У сонячнім колі - Івченко Михайло

Якось я після всіх засідань, лекцій, розмов і безконечних денних клопотів зайшов до себе в кабінет і, як був дуже втомлений, запалив дрова в грубці, узяв одну книжку, яку мені недавно прислали з-за кордону, саме один з сучасних англійських романів. І ось сиджу я біля грубки й читаю, а як я давно вже читав англійську книгу, то, звичайно, трохи стомлювався і коли-не-коли одривався й роздумував. А в коридорі примостилось кілька наших дівчат і заходились співати. Декого з них я знав, що вони добре співають. А це була якась розчулена пісня. Голоси були якогось особливого тембру, що тільки з усієї України, здається, плекаються на Сулі та Пслі,— ось те розм'якшене контральто, що в пісні так принадно поглиблює звук. А перед очима в мене наш парк в сизих вечірніх хмарах, вкритий увесь інеєм. І тільки на верхів'ї дуба ворона сполохнула грудку того інею — а то всюди синій спокій. І, знаєте, я заплакав... Просто від радості, від серця, виповненого до самих вінців тою радістю. Значить, на землі може бути й рай, тільки треба зуміти його створити. І це дуже просто, як просто те, що ми сьогодні могли б любісінько прийти зрання й добре викупатись, а не бовтатись тепер у цім літеплі, коли повітря вже холоне.

— Але це, знаєте, надто суб'єктивно,— похмуро відповів Іван Семенович,— і не кожному це на користь.

— Та що ж! А людське життя, перш за все, має суб'єктивну вартість. Я принаймні тоді зрозумів, що все моє життя було марне й по-дурному прожите, що я не міг цінувати в нім тих сторін і тоді, як саме вони проходили передо мною.

— А чи не думаєте ви, Христофоре Федоровичу, що в двадцять літ ви не могли бути таким спокійним і мудрим і що на той час це було б страшно нудно?

— Чому ж не думаю! Звичайно, людина мусить перегоріти, перемордуватись, щоб стати спокійною й мудрою,— але вміти находити радість у житті треба завжди, в усяку пору життя.

Христофор Федорович устав, примружено поглянув на річку, потер своє волохате, ще міцне й повне тіло і по тому пустився в річку. Незабаром він випурнув і заприскав голосно й смаковито, як пустотливий силен. Іван Семенович, купаючись поруч з ним, залюбки милувався з цього життєнапоєно-го старого. Поблизу, десь на сіножатях, певне, розклали ватру, і дим з неї послався над річкою довгими пасмами, з заходу простяглось довге, по діагоналі обрізане крило хмар. Незабаром воно порвалось на повні купини, купини налилися малиновим кольором і впали в ріку ніжними відсвітами. І старий, помітивши ту червону смужку в воді, впурнув просто в неї.

Обоє купалися недовго, швидко вилізли, і тільки Юрка довелося всякими способами вмовляти, доки він не вибрався, увесь синій і тремтячи з холоду. Втім, обоє чоловіків його добре розтерли, і хлоп'я, швидко одягшись, зразу ж поскакало вперед.

Назад ідучи, розмовляли лагідно й довірливо, переважно в справах технікуму. Старий скаржився на серце і мріяв про спочинок і тільки хотів ще прослужити останні два роки, щоб дослужитись пенсії. Звичайно, раніш мріялось прослужити до пенсії і потім пожити десь у Криму чи на Кавказі, на березі моря, а тепер хоч би й тут якось перебитись. Властиво, всюди можна знайти свої приємні сторони.

Як вийшли на левади, за залізницею показався край далекого лісу, з-за синьої похмурої стіни його бризнув горющий пояс заходу, пряжка того поясу розбризкувала проміння, що кололо вимите сизе голубине крило хмари.

— Мріють про золотий вік,— байдуже зауважив Христофор Федорович.— І я певний, що він буде. Але його створить не політик, дипломат чи той чванливий військовий півень у галіфе. Вони всі надто сліпі й дурні, бо діють тільки хижими ходами надто розвиненого інтелекту. І це родить зло. А зло тільки розкладає наше життя. Створить його великий поет і інженер.

Він весело посміхнувся в бік Івана Семеновича і потім,

впіймавши Юрка, що допіру прибіг з середини левади, заговорив до нього тою цікавою дитячою мовою, що так в'язала хлопця до старого.

Коли вийшли на широкий міський майдан перед технікумом, в очі впала широка опецькувата постать, що похилено сиділа обличчям до заходу сонця, ніби вгрузаючи головою в неясні поли неба.

Порівнявшись з тою постаттю, Іван Семенович зацікавлено придивився. На пеньку над самою дорогою біля технікуму сидів Ковтун, зосереджено й засмучено задивившись у захід. Помітивши Івана Семеновича, він зніяковіло посміхнувся і негайно встав.

— О, а ви це що тут?

— Та так, прийшов пройтися,— відповів Ковтун, подаючи свою суху й міцну руку.

— То ви, може, й до мене?

— А до вас же можна, професоре?

— В якій справі?

— Та як вам і признатись,— він невдоволено махнув рукою й одвернувся. Іван Семенович чекав його. Ковтун знову повернувся й, ніяково сміючись, сказав: — Тут діло пішло на парі. Понімаєте, з а спорили з одним партійцем. Він каже, що рентгенівські промені не можуть просвітлювати речей далі, як на аршин-два, і не вірить вам. Так я це прийшов на вивірку, професоре.

Іван Семенович придивився до нього пильніш. Сірі й холодні очі Ковтунові тепер дивились широкими чоловічками з м'якими синіми кружалами навколо них. Іван Семенович посміхнувся й лагідно поспитав:

— Невже вас таки справді цікавить проміння?

— Та чорт його знає! Понімаєте, якось вроді тягне. Воно вроді ото горілки. Інколи прямо не терпиться.

— То нема чого й терпіти,— сміючись, сказав Іван Семенович.— А коли тягне, то й приходьте. Я завжди радий вам показати.

— Та вроді якось соромно, проо^есоре. Та й не хочеться вас від діла одривати... Хоч би ще не той дурень Бабак, так ми б вас на млині якось піддержували.

— А ви вважайте, що це моє діло — показувати. Значить, це якось і обійдеться.

— Та хто знає,— обережно зауважив Ковтун.— Ми таки зіб'ємо й Бабака.

Ковтун ішов поруч з Іваном Семеновичем, кріпко і певно ступаючи і трохи соромлячись від незвичайної ролі, яка йому випала — прохати в людини знання. Однак Іван Семенович, певне, не помітив цього і сказав:

— Я сьогодні, знаете, якраз збирався попрацювати в кабінеті. Значить, будемо разом. Будете мені за асистента.

Ковтун посміхнувся, але добродушний, лагідно-довірливий тон йому дуже подобався, і він, тепер зрадівши й пожвавівши, просто й сердечно сказав:

— Це ж, понімаєте, як відкрити, так які діла ми встругнемо, Іване Семеновичу. Це ж увесь світ можна забрати в свої руки, їдять його мухи!

— Ідьот, тов. Ковтуне! Значить, будемо воювати,— бадьоро сказав Іван Семенович.

Проходячи повз хлів, Іван Семенович машинально простяг руку до кози. Та привітно замекала і простягла свій писок до руки, обдаючи її густою парою. Іван Семенович відчув теплий тваринний дух і, повернувшись до кози, узяв її під рогами і, дивлячись просто у вічі, де застигли оксамитово-сині серпневі ночі, відчув раптом у тих очах неясний відблиск далекого тваринного раю на землі, але це пройшло в його свідомості, як легка тінь від хмари, і він, ляснувши козу по скроні, поблажливо сказав:

— Ну ти, витрішкувата! Іди собі геть!

Перед ґанком обоє спинились, чекаючи на Христофора Федоровича й Юрка, але що їх не було видно, Іван Семенович махнув рукою і розважно сказав:

— Ну, з старим хлопець ніде не дінеться. Ходімо, мабуть, ворожити.

— А що ж, згода, професоре! — спокійно відповів Ковтун. В кабінеті пашіло ще денним теплом і тому гостріш пахло

нафталіном, денатуратом і тим особливим пахтінням, що завжди стоїть у всіх природничих музеях та кабінетах. Але обоє дослідників, як два відважних мисливці, що потай пробираються в хащах, зайшли до кабінету й, мовчки роздягшись, зразу ж підійшли до ум4юрмера.

Іван Семенович провірив, чи є енергія міської мережі і, зрадівши з того, звернувся до Ковтуна:

— Ну, от бачите, любий друже, індуський фізик Бозе винайшов опрозорювальні промені, а ми про це нічогісінько не знаємо, хоч у принципі це ясно. І в нас деякі речі теж просвічують. Але цього замало. Треба винайти таку силу променів, щоб ними можна було просвітлювати всякі речі, на якій хочете віддалі. Розумієте?

— От ти, дідько! — співчутливо обізвався Ковтун.

— Викрити це — значить взяти в свої руки величезний

розвиток всього суспільства. Ви тепер розумієте, що це значить?

Не перестаючи гомоніти, Іван Семенович знову пустив умформера. В кутку загуло, в катодній машині затріщало, сині паруси світла впали на підлогу. Двоє людей у тім світлі, як чаклуни, таємниче топтались, зазираючи до всяких речей і випробовуючи їх рукою.

Знадвору примирено й повно доходили голоси. Іван Семенович упізнав з гомону, що Юрко повернувся додому і розмовляє з Варварою Карпівною надворі коло хліва. По тому ті голоси стихли, надворі завмерло, на вікно лягло злотаво-сірим тканням небо, тим часом як тут потайний і могутній шелест променів, що павукувато й моторошно стелилися по підлозі, творив дивний у замкнутих, цілком пов'язаних колах свій самостійний світ.

Подеколи Іван Семенович стиха велів Ковтунові принести ту чи ту річ, і той кидався, незграбно гупаючи об підлогу чобітьми. По тому знову обоє тупали стиха й таємниче.

Іван Семенович ввесь час ходив навколо лампи і, пильно придивляючись, роздумував. Сила напруги доходила до 220 т. вольтів. Трансформатором ця сила збільшувалась, і рура відсвічувала густіш і зосередженіш. Однак з того великого ефекту не було. На екрані так само розповзались неясною комашнею літери книги. Схвильовані, збентежені, обоє стояли і напружено стежили.

І раптом Іван Семенович спересердя вдарив себе об коліно рукою й цмокнув. Ах, телепень! Як же він раніш не здогадався цього зробити. Треба ж скупчити проміння і цим збільшити їхню силу! Ну, ясно, треба зробити, щоб рура рефлексува-ла, і рефлексовані промені треба скупчити крізь опукле шкло. Спохватившись, Іван Семенович взявся ладити руру. Він обклав її нікелевою листвицею, залишивши тільки незначну відтулину для пропускання променів. Потім, обчисливши реальний фокус, приробив у тім місці подвійно-опукле шкло. Все це забрало, певне, з годину. Іван Семенович ще раз обійшов і захоплено обвів прилад, потім знову пустив умформера, довів трансформатора до 875 міліампер і пустив проміння просто на стіну.

І раптом — дивна річ! Проміжок стіни розповзся, ніби вмить розтанув, внизу полягли обриси даху, певне, з хліва, а далі синє галуззя, мабуть, з парку, з дивними м'яко окресленими і притіненими долинками, схожими на місячні ущелини.