопилась і взялась допомагати Лілі.

— Давайте я хоч трохи допоможу вам,— запропонувала вона.— А то ви, я гадаю, страшенно заморились і виснажились, моя люба.

— Та є й цього,— байдуже погодилась Ліля.— Але що ж удієш? Треба й цю роботу комусь робити. Головне, ми нікого не можемо взяти в допомогу, а мені самій ще важко після хвороби.

— Авжеж, я бачу. Ви страшно схудли й змарніли. А це господарювання ще більш виснажує людину. Я дивлюсь на нього як на якусь людську кару і не розумію, чому, власне, жінка мусить нести цей тягар.

— Ви, розуміється, як запекла феміністка, хотіли б покласти і ці обов'язки на чоловіків,— сказав Іван Семенович, що допіру увійшов у кімнату.— Це найкращий спосіб розв'язати цю справу — взяти й перекинути казана на другий бік.

— От бачите! Ви, значить, не хочете брати на себе цього тягаря? Яке ж ви маєте право покладати його на жінок?

— Хіба ж це я покладаю?

— А хто ж?

— Розуміється, життя. Так само, як на чоловіків воно покладає обов'язки берегти родину, піклуватись про неї, здобувати їй потрібний добробут.

— О, як це сказано! Життя! Обов'язки! Та ви просто запрягли жінку, як коняку, й вези — не смій сперечатись!

— А вона, значить, увесь час бунтує проти нас, як експлуататорів? Так, по-вашому?

— Звичайно, бунтує. Вона мусить бунтувати й боронити свої людські права. Звісно, так. А ви як же хотіли?

— Я ж не проти людських прав: ви помиляєтесь. Жінка мені товариш,— дружина,— розумієте?

— Чого ж ви зневажаєте її й ставите в нерівні умови?

— Ну, цього, по-перше, нема, а коли й є, то це не я роблю. Це життя так складається. Ви не забувайте, що жінка своєю природою прив'язана до дому більше, ніж чоловік. А чоловікові доводиться змагатись десь на стороні за отой самий злощасний хліб. І звідси виходять усі відносини і взаємини чоловіка й жінки. Це ж ясно. І наша сучасність, поставивши нас майже в біологічні умови, наочно це показала.

— Ну, ви все природу висуваєте. Не валіть, будь ласка, все на природу. Природа природою, але ж жінка не весь час зв'язана природою. Та й вона буде воювати з нею, як і ви...

А ви до цього причепились і поклали на неї і природу, й господарство, і тисячу інших обов'язків.

— Ну, природи ніяк од неї не одбереш,— лукаво зауважив Іван Семенович.

— А, так, по-вашому, виходить, і природа, і виховання дітей, і приборка, і харчування, і те ж саме здобування харчів? І все це вона, вона, вона, і все для інших? А що їй самій залишається?

— А що ж залишається? Вона сама в цім.

— Ах, значить, домробітниця й коханка, а де ж дружина? Як же вона зможе бути вам за дружину у ваших наукових чи громадських справах, як вона порпатиметься серед картопляного лушпиння?

— Старе запитання. Найпростіша жінка, коли вона цінує чоловіка й родину, як не розуміє, то завжди відчує чоловіка. Власне, й не треба, щоб вона знала все те, що й чоловіки в своїй роботі: ій треба тільки розуміти.

— Ах, яка це блискуча фраза. Це ж потрібно тільки вам: щоб розуміла й підтримала. А чи ви ж її підтримаєте, як вона захоче визволитись від цього брудного родинного кубла і пожити тим науковим та громадським життям? Ви тоді її підтримаєте?

— Що значить — підтримаю! Я завжди її підтримую, чого ж я тут їй відмовлю, коли вона буде вільна від своїх обов'язків?

— Ах, знову обов'язки! Обов'язки! Та вона ж світу Божого не бачить за ними.

— Виходить, що ви проти її родинних обов'язків? Отже, ви й проти родини?

— Я, звичайно, не проти родини, але коли та родина є тягар, гниле кубло, в'язниця, я проти такої родини.

— Які у вас усе страшні слова й скільки обурення! Ну що ж, емансипуйтесь, розвалюйте родину.