У сонячнім колі - Івченко Михайло

Учителі захоплювались доброю організацією кабінету, силою приладь та фізичного збіжжя, зокрема спинились на рентгенівськім приладі, і Іван Семенович відчув несподівану жадобу до провадження своїх дослідів.

Серед екскурсантів була й Вікторія Петрівна. Вона ввесь час дивилась лукаво, з потайним смішком. Коли Іван Семенович підійшов до неї, вже як виходили з кабінету, і попрохав, чи не могла б вона передати листа Лілі, та дуже чемно погодилась. Однак обоє про це далі не розмовляли і зразу ж розійшлися.

По обіді до Івана Семеновича прийшов сам Христофор Федорович. Навколо нього крутився і Юрко, і обоє поводились, ніби були винні у якійсь шкоді, якої ще ніхто не знав, але про неї кортіло признатись. Та затим, що Іван Семенович не допитувався, вони самі не хотіли признатись і зразу ж засіпались іти на річку.

— Ну, Юрку, бери свої труси й рушника, та й підемо зразу! — сказав Христофор Федорович і, звертаючись далі до Івана Семеновича, сказав: — Він у вас страшно спритний хлопець. Але така, знаєте, філігранна особа, що треба дуже чутливо ставитись.

— А, це справді так,— просто й щиро відповів Іван Семенович.— Мушу вам признатись, що ми не вміємо стежити за дітьми, не розуміємо їх і, значить, не вміємо їх виховувати.

— Ну, що ж тут поробиш,— обережно відповів Христо4юр Федорович.— Ми взагалі не вміємо жити, як по правді говорити. Треба вчитись. По-моєму, варто тільки захотіти, і воно само прийде. Знаєте, з сильного серйозного людського хотіння родяться навіть генії. Треба тільки виплекати в собі це сильне хотіння.

Іван Семенович на це нічого не відповів, і всі троє вийшли з приміщення. Щоб не йти душним і курявим містом, вони завернули на левади і пішли ними, хоч це було трохи далі. Ліворуч від них горою тяглися вівсяні лани, вівса повикидали колос, і тепер лани стелились, як помережені смарагдові килими.

Кремезний, міцно збитий, низенький, лисий, з потилиці і на скронях густо посиланий сріблом, засмаглий, з теплими чорними очима, що звужено і лагідно сміялися,— Христофор

Федорович ступав певними молодечо-хуткими кроками і, примруживши очі, вдивлявся в далечінь веселим добрим оком.

— Ну, от бачите,— звернувся він до Івана Семеновича,— ось ми тепер змагаємось, страждаємо, стогнемо, часто проклинаємо життя. А якийсь маляр, припустімо, напише картину про ці ось вівсяні лани. І десь у музеї збережеться ця картина на п'ятсот чи тисячу літ. І прийдешні подумають, що ми дуже щасливо жили на цій землі, що в наші часи життя на землі було справжнім раєм. Справді, коли поглянути на цю красу землі, в яку вона прибралась, як вона пильнує про кожну істоту, можна подумати, що життя тут іде зовсім щасливо. А ось ми таки не вміємо щасливо жити.

— Бо ми завжди боремось, за щось змагаємось... Наша клітка прагне підпорядкувати увесь світ, а що це не так легко зробити, а думка наша зразу ж творить принадний образ цього майбутнього, то в нас і виходить на кожнім кроці драма...— гаряче сказав Іван Семенович.

— Ну, ось бачите! Ми страшенні спеціалісти на драми. Мозолю натерто на нозі — драма, дитина захворіла — драма, з жінкою посварився — зараз розходься,— і вже тут ціла трагедія. І всюди драми й драми. Як його жити на світі отак з тими драмами!

— А по-моєму, тут нема нічого дивного,— заперечив Іван Семенович.— Коли людина має якусь певну волю до життя і певний план того життя, вона мусить запроваджувати той план, мусить за нього боротись, змагатись з усіма перешкодами, що стоять на шляху до здійснення, а значить, і дратуватись, бо інакше не було б і боротьби. Це історичне завдання європейської людини, яке висловив Гете, але яке європейська людина почала здійснювати значно раніше — підпорядковувати своїй свідомій творчій волі стихійні сили природи.

— Яз вами тут погоджуюсь, що західна людина підпорядковує своїй творчій волі стихійні сили природи. Але то ж розумна, доцільна боротьба, і коли вона родить драму чи трагедію, то це захоплює вас. А в східноєвропейської людини нема драми, бо нема доцільної творчої боротьби, а є тільки нерозумний бунт і лють. Розумієте? І тут нема чого співчувати. Чому? А тому, що людина сидить серед багнюки й розпльовує люту піну. Що тут є прекрасного, що тут є творчого? Чим тут можна захоплюватись?

— А хіба ж таки Східна Європа нічого не створила? — поспитав спантеличено Іван Семенович.

— А так. Ви, певне, хочете сказати мені на нашу революцію. Я з вами згодний. Але революція прорвалась стихійним порядком, як стихійно розливається повідь. Ви ж бачите, як окремим людям чи партії з їхньою європейською свідомістю і європейською творчою волею, як їм важко впорядкувати те стихійне море. Але це ж добірніші люди, і мова йде про суспільне життя, де вони ще виявляють доцільну творчу волю. А візьміть ви особисте життя або того, кого ми всі взагалі називаємо обивателем. Де в ньому ця творча воля і до чого вона справлена?

— Хіба ж таки наш нарід нічого не творить? Хіба він не має творчої сили?

