У сонячнім колі - Івченко Михайло

І що більш коза сіпалась, то завзятіш він бив її, відчуваючи в тім своєрідну прикрість і насолоду, особливо ж принадність у відчуванні теплого тваринного тіла, що вибагливо й слухняно угиналось та сіпалось під ударами.

Юрко почав лементувати й плакати, але Іван Семенович від того ще більше запалювався. І раптом коза перестала смикатись і спокійно та зосереджено задивилась своїм прозоро-порожнім зором у парк; у денцях її очей знову зайнявся захід і верхів'я дерев з парку, а за ними промайнула якась принадна смужка, як таємничий привіт з якихось незнаних далекос-тей світу. Коза, здавалось, була зовсім байдужа до побоїв і стояла зосереджена та покірна.

Іван Семенович здригнувся, відчувши раптом докір у серці, а що коза стояла, він легко випростався й заходився шукати окуляри. Коза спокійно підійшла до сіна й почала його смикати.

Тим часом Юрко не вгавав. Іван Семенович накричав на нього, але з того Юрко ще більше розлементувався.

— Та замовчи ти, я тобі кажу!

Окуляри нарешті знайшлися в болоті і, на щастя, цілі. Іван Семенович, почистивши їх, уже збирався підійти й заспокоїти Юрка, як раптом у цю мить, ніби з землі виріс, з-за рогу показався завідувач технікуму Христофор Федорович Коро-вінський, як завжди спокійний, урівноважений і злагоджений. Він ішов і лагідно посміхався до Юрка.

— О, Юрасю! Що ж це ти так збентежився?

— Тато козу бив,— випалив притьмом Юрко.

— Ну, а ти що ж не помагав йому?

Почувши таке запитання замість співчуття, Юрко здивовано поглянув на нього, а тим часом Коровінський, підійшовши ближче й підсунувши Юркові кепі, став пестити йому голову.

— А ти що ж, пас сьогодні козу, Юрасю?

— А пас.

— Он бач, а мабуть, вона голодна в тебе?

— Як вона не хоче пастись.

— Таке! Значить, треба її навчити. Бачиш, вона неписьменна. Треба її, Юрку, до школи віддати. Ми її на осінь приймемо до школи. Зробимо їй іспита, поспитаємо, чи вміє вона читати й писати, чи знає вона, скільки буде десять та десять.

Юрко розреготався і глянув вдячним захопленим поглядом. Тим часом Іван Семенович стежив за ними зніяковіло й побито і разом з тим таїв догану — адже ж старий бачив і знав його провину, його роздратовані вибрики. Чому ж не поминув мовчки, а підійшов сюди, щоб ще більше зневажити й зганьбити? Поза! Поза й лукавство! Ставка на Песталоцці!

Але Христофор Федорович, певне, не зважав на ці роздумування і, підійшовши ближче і все ще тримаючи біля себе Юрка, заговорив до Івана Семеновича:

— Я це думаю, що нам потрібно щось робити з подвір'ям. Треба хоч квітники поробити, розбити на клумби, щоб хоч менше бур'яну було.

— Да, це резонно! — погодився Іван Семенович.

— Принаймні наші кавалери хоч привчаться, як дівчатам дарувати квітки. А то поїде на село й не знатиме, як залицятись до дівчат. Ну й потім, це хоч трохи прикрасить наше подвір'я. Не можна ж увесь час жити серед цих бур'янів. Я вже не можу більше бачити споришу й собачої лободи.

Коровінський, розмовляючи, відходив далі й далі за ріг будинку, і Йван Семенович мимоволі мусив іти слідом за ним, хоч йому цього й не хотілось, доки вони не зайшли з чола будинку.

— Ну, ось тут ми зробимо велику клубму, висадимо навіть наші тепличні рослини з кабінету, поставимо ліхтаря, а по боках розіб'ємо трохи менші клумби. Як ви гадаєте, Іване Семеновичу?

Іван Семенович мусив погодитись, що це цілком резонна думка. Далі перейшли на обговорення того, якої форми надати клумбам, щоб це цілком личило ампірові будинку. Нарешті, давно пора було б взятися за ремонт і будівлі! Але, звичайно, на це треба коштів, а цього року де ви їх візьмете!

Іван Семенович слухав і погоджувався, однак не розуміючи, що ця людина, цей "Песталоцці", як його прозвали серед педагогів, тільки розважає його, щоб загладити те неприємне чуття, яке він викликав, заставши несподівано Івана Семеновича, коли той знущався над козою. Чи тут були справді якісь ще й інші мотиви, чи тільки поза, бажання ствердити марку мудрого й бездоганного педагога? А може, й справді, мудре й лагідне чуття людини?

Проте Іван Семенович не вірив цьому чуттю і тепер, влучивши слушну хвилину, мерщій попрощався й пішов. Христофор Федорович не затримував — це була випадкова зустріч, випадкова товариська розмова, і нема що тут розводитись без кінця.

Але коли Юрко намірився був іти, він затримав його.

— Ти ж давно в мене не був, Юрасю. А в мене є дещо й цікавого. Може б, ми пішли з тобою?

Юрко погодився.

Дома в себе Іван Семенович не знав за що взятись, і никав, болісно й ніяково роздумуючи над вечірніми подіями, що залишили таке неприємне в нього чуття.

Юрко прийшов тільки на восьму годину, жвавий, зосереджено-спокійний і певний, напоєний якимсь незнаним ароматним змістом, ніби весь переродившись. Іван Семенович зразу це відчув і прикро признався сам собі, що він зовсім не вміє виховувати дитину, не знає, як підійти, не відчуває дитячої психології. Певне, це вимагає своєрідної й глибоко-чутливої вдачі, якої йому, очевидно, бракує.

Це все його ще більше пригнітило, але він все ж поклав Юрка спати і тоді, скориставшись з тиші, зразу ж поспішив піти до фізичного кабінету, куди завжди заходив під хвилини прикрої журби чи смутку.

У фізичнім кабінеті, в цій великій кімнаті, в зелених її присмерках виступали таємниче-волохаті силуети речей і пахло помішаним духом нафталіну й денатурату.

Іван Семенович підійшов, засвітив світло й оглянувся. Сьогодні, як і всю останню пору, вабило його до катодних ламп, дослідів над Х-променями.

Освітлення Х-променями органічних речей, їхнє просвічування, бодай хоч слабке, дає підставу думати, що можна винайти формулу просвічування всяких речей, щоб вони були зовсім прозорі. Та коли промінь є тільки струмінь енергії даного тіла, струмінь певного ритму й певного електричного потенціалу, то, значить, винайшовши ці коефіцієнти енергії, можна побудувати такі ж промені, такої ж довжини й електричної наснаги, щоб вони були цілком рівнобіжні до променів тіла, і тоді тіла стануть цілком прозорі.

Але в цій проблемі, як і в багатьох інших, ми натикаємось на силу перешкод, а головне на те, що ми ще й досі не опанували та не вивчили електрики до такої міри, щоб цілком довільно можна було б нею орудувати. До того ж тут, очевидно, треба скористатись і деякими хімічними моментами, що інтенсифікували б процес упрозорювання; однак, що саме вжити для цього потрібно,— Іван Семенович не знав і не міг цього надумати.

Він підійшов тепер до рентгенівського приладу, змінив білу руру на фіалкову, ввімкнув до загальнокомунального дроту умформер, і велика кімната зразу ж сповнилась шумом і гуркотом, властивим електромоторові, і потонула в густих пасмах фіалкових променів.

І зразу ж усі речі ніби потонули й розтанули в тім світлі, і тільки обриси їх, як кістяки, як абстрактні геометричні тіла, виступали густими лініями, лягаючи обрис на обрис, створюючи якусь дику одноплощинну футо-кубістську мішанину.

Іван Семенович захоплено дивився й роздумував: це ж колосальної ваги річ — винайти спосіб упрозорювати речі!

Повернувся він додому доволі пізно і все ж, захоплений роздумуваннями в кабінеті, як і денними переживаннями, сів до столу і записав до свого зошита:

"Зло, лють і завзяття — це, по-моєму, одного порядку сила. Перемогти їх — значить спинити світ, поставити його на нулі. Нуль є основа світу. Навколо нього змагаються дві сили — позитивна й негативна, і від того родяться потоки життя.

Нуль — це той мудрий спокій, напружено-рівне зосередження й заглиблене розуміння світу, що його створили колишні мудрі. Але не ним тримається світ. Світ увесь час хилитається між плюсом і мінусом, і нуль — це тільки одна мить синтезу, одна маленька точка, на якій випадково перетинаються путі світу.

Однак я й на мить не можу прийняти цього спокою. Вся моя натура протестує проти цього йолопського нуля й спокою! Я мушу перемагати світ, робити його покірним своїй волі, дарма що він випорскує з-під моїх рук, дарма що я й сам від себе випорскую. Я є бунтар, син Прометея, і на бунті складу собі голову. Я мушу змагатись і руйнувати все, що є в світі жіночого, консервативного, застиглого, бо я руїнник, революціонер, бо я не стою на нулі спізнання, і крізь моє серце проходять бурі та грози, піднесення й падіння будівничих потоків".

V

По тих хмарних днях сонячні настали якось раптово, ніби хто спозарання розвішав усюди широкі складчаті заліплені золотом білі рядна.

На галуззях, що допіру закучерявились молодим листом, було так багато роси й сонця, що все це зливалось у одне безмежне сліпуче око. З лісу доходив невгамовний, дражливо-екстатичний концерт лісових і болотяних жаб, що своїм криком перемагали сочисту й спокійну радість землі.

Але коли Іван Семенович з Юрком пройшли далі від технікуму, де починались міські сади й городи, крекотнява жаб сюди доходила далеко глухіше. Тут стояв холодок весняного ранку, пахтіння садового цвіту й тихий лагідний спів птахів. Крізь білі лапаті ковтуни цвіту поснувалось густим пітканням сонячне проміння, посплітавшись із галуззям у незнано-дивну тканину з густою глибиною візерунка.

У саду лікарні корони дерев так само заволокло імлисто-зеленкуватими серпанками з ніжною, як ягняча вовна, ворсою й білим лапатим цвітом вишень та яблук так, що в нім потонули важкі чорні грядки, а жовті стіни будинку розтанули в білясто-зеленім морі.

Обоє прийшли захекані й п'яні, ніби всю дорогу бігли,— а тепер сюди вскочили несподівано розчервонілі, з блискучими від теплоти очима. Вартова помлікарка зустріла їх докірливим насупленим поглядом, але це їх нітрохи не збентежило. Заявивши, що прийшли забрати хвору, обоє сіли на лавку і з демонстративним викликом чекали.

Хвора, проте, показалась нешвидко. Зразу винесли кошель з речами, і тільки пізніш, певне, хвилин за п'ятнадцять, з коридору вийшла й Ліля. Вона була ще квола, бо надто міцно й довго трималась за ручку дверей; за нею йшла сестра, пильно й дбайливо доглядаючи, як за дитиною. Ліля сердечно, з болісним стогоном у голосі, і дзвінко, з тривожним тремтінням тонкої розбитої порцеляни, засміялась і зразу ж, закашлявшись, поперхнулась та мерщій сіла на лавку.

— Ось бачите! Одвикла зовсім ходити,— сказала вона, ніби перепрошуючи перед Іваном Семеновичем.