У сонячнім колі - Івченко Михайло

Той поточився і вдарився об стовпець хліва і, засичавши від болю, мерщій схопив дубця, що тут лежав, і, розпалившись, заходився її бити. Коза безглуздо й безпомічно затупцяла й замекала, шукаючи собі сховища, та що більше він бив її, то більше вона метушилась і голосніш кричала,— і, раптом повернувшись просто до нього, скочила йому на ноги й закричала благально-розпачливим голосом, і в тім голосі, як і в гострім яскравім вогні очей, Іван Семенович відчув ніжну тваринну мудрість, що докірливо покликала його зжалитись. Він мимоволі випустив дубця і, відхекуючись, задивився. Коза скочила на землю й, покірно похиливши голову, щось жувала чепурними губами, а в очах у неї стояли великі краплі сліз.

Юрко стояв побіч і вголос плакав. Нарешті не витримав і крізь збентежене ридання заявив:

— Татусю! Нащо ти бив? їй же болить!

— Нехай не лізе, сльота,— глухо відповів Іван Семенович

— Я так далі не можу, таточку! їй-бо, не можу. Прожен" краще й мене.

Іван Семенович збентежено з-під лоба поглянув на хлопця Той одвернувся і знову покірно заплакав. Це був тепер справжній сирота,— що зрозумів своє сирітство,— так відчув принаймні Іван Семенович, але нічого не сказав і, десь збитий і знижений внутрішньо, взявся розплутувати козу, тоді яв Юрко все ще не міг вгамуватись.

В цю саме пору з-за рогу хліва тепер, як і минулого разу, несподівано показався Христофор Федорович, ніби навмисне вартувавши перед тим.

— О! Юрку! Що це ти плачеш?

Юрко нічого не відповів,— тільки ще сильніш розридався. Христофор Федорович підійшов ближче і, взявши хлопця за плечі, почав його пестити, одним оком все ж позираючи на Івана Семеновича.

— А знаєш що, Юрку? Ти бачив коли в мене засушені квітки ?

— Ні! —крізь плач відповів Юрко.

— Та це ж дуже цікаво! Ходім же, я тебе навчу, як їх засушувати.

Юрко похмуро пристав на це. Христофор Федорович, впіймавши зір Івана Семеновича, зразу зняв капелюха й привітався. Іван Семенович насуплено відповів йому.

— Іване Семеновичу, ми на одну хвилину! Я хочу показати йому гербарія.

Іван Семенович мовчки кивнув головою, і Христофор Федорович, взявши Юрка, мерщій пішов.

"Ханжа стара. Прикидається добрим. Поза. А шпигувати ж не посоромився!"—подумав Іван Семенович. Тепер у нього всередині все тремтіло, від того дрижали руки й ноги, мов у пропасниці. Втім, щоб якось опанувати себе, він взявся рубати дрова. Потім згадав, що коза стоїть голодна, пішов в парк нарвати трави. Тіло йому знову набуло рівноваги, і тільки плутана думка крадькома розкривала велику розпачливу прірву, від якої йому навіть кололо серце.

Він приніс бур'яну і кинув козі. Та спокійно й притишено чекала, доки він покладе, і тільки тоді взялася їсти.

Іван Семенович обтрусився і став стежити. Коза зголодніло й неспокійно смикала бур'янини і, піднявши їх угору, швидко перетирала загостреними чепурними щелепами, кудись меланхолійно додивляючись. Дивно! Тоді, як бив, вірніш, як вона сперлась йому на ноги, він побачив у неї в очах відбитий світ, розпачливо перерізаний кривавою ущелиною. Тепер очі були м'які, меланхолійні, ніби чимсь зажурені, і в них, як у спокійних озерах, переходили відблисками верхів'я дерев і хмари з неба. Щілини поширились, вирісши до нуля. Так, тут в очах кози полягла основа світу, нуль. Яка ж це кінець кінцем складна й плутана математична о^юрмула — прозорість очей, що в них відбивається світ, і безглузда стихійна мудрість, що не знає собі центру й мети.

Іван Семенович замислився. Тим часом з-за рогу знову показався Христофор Федорович, тримаючи за руку Юрка. Обоє були веселі, лагідні, ніби напоєні сонцем. Юрко довірливо тримав Христофора Федоровича за руку й захоплено щось розповідав. Порівнявшись з Іваном Семеновичем, Христо4юр Федорович, лагідно посміхаючись, оповістив:

— Ідемо в ліс збирати квітки на гербарій. Юрко дуже зацікавився. Ви не маєте нічого проти?

— Коли він вам не заважає, будь ласка!

— Ні, нічого. Він дуже цікавиться. Мені це приємно. Він на хвилину спинився і ніби на виправдання собі сказав:

— Колись давно людина тікала з лісу, бо там жив важкий звіриний дух і обрій був замкнутий, а людина шукала собі ясного простору. А тепер, як стало тісно і людина від людини натерла собі маслаки, вона знову повертається до лісу, щоб оздоровити себе звіриним духом.

Христофор Федорович добродушно засміявся.

— Я б і вам радив, Іване Семеновичу, пройтися. Нема що в вашім кабінеті копатись. Сьогодні чудовий день. І треба йти на сонце, на повітря, надихатись оцього спілого зілля, треба зробити самому собі оцю ось операцію в голові,— викинути зайві, зацвілі думки, бо вони отрутою заливають серце.

Старий дивився запобігливо й сміючись.

— Ну, ми з Юрком легко полагодили. Вся справа тільки в тім, щоб спромогтись людині відганяти від себе лихі думки. Бо отрута закипає на серці тільки від думок. А думки — це страшна сила. По-моєму, ніяка вибухова речовина не може справитись за думки,— вони можуть вчинити найстрашніший вибух. І, як на мій погляд, коли вже стався вибух, нема що про нього бідкатись. Це марна річ, і до всього ж вона ніколи нікому не допомагала. Після болю, як і після спеки, краще посидіти десь у холодку. Так воно вийде на щось краще.

