У сонячнім колі - Івченко Михайло

Іван Семенович безпорадно затупав ногами, перехилився й розчулено запропонував:

— Так той... Лільок... Ми ж покличемо візника.

— Візника? Ну навіщо! Ще тратиться на нього... Я дійду й так,— кволо заперечила вона.

— Е, що значить тратиться!.. Звісно, так важко буде... Розуміється, ми зразу ж дістанемо його.

Іван Семенович потупцяв і кинув до Юрка:

— Юрку! Так чкурнемо по Ванюшу?

Але Юрко, видимо, неохоче приставав на це й більше тягся до матері. Тоді Іван Семенович махнув рукою і вийшов сам.

Незабаром він повернувся з візником і, злізши перед ворітьми, відважно пішов дощатим пішоходом просто до ґанку.

Ліля з Юрком сиділи на приступках ґанку і, приголомшені рясним цвітом саду, поміж яким струