У сонячнім колі - Івченко Михайло

В деяких місцях дошки паркану були поодривані, і, збивши кропиву, кілька хлоп'ят пожадливо зазирали в сад. Один із них зголодніло смоктав бичка цигарки.

В саду барабан гучно відбив останні такти, і Косень уважно глянув у глибінь парку. Раптом в проміннях від ліхтаря він помітив Лілю з Вікторією Петрівною. Обоє нерішуче спинились, оглядаючись навкруги. У Лілі був погляд втомний і злякано-тужливий. Косень рвонувся був бігти і скочив на перегородку паркану. Хлоп'ята здивовано й ображено відступили. Ліля, певне, помітила, бо очі її вражено й злякано застигли на ньому. За мить вона одвернула голову й, взявши під руку Вікторію Петрівну, спокійно пішла вперед, хоч Косеневі здавалось, що ліва, нога її тремтіла й трохи присідала.

— Нічого цікавого! — підійшовши ближче, сказав Гумілевський.— Так собі товчуться тут щовечора. З військовими більше гуляють.

Косень зліз з паркану і, обтрусившись, знову взяв свою валізку з приладами. Він ішов якийсь час мовчки, перемагаючи те глибоке хвилювання, що його викликала несподівана зустріч з Лілею, і напружено шукаючи слів для розмови, щоб потаїти те хвилювання.

— А все ж таки, чому ж ви, Гумілевський, не їдете хлібо-робствувати на старе гніздо, раз ви так це любите?

— Ну що значить — не їдете? То ж не вопрос! Я ж вам казав, що мене там розорили бандити. А тепер як я поїду, коли в мене четверо дітей і жінка хвора. Що я з тими ротами робитиму на землі? Вони ж мені помочі не дадуть, а з'їдять в один раз.

— Ну, це вже справді гірше. Бачите, ви собі наплодили дітей, а тепер хочете ще й розкошувати.

— А що я робитиму? Наш брат без цього не може. Він мусить розсипатись по землі, як миші. Він мусить розмножа-тись по землі. Це ще так наші старі говорили. Ну, та й без цього не можна. Так життя велить: живеш, голову собі морочиш, про рід свій дбаєш, значить, треба й дітей мати. Без цього не можна!

— Може, й правда ваша, Гумілевський,— в задумі сказав Косень.— Закони життя, отого, якого ми ще не знаємо, сильніші за все, і вони примушують нас робити так, як їм треба.

— Ну, а я хіба не так кажу? Про що говорити?

Вони дійшли до самого технікуму. Тут Гумілевський спинився і, хитаючись усім своїм довгим тілом і тиснучи руку Косеневі, тихо й розчулено сказав:

— Ну, і ще раз спасибі, що нас не забули й усе розказали. Дуже чудесна лекція... А борошно я завтра приставлю вам.

І раптом у ту хвилю, як Косень прощався з Гумілевським, йому прийшло в голову спробувати ще деякі досліди з промінням, замінивши подвійно-опуклу лінзу одним з ромбоедричних кристалів.

Він мерщій вклонився Гумілевському і зараз же побіг додому.

Дома, однак, чекали на Косеня несподівані неприємності: захворів Юрко. Варвара Карпівна поклала його в ліжко, зміряла температуру — було 38,7°,— напоїла його липиною й закутала, а тепер не знає, що далі робити.

— Юрко увесь час кличе маму,— невдоволено вона сказала.— А я ж не знаю, як ви скажете?

Вона потай і лукаво зирнула на Косеня, та втім той тільки знизав плечима.

Він мовчки випив ледве теплого чаю і тоді, гадаючи, що з хворобою хлопця треба почекати до ранку, сам пішов знову до кабінету. Так, треба вивірити цю нову думку, що притьмом прийшла в голову про застосування кристалу.

