У сонячнім колі - Івченко Михайло

Ліс той тягся до самої зеленої смуги, що полягла вгорі,— певне, ріки.

Обоє дивились вражено й зачудовано.

— Дайте сюди паперу!—збентежено закричав Іван Семенович.

Ковтун зразу ж кинувся, загупав чобітьми, отетеріло завозив рукою по столу і, нарешті схопивши якогось аркушика, що чомусь випорскував йому з рук, подав Косеневі. Той, майже не бачачи паперу, схопив його в руки і, все ще не одриваючись враженим, захопленим від перемоги зором, вийняв олівця і став записувати височінь амперного тиснення, віддалення фокусу, кут злому променів, далечінь опрозорюва ної речі.

Ковтун стежив за ним витріщеним отетерілим зором, витягти обличчя з настовбурченим чубом вперед. Це були справді якісь чари, і ще мить якась, і можна відкинути всякі науки, закони природи й ствердити, що це знову нечиста сила кепкує з людини, показуючи їй принадну силу своїх чарів. Втім, Ковтун одігнав ці думки й, підійшовши ближче, нахилився, дивлячись на руру з тихою зачудованою посмішкою. Далекі ліси з густою смугою річки, вкриті рясною синьою тирсою інею, тепер ніби тремтіли, випускаючи з свого галуззя шелест шовку.

— Ну, бачите, яка справа. Ми просто знайшли, очевидно, зовсім випадково, промені з довжиною хвилі й інтенсивністю, що дорівнюється випроміненню даної стіни. Значить, ці промені рівні тому випромінюванню. Тим-то стіна перед ними стала зовсім прозорою. Ви бачите? Але ось дивіться далі! Ці промені надто слабкі, щоб опрозорити всі речі за стіною. Тим-то й видно сильвети навіть ближчих будівель.

Ковтун мовчки слухав і вдивлявся в це чудодіяння. Косень обійшов апарат з трьох сторін і потім, повернувшись знову на старе місце, обізвався до Ковтуна:

— А давайте тепер спробуємо навести ці промені на стіни будинку. Цікаво, що з цього вийде?

За хвилину перед ними виступала ціла амфілада синіх перетятих геометричних площин. На деяких з них позначались неясні обриси речей, в яких з певним напруженням уяви можна було впізнати речі хатнього вжитку — столи, стільці, шухляди і т. ін. Але всі вони виступали дуже тьмяно. Косень збільшив амперне тиснення в трансформаторі, наблизив фокус перетинання, і все ж ясність синіх геометричних площин, як і тьмяних сильветів на них, від того нітрохи не збільшилась. Однак обоє у мрійній задумі дивились, як тремтіли перетяті й пов'язані колами площини. Перед очима коливались і пересувались дивно пожмакані сині полотнища з густими ребрами стін, мов неясні місячні тіні на снігу.

Знадвору тим часом надходив гомін, але тепер такий далекий, мов з якого іншого світу.

— Ну, ось і все! — сумно й тихо сказав Іван Семенович.— Далі ми не підемо. Це ясно! І виходить, що проблема опрозо-рювання далеко ще не розв'язана.

Ковтун нічого не відповів і тільки густо зітхнув. Він нерішуче потоптався і потім, заховавши поволі свого блокнота, тихо, все ще приголомшений цією подією, попрощався. Іван Семенович машинально подав руку, не одриваючи свого погляду від тихих мерехтливих тінів, що доходили з якоїсь неясної окресленої далечіні. Потім тихо, ніби боячись порушити тишу ночі, виключив струм.

