У сонячнім колі - Івченко Михайло

Іван Семенович, знітившись, пройшов повз стіл президії і скоса кинув оком на Лілю. Одна вія в Лілі, як йому видалось, ніби затремтіла, але сама вона не дала й знати, що помітила його. Царинний присунувся ближче і щось сказав, певне, гостре, бо Ліля раптом уголос засміялась.

З останнім словом знову виступив секретар ОПЕКа. Він відзначив невхильний поступ революції, втягнення в її потоки нових шарів суспільства, особливо ж інтелігентної жінки, що має дуже велику вагу для пролетаріату, бо інтелігентка-жін-ка справді допоможе пролетаріатові в будуванні нової культури. Так, ми з цією новою силою переможемо Європу, і недарма вже й сьогодні нас бояться імперіалістичні держави.

По другій перерві розпочалась концертова частина вечора. Ліля тепер сиділа в першім ряді серед почесних гостей, і знову ж поруч з нею вмостився Царинний, а по другий бік неспокійно вовтузився Альтшулер. Обоє навперейми розважали Лілю розмовами, і та дзвінко увесь час сміялась.

На кону виступили якісь місцеві чи приблудні під час голоду й громадянської війни співаки й співачки; дехто з вояків прочитав революційних віршів, хтось із місцевих громадян вискочив і проказав Шевченкового "Ченця".

І нарешті знову перерва. Якийсь військовий рубаним голосом оповістив, що незабаром почнуться танці — гостей просять не розходитись.

Кілька душ у залі заходились розсувати лавки.

Іван Семенович тепер, ніби зірвавшись, швидко підійшов до Лілі й, холодно привітавшись з Царинним та Альтшулером, заговорив до Лілі тихим збентеженим голосом:

— Я вже йду додому, Лілю!

— Ну то що? — холодно спитала вона.— Я ж можу й сама прийти.

Ця відповідь була зовсім несподівана для Івана Семеновича. Він вражено глянув на Лілю — в очах в неї зайнявся зеленкуватий відблиск зневаги й огиди. Іван Семенович мимоволі знітився й, похиливши голову, одійшов від неї. Царинний нахилився до Лілі і щось прошепотів. Ліля збурено засміялась. Іван Семенович поглянув на неї здаля гнівно й ображено. Погляд його несподівано зустрівся з поглядом Лілиним, і в нім Іван Семенович прочитав глибоку зранену тривогу й благання.

Іван Семенович гостро одірвався очима і зразу ж вийшов із зали. Дома, коли він прийшов, Юрко з Варварою Карпівною вже спали. Всередині, йому здавалось, все клекотіло, але він мусив помацки пробиратись у темряві й шукати свого ліжка і на тім шуканні який час зосередитись. Дійшовши до столика, він розшукав лампу і, засвітивши її, упав нероздягнений у ліжко і взявся читати книжку. Він перегортав поволі сторінку за сторінкою, але згодом упіймав себе на тім, що перепускав перед очима зовсім порожні рядки. Тоді пошпурив книжку, скочив, нашвидку й сердито роздягся і заліз під ковдру.

І тут, під ковдрою, непомітно для себе пройнявся довгим отруйно-солодким чеканням. Час якось утратив свою звичайну мірку, бо хвилина йшла без кінця довго, і зовсім непомітно й порожньо проходила година, і було моторошно й солодко чекати.

З сусідньої кімнати доходило сумирне й густе хропіння Варвари Карпівни і рівне й тихе дихання Юркове. Знадвору, з околиць міста, обізвались тривожно-дзвінкими голосами собаки, поблизу серед листу капали злодійкувато-полохливі шелести, інколи затишним співом зривався шум ялинок. По тому все, ніби змовившись, обривалось і затихало — мов тануло в прірві; а прірва росла й замерзала кригою, і тільки велика зірка оксамитовим зором дивилась тихо й зосереджено.