— Ну розуміється, не має. Це ще не сила, коли він з-за всякого пустяка дратується. Це ж ознака великої кволості. Розумієте? І потім на цім грунті твориться великий культ страждання, шукання Бога, кадять тими стражданнями перед лицем того Бога. А я думаю, знаєте, що коли той Бог і є, то йому не потрібні отакі дурні, вибачайте, наші страждання. Світ створено зовсім не для того, щоб людина отак нерозумно й недоцільно смикалась, а щоб вона з нього й раділа. Бо тоді для чого оця принадна краса землі, якою вона прибирає кожну істоту? Для чого цей спів, радість, кохання, ця велика жадоба жити, як не для ствердження отого життєвого потоку на землі! Хіба ж мало цього, щоб радіти? Навіть смерть у нас доцільна, розумна і діє в ім'я того життя, бо вона поступається перед сильним, могутнім, творче-доцільним. Але це треба, знаєте, розуміти. А для цього треба спокійно вчутись у себе і ввесь навколишній світ. Розумієте, треба привчити себе до мудрого й спокійного сприймання дійсності!

— Ні, ні! Це єрунда. Це ж ви проповідуєте якусь тваринну обивательську благодушність. Значить, тоді заспокоїтись і погрузнути серед отої багнюки, де ми живемо, та й усе. До цього ваша філософія призводиться. А як же тоді з Гете, з Коперником, з Галілеєм, з тисячами отих відважних героїв, що своїми муками, отим невгамовним вогнем, яким вони горіли, проклали культурний шлях до наших днів? А що б було, коли б вони просто спокійно вдивлялись у власного пупа, вибачайте?

— Ну, так бачте. Ми ж не знаємо, як вони викривали ті закони спізнаної природи. Мабуть же, не постійним роздратуванням і смиканням. Анекдотичне яблуко Ньютонове свідчить нам, що цей чоловік зосереджено, постійно й напружено вдивлявся в природу. Але вони мали в своїх шуканнях, у своїй борні увесь час певну доцільність, до того ж вони дбали про добробут усього людства. Тут є велика різниця.

— А хіба ми, коли бунтуємо, страждаємо, воюємо навіть у дрібницях, хіба ми не маємо перед собою образу того майбутнього? І хіба не в ім'я його ми йдемо на великі муки? По-моєму, тільки в цих муках родиться ідея великого майбутнього.

— Не знаю, чи треба неодмінно мучитись, щоб створити якусь велику ідею майбутнього,— заперечив Христофор Федорович.

— А так! Це неодмінна умова творчості. Це ж уже тисячу разів стверджено. Звідси ж і тоді саме родився Прометей! — запально вигукнув Іван Семенович.

— А я не знаю, звідки родився ваш Прометей, та й взагалі, чи він ще родився. Мало чого люди не видумають, а ми мусимо страждати в ім'я того майбутнього. Я не згодний з цим. Що мені з того, що хтось буде добре жити, як я дуже погано живу? І який я йому життєвий досвід передам, коли сам я так погано жив? Як ви гадаєте? І звідки він візьме зразок для свого кращого життя?

Христофор Федорович якусь хвилину ішов мовчки і потім у роздумі додав:

— Це не так, все ж таки. По-моєму, майбутнє заходить коренями в сучасне. І коли ми накоїли якихось дурниць чи злочинів чи набули хвороб, діти ж мимоволі приймають цей тягар на свої плечі, ніби на спокуту собі. Значить, виходить так, що ми мусимо дуже чуло й терпляче вдумуватись у наше сучасне, зрозуміти по змозі повніш його, з нього створити собі й образ майбутнього. Отож усе залежить від нашої свідомості, кінець кінцем. І виходить, що нам так само треба спокійно й зосереджено вдивлятись у дійсність.

"Поїхав старий з своєю метафізикою",— невдоволено подумав Іван Семенович, але нічого не сказав. Вони саме підходили до річки, і Христофор Федорович, примруживши свої веселі сливові очі, тепер вишукував місця. Втім, уважно оглянувши берег, він невдоволено заявив, що не стане роздягатись серед цієї каші. Іван Семенович йому не перечив, і вони обійшли залюднений берег, далі обігнули заболочену течію, зарослу рогозом та осокою, і тільки там за кущем знайшли піщану пляму, зручну для купання. Та не встигли вони гаразд роздивитись, як Юрко вже скинув з себе одежину і весело бігав голий. Тим часом обоє чоловіків поволі роздягались, все ще розмовляючи. Трохи вище галасували й кричали купальники, а тут тихо плюскотіла об берег вода, звідкись доходила зажурена й повільна річна пісня, промені сонця лягали косими парусами і дрібні хвилі ряхтіли й бавились червоним золотом.

— Ну, от бачите, як невчасно ми вийшли купатись. Вже сонця нема. Це так тільки, стареча посмішка,— невдоволено сказав Христофор Федорович.— Я люблю купатись зрання. Тоді це дає певний смак. А тепер тільки ганчір'я полоскати в воді.

Він трохи помовчав, глянув на мерехтливу далечінь лук, що тепер закуталась у легкі пасма вечірньої мли, на довгі шереги копиць і ожередів сіна і тоді, повертаючись до Івана Семеновича, сказав:

— Ми страшно чудні люди і абсолютно не вміємо жити. Живемо брудно, неохайно, несмачно. Не вміємо працювати, не вміємо спочивати й розважатись, мучимось, страждаємо, і всё в ім'я якихось ідеалів. Ну, розуміється, ніяких ми ідеалів не знаходимо, бо їх зовсім і нема на світі, а коли й досягаємо чогось, що ми приймали за ідеал, то виходить, що це просто луска. А тим часом життя змарновано на шукання цього ідеалу і згоріло, як свічка перед небіжчиком. Ото так, знаєте! Ось я вам розповім про такий випадок, самий звичайнісінький, але багатозначущий.