І зразу ж обірвався сухий шелест шовку. В кімнаті справді настала тиша, а ніч зразу ж заговорила тисячами голосів, мовби змагаючись і поспішаючи викликати всі створіння на свій тьмяний бенкет. Але Косень не чув того поклику. До глибини стривожений шелестом синіх променів і все ще напоєний тим шелестом і внутрішньо зосереджений на нім, він рвучкими, неспокійними рухами підійшов до столу і, засвітивши настільну лампу, записав до свого зошита:

"Ні, ні! Не гармонія, а тільки перемога людської волі, цей невгасимий Прометеїв вогонь, поведе людськість у майбутнє. Тільки сама собі б вона не зрадила. Тільки б не вгасав огонь сумління в окремих індивідуальностей до загально-людського добробуту. Цей новий Бог міцно спаяної комашні повинен на довгий час заступити старого Бога, доки остаточно по-кома-шиному не оформляться великі людські міста.

Ми зовсім недооцінюємо своєї доби. Ми гадаємо, що стали вже десь посередині її, а тим часом вона тільки починається. Починається нова доба, і ми вступаємо в неї. У ній на мить перетнуться давні культурні досягнення Сходу й Заходу, але остаточно оо^юрмить її наукова синтеза, в чім я глибоко певний. І в ім'я тієї синтези ми повинні жити й творити".

XIV

Всі пізніші дні в Івана Семеновича пройшли в гостро напруженій праці над промінням. А як денні господарські клопоти одбирали в нього дуже мало часу, городина саме достигала, в технікумі до осінніх іспитів залишалось, певне, тижнів зо три, а то й цілий місяць,— Іван Семенович запально й віддано працював у себе в кабінеті.

Ясно, що апарат був зовсім не встаткований. Треба було всякими способами збільшити інтенсивність цих променів X. Для цього треба було збільшити, по-перше, чинність трансформатора, краще встаткувати руру, особливо ж її рефлек-ційність. Він дуже пильно обклав її нікелевою листвицею, ще більш звузив кружало для пропускання променів. Нарешті певніш устаткував подвійно-опукле шкло. Все це було протягом тижня зроблено й вивірено. Увесь цей час Іван Семенович вів свої записи. І все ж перевірка апарата на дослідах ясно показала, що чогось бракує. Але чого саме, Іван Семенович не міг би сказати. Саме над цією роботою, як він сидів у себе в кабінеті й роздумував, застав його тов. Бабак. Бабак зайшов крадькома, улесливо посміхаючись, і дуже запобігливо привітався.

— Працюєте все? Труженик науки. Це знаменито.

— А чим знаменито, т. Бабаче? — з удаваною серйозністю поспитав Косень.

— Ну, хіба я не знаю. Нові винаходи готуєте. Вроді Едісо-на, виходить.

Він підійшов ближче і енергійно з нахилом до звичайної йому фамільярності махнув рукою, перевалився і просто спитав:

— Ну, а як на перевірку поставити? Невже це, значить, вийде ?

Іван Семенович скептично окинув його оком:

— А чому ж ні, ви гадаєте?

— От здорово. Та це ж тоді світ можна подолати! Направив промінь і бачиш, що в однім і другім кутку робиться. І зразу ж накрив його.

— Розуміється, можна подолати, коли ви, т. Бабаче, цьому не заважатимете.

— А навіщо заважати? Це ж тільки так говориться. Ми дуже шануємо всі наукові відкриття.

— Справді? Це дуже приємно.

Іван Семенович лукаво посміхнувся й нащулено чекав. Бабак крутнувся, наївно оглянув кабінет і обережно поспитав:

— А скажіть, пожалуста, тов. Косень, ви не одмовитесь прочитати лекцію нам про відкриття ваше?

— Ах, ви он про що. Вас цікавить винахід?

— Ну, як же! Це ж дуже інтересно. Ми всі хотіли б почути. Страшно інтересно!

Іван Семенович замислився. Тим часом Бабак знову пересунувся до нього з стільцем і заговорив:

— Я думаю, конечно, ви не станете сердитись на нас за ті неприємності. Ви понімаєте, це не від нас залежало.

— Да? Але ви з великою охотою виконали те, що не від вас залежало.

— Та що ви! Я завжди до вас з великою пошаною ставився.

— Ну гаразд! Я, положим, на вас ще сердитий. Але для всього вашого гурту прочитаю. У вас дуже славне товариство.

— Значить, ідьот, т. Косеню? Це добре, що ви не цураєтесь пролетаріату! Значить, я так і скажу хлопцям.

Бабак витяг блокнота і, хитро глянувши, поспитав:

— Може, ви скажете, коли саме й прочитаєте?

— А звичайно. Це можна сказати.

Косень подумав, перебрав свої замітки в блокноті і тоді сказав:

— Давайте на суботу. Згода?

— А що ж! Мабуть, це найкраще й буде.

Бабак поволі й щиро стиснув Косеневі руку і на прощання сказав:

— Я думаю, що про плату ми не станем говорити. Цього разу ми не обідимо вас. Клянусь вам честю!

Лекція й справді відбулася в суботу. На жаль, Іван Семенович не міг узяти з собою всіх приладів, і довелось все показувати на спрощених примітивних спорудженнях. Але й на них виходив зовсім несподіваний і сильний ефект в очах авдиторії. Це було помітно на стомлених і все ж гостро зацікавлених обличчях, що лекція на всіх справила дуже сильне враження.

По закінченні декції посипались запитання й здогадки. Робітництво пожвавіло. Питання ставили гостро, спостережливо й догадливо. Дехто пускався на дотепи. Незабаром створилась якась на диво проста й довірлива атмосфера, і вперше за весь час перед Косенем виступила не суха й холодна схема залізного й відважного пролетаріату, а живі люди-робітники з живою індивідуальною вдачею. Розмови скінчились десь коло дев'ятої години. Косень попрощався просто й щиро, відчуваючи дивну повноту враження від цієї розмови.

У дворі догнав його Бабак і повідомив, що завком ухвалив визначити за цю лекцію потрійну проти норми платню — а саме три пуди найкращого борошна. Борошно завтра буде приставлене на приміщення. Проте можна приставити цілий чувал на п'ять пудів. Так, це значить, трохи дамо й авансом. Краще так і зробимо. Це буде платня за дві лекції.

— Ви ж, звичайно, й далі нам читатимете? Бабак стиснув гаряче руку й побіг назад.

— А Бабак вас і тут хотів нагріти. Нічого. По-його тепер не буде. Ми це все з'ясуємо і дошлемо вам і шостого пуда,— сказав раптом Гумілевський, доганяючи Івана Семеновича.— А лекція, знаєте, дуже інтересна. Робітники страшенно вдоволені,— сказав він зниженим і розчуленим голосом.— Такої лекції в нас ніколи ще не було.

Гумілевський невиразно озирнувся, потім повів носом вперед, внюхуючись у густі нічні сутінки, а далі розчулено сказав:

— Година добра стоїть: суха й тепла. Це хліб саме добре возити. Цього року його і вродило добре, ну й звозити добре.

Він знизав плечима, похилив голову і, ніби перепрошуючи сь, додав:

— Ну сказати, що тільки тут хліба небагато. А в нас, це на Катеринославщині, возять хліб гарбами. Як вийдеш увечері на дорогу, так тільки й чуєш, як цокотить колесами, ніби з усього світу зійшлися ковалі.

Іван Семенович скоса, але пильно поглянув на нього й сказав:

— Це дивно, однак, що ви так любите землю.

— Ну, а чому б мені й не любити її, як вона така родюща тут?

— А чого ж ваш брат так часто кидає її, зривається?

— Ну, так я вам скажу, що він, значить, ледар і гевал. А хіба такі всі...

Вони зайшли саме в середину міста. Вулицею пробігло кілька військових фургонів, знявши гучну торохкотню та куряву. Коли ж торохкотня завмерла, з міського парку долетіла музика. Духовий оркестр, певне, військовий, грав жалібно "На сопках Маньчжурії".

Косень з Гумілевським підійшли до міського парку, звідки було видно пари й гурти гулящих.