Він говорив тільки ніби між іншим, мов про якусь далеку теоретичну справу, і тільки для того, щоб підтримати чемну розмову, і все ж у цих словах Іван Семенович відчув виразний натяк на його особисті справи. Він неприємно скривився але нічого не відповів, і Христофор Федорович, певне, впіймаї цей настрій і, все ще приязно посміхаючись, широко й привіт но вклонився й вийшов.

— Ну, Юрку, так ми підемо, а то квітки, знаєш, повтікають, їх треба вміти вчасно ловити.

Юрко щиро й віддано поглянув на нього і, притиснувшись до ніг, слухняно пішов поруч. За ворітьми він одійшов віл старого і поплентався втомно і прибито, ніби несучи на своїх маленьких плечах великий тягар життя.

Іван Семенович мимоволі вп'явся поглядом у хлопця, п'яно й жагуче, і не міг одірватись, доки той не заховався за рогом службових будівель технікуму. По тому й сам, кинувши поратись, зайшов до себе, переодягся і, взявши рушника, пішов на річку.

На річці, на обібранім під пляж піщанім березі, галасувала дітвора, хтось, пливучи, бовтав водою, вдалечінь слались безкраї пахучі луки. Іван Семенович одійшов за кущ молодої верби і, роздягнувшись, ліг на чистий пісок, прислухаючись до того радісного, захопленого гомону й крику, що доходив від пляжу. Сонце незабаром облило його густим багрянцем, при-смуглило, і він, лежачи, відчув, що все тіло йому заговорило тисячами неясних голосів, і в них він притьмом відчув ті давні наболілі образи, що зазнав їх від багатьох, на всій своїй довгій путі від селянського хлопця, сина бідного вчителя, аж до теперішнього стану. І вже й тепер, як дозрів зовсім, найбільш допекли саме свої земляки, що найбільш в'їдались у свого ж таки, збиваючи різні сварки, заводячи інтриги та потайні капості. Це найбільш і дошкуляло, бо виходило несподівано і від своїх людей, до яких завжди ставився щиро й приязно, хіба що постать старого директора була незвичайна й загадкова, ніби ця людина походила зовсім з іншої раси, мавши в собі відмінну культуру. Він прислухався до тихого плескоту річної хвилі і неясно розумів, що ті болі, як ревматичні, треба випарити на сонці або випустити їх у землю, як електричний негативний струм. Але йому було важко й поворухнутись.

Він тупо й байдуже дивився вдалечінь на луки, де майоріли строкаті плями косарів і жінок, що згрібали сіно, і раптом тільки тут уперше, серед плутаних безладних думок, що ліниво снувались йому в голові, зрозумів усю глибоку силу давньої ідеї в культі Деметри, що її цілує Геліос. У цім була велика одвічно цілюща сила сонця й землі, сила, яку людина жагуче сприймає в своє тіло, особливо як виснажиться.

Купався Іван Семенович недовго і, вилізши з води, мерщій одягся й пішов берегом річки, вразливо вбираючи в себе гомін робітного життя на луках, пройнятого солодкою втомою, пахтінням сіна і тим особливим відчуванням сонячної тиші, що проймає тіло до найменших його клітинок.

Вже при самій залізниці, що йшла повз місто, в затишку під лісом і недалеко від залізничного мосту,— на великій чистій дільниці розташувалась ціла родина. Дорослі чоловіки й жінки важко й по-волов'ячому повільно працювали біля трави, а вглиб до лісу, на пригорку, паслась коняка і пара волів. Тут же під возом було нап'ято з ряден намета, в ньому збентежено кричала дитина, а віддаль біля вогнища поралась літня вже жінка. На таганках висів казан, певне, варили кашу. Під самим лісом біля кущів, як давній патріарх, стояв дідок і, весело позираючи на луки, де поважно й зосереджено йшла робота всієї родини, попихкував люлькою, втішно смакуючи якісь свої потайні думки і настрої. Він так само весело й байдуже кивнув на привітання Івана Семеновича і потім пішов до своїх.

Іван Семенович перейшов через залізничний насип, повернув праворуч довгим яром, що тягся у саме місто, обіймаючи його з трьох сторін. Він усе ще поспішав, ніби гнаний якимсь невиразним болем. Але близько міста він повернув угору і, вибравшись на приміські левади, отямився.

Тут було зовсім глухо. Скошене сіно стояло похмурими копицями, стелячи на долину довгі дрімотні тіні. Розпалена вдень земля випромінювала тепер силу тепла й пахощів стиглого зілля і тисячами неясних підголосків п'янила голову. Поодинокі старезні дуби важко погрузли в дрімоту, й латані тіні широко й незграбно розпластались на сіножаті.

Іван Семенович скоса подивився на місто, неприємно скривився і потім, одійшовши вглиб першої левади, упав під дубом, втомно поклавши руки на голову, весь віддаючись тим пестливим хвилям тепла, що йшли з нагрітої землі.

Десь, на самім днищі, ворушились якісь батоги, що підводили свої вуса вгору і ніяк не могли звестись, але поза тим не було ні думок, ні почувань, і тільки скавучкий біль вабив до теплого тіла землі, обгортаючи голову безсилою дрімотою.

Увечері з яру встала пісня й наповнила леваду лункуватим потоком свіжих міцних звуків, по тому допливла й сама пісня й затопила сонячну тишу левад. На горі пісня обірвалась, розсипалась на дзвінкий сміх. Дебела дівчина, піднявши граблі, погналась за другою, що тікала від неї.