В шухляді з взірцями він знайшов один з кристалів гексагональної системи, аріотаз, що сюди потрапив знову ж із якоїсь аматорської колекції, розбитої в часи громадянської війни. На етикетці значилось, що його було знайдено в Алтаї. Він був заправлений в золоту оздобу, і тепер його легко вставити на місце лінзи. Довелося витратити, певне, з півгодини, доки приладнав каменя, поставив його й вивірив реальний для нього фокус, відповідний кутом аріотазу. Потім, урочисто й злякано затаївши дух і стримуючи в собі тремтіння, що проймало його наскрізь, пустив струм. І зразу ж почувся уже знаний потріск і шум жмаканого сухого шовку. Стіна так само, як і попереднього разу, зразу ж розтанула в променях, але розтанули й сині ліси, й тільки сама ріка бузовою смугою тремтіла вгорі. Натомість злотаво-біла вогняна смуга врізувалась у небо. Речі опрозорились.

Зменшив струмову силу, і край лісу показався на обрії легкою мережею. І ще менше тиснення — і ближчі речі виростали виразнішими обрисами... Це була майже неймовірна, божевільна річ. Вбираючи густо в груди повітря і майже не в силі спинити серце, що нестримно й сочисто гнало кров до горла, диким і п'яним зором він стежив за промінням.

Потім обережно, ніби збираючись когось спіймати, несподівано, котячими рухами навів фокус на своє приміщення. Знову пописались на виднокрузі бірюзові з густо обрубаними ребрами площини стін, темні силуети речей,— площина ламала й різала площину, ріг на ріг лягав. Але тиснення збільшилось — і обриси речей розтанули, а замість того прослалась злотаво-біляста смуга.

Так! Тиснення надто високе. Применшивши його, помітив деякі невиразні силуети площин і речей, що дедалі більш

і більш густіли, і нарешті в обрисах тих речей він упізнав обстанову власного приміщення. Це тішило, як приємна й несподівана забавка, якої пощастило досягти по довгих часах зусиль і праці. І раптом в тій обстанові несподівано заворушилась постать, що похило сиділа над ліжком дитини, і повела руками, ніби щось дбайло пестила в себе на грудях. Неясні обриси чогось, як два опромінені карати діамантів, колихались на грудях. Так, швидше за все це була Ліля. Невже це вона прийшла? Обличчя увесь час рухалось, і риси його були неясні.

Тепер пустив більше тиснення. І ніби відчуваючи це, жінка повернулась обличчям. Воно все відсвічувало дивною, лагідно-привітною посмішкою. Ліля!.. Ліля!..

Шум сухого шовку в апараті зростав, та, байдужий до того шуму, Косень нестямно-божевільним зором вдивлявся в те обличчя.

Раптом зчинився гострий поляск і тріскання. Якась ураганна сила штовхнула Косеня до дверей. І коли вже падав, на мить помітив — величезний пук злотаво-білястого світла вихопився з апарата і, знявшись у повітрі, розірвався з неймовірною силою. І зразу ж настала темрява... В руці гостро боліло. Але, не зважаючи на той біль, Косень раптом схопився і побіг просто до себе. Входячи в коридор, він трохи отямився і, відчинивши злегка двері, обережно зазирнув. Над ліжком Юрка похилено сиділа Ліля, вже майже роздягнута, в одній сорочці, але чомусь затримавшись. Косень, приголомшений, зайшов спереду й заглянув. Ліля плакала. Сльози так рясно точились з очей, що вона нічого не помічала і зовсім машинально пестила метелика, що залетів знадвору і сів їй на пальці. Дві краплі сліз, що повисли на червонім банті сорочки на грудях, в промінні від лампи справді горіли діамантами.

Косень підійшов ближче і, нічого не кажучи, упав просто головою на коліна Лілині. Ліля лише здригнулась, але не змінила пози і нічого не сказала. Тільки пізніш рука її кволо лягла йому на голову, а коли він звів на неї очі, одна велика сльоза впала йому просто на чоло...