Згодом померкла й вона, заясніли весняною кригою просвіти вікон, шелести в листях рясніш загомоніли — знадвору почулися чиїсь кроки. Іван Семенович легко впізнав їх і, звівшись, прислухався. Кроки неспокійно й хутко тупотіли, але на ґанку стихли. Застукало клямкою...

Іван Семенович навмисно заховався головою в подушку, а разом з тим гостро й напружено прислухався до найменшого шуму. Відчинити вийшла Варвара Карпівна. Вона крізь сон невгаразд щось поспитала, і так само невгаразд відповіла, і зразу пішла в ліжко. Кроки Лілині були легкі й жваві, настрій веселий,— це все зразу відчув Іван Семенович, що пильно прислухався болісним нестямним чуттям.

Ліля стиха й крадькома зайшла в кімнату і зразу ж легко, хоч і обережно, скинула капелюха й пальто. Іван Семенович ще більш з того упевнився, що вона справді в добрім гуморі, і неспокійно перевернувся. У неї тим часом, очевидно, мимоволі, зірвався тихий втішний мотив. Іван Семенович глухо поспитав:

— Котра година?

Ліля зразу ж обірвала спів і дражливо відповіла:

— А то що?

— Я питаю.

— А я не знаю, котра година. Тобі краще знати.

— А тебе, значить, зовсім не цікавить?

— Звичайно, ні.

— Така щаслива?

— Дуже.

— Це видно. Тим-то цілу ніч шляєшся десь.

— Слухай! Ти розумієш, що кажеш?

Вона промовила це тихо й стримано, але Іван Семенович, вже чимсь запалившись, раптом скочив з ліжка і, ступивши два кроки вперед, закричав:

— А ти розумієш, що ти робиш?

— А що ж я такого зробила?

— Ти розумієш, що порядна жінка не може десь цілу ніч гуляти, як остання гуляща женщина, й повертатись в третій годині. Це розпутство.

— Замовкни! Слухай!

— Таких жінок мені не треба. Моя жінка не може мене так ганьбити.

— Ну, то шукай собі іншої.

— Це моя справа. Але ти чого сюди прийшла? Тут не місце тобі.

— Я зараз піду.

— Да, да! Будь ласка! І зразу ж!

— Я довго не затримаюсь,— не турбуйся.

Голос їй затремтів і обірвався. Це вмить відчув Іван Семенович і злякався, і зразу ж виросла перед ним велика прірва, що розірвала все життя на половинки, і ось те, що було ще за кілька хвилин, тепер непоправно зірвалось у ту прірву.

Ліля нашвидку одяглась. Далі заскочила у другу кімнату і довго плакала біля Юрка, нарешті кроки її збито й плутано обірвались у коридорі, а далі прискореним стукотом на східцях.

Раптом з ліжка зірвався Юрко і з якимось гострим тривожно-ураженим завиванням прожогом кинувся слідом за матір'ю. Іван Семенович почув, як кроки його лунко загупали на східцях, а далі внизу, на першім поверсі.

Іван Семенович, перемагаючи той великий нездоланний біль, що наростав у нього від неясного розуміння якихось неминучих страшних подій, невдоволено простогнав, а далі знехотя встав, усунув ноги в старі шкіряні сандалі, накинув на плечі пальто й вийшов у коридор.

На подвір'ї у глиб ночі сунуло два бавовняно-зелені сильве-ти, один, менший, кліщем уп'явся в більшого, більший, п'яно хилитаючись, сунув уперед. Іван Семенович спустився й собі вниз.

Коли він вийшов на ґанок, обоє— і Ліля, і Юрко — стояли біля воріт. Ліля похилилась і щось стиха й переконливо говорила до Юрка. Але той смикався й лементував. Іван Семенович поволі запалив цигарку, густо й пожадливо потяг її і потім хрипко кинув у темряву:

— Юрку! Ступай додому!

Обоє засмикались. Ліля похилилась і, цілуючи, певне, вмовляла дитину. Юрко тільки тремтів від стримуваного плачу. Нарешті він гостро повернув і пішов назад, тоді як Ліля непомітно вгрузала в сіру передранкову імлу.

Іван Семенович впіймав тихі, ледве чутні кроки хлопця і його гостре схвильоване дихання, але що хлопчик пройшов повз нього мовчки, похнюпивши голову, Іван Семенович нічого не сказав йому, байдуже потяг цигарку і тоді поволі пішов услід Лілі.

Який час він ішов по-вовчому назирцем, але на перехресті двох вулиць Ліля раптом зникла, ніби зовсім розтанула у сірих, притрушених смарагдово-синім порошком присмерках. Іван Семенович важко обвів зором околиці, рясні й занімілі в синій млі сади і, помітивши випадково попри паркана лавку, важко і втомно осів на неї.

Дивне відчування якось непомітно опанувало його: зовсім байдуже, що пішла Ліля, однаково, куди б вона не йшла. І не було жодної ясної думки й почування. Тільки важкі й тьмяні соки скували все тіло і здавили гострим болем серце.

Іван Семенович підвів свій зір і тупо задивився в далечінь. Передсвітанок виступив удовженою глибиною, важкі з зеленасто-сірої криці полотнища поволі захилитались, відсвічуючи синіми каратами, нанизаними по подолу полотнищ. Долина ж уся весело закурявилась сивим передранковим туманом.

З глибини міста вихопився в будьонівці вершник. Він швидко поскакав, відцокуючи бруком, і потім замаячив серед сірих околиць. Тьмяний кінь його був вкритий сивим мохом туманів, а вершник обріс густим оксамитом сутінків і видавався за грізного стародавнього велетня-легіонера. Іван Семенович уп'явся в того велетня й, ніби зачарований, не міг одірватись. І тільки коли той зовсім зник десь за обрієм, Іван Семенович потер собі чоло, важко зітхнув і, знову запаливши цигарку, пішов додому.

XI

Ніби на принаду Івана Семеновича, це був справжній липневий ранок, густо-синявий і густотінявий, з міцними холоднуватими проміннями, з свіжим повітрям, що заходило в груди тисячами запахів сухого скошеного зілля й п'янило та лоскотало серце.

Навкруги було лунко й гомінко, і тисячі потайних прим'як-шено-теплих звуків звідкись вихоплювались і лунко розходились по околицях міста: гудки небагатьох виробництв, іржання коней, мекання й мукання худоби, гавкання собак, поскрипування возів і перекличний людський гомін.

День у Івана Семеновича, як і завжди, почався з господарських клопотів, і, як завжди, Варвара Карпівна байдуже й безладно готувала сніданок, наспівуючи якогось старовинного романса. І здавалось, що, власне, нічого особливого не сталось. Тільки Юрко був похмурий, незвичайно серйозний і задуманий, і через те до чудного виглядав поважною дорослою людиною. За сніданком він заявив, що сьогодні хоче погнати на пастовень козу.

— А ти ж збирався на річку сьогодні? — поспитав Іван Семенович.

— Я не піду на річку,— рішуче він заявив.— Мама просила, щоб я глядів кози.

Це був справді поважний мотив,— Іван Семенович не став заперечувати. Поснідавши, вони обоє пішли до хліва. Ще здаля, побачивши їх, коза неспокійно замекала, застрибала і зразу ж заплуталась, але скоро вони підійшли ближче, як вона сіпонулась і скочила просто на Івана Семеновича.

— Куди ти, Федорко?

Втім, вона, безглуздо вилупивши свої прозорі, з сірувато-жовтим бурштиновим денцем очі, знову закрутилась і скочила просто на Івана Семеновича. Той поглянув пильніш на неї, і йому раптом видалось, що вона таїть тьмяне цупке знання стихії. І він мимоволі оступився, зацікавлено стежачи за нею. Коза сердито замахнулась головою і зачепила Івана Семеновича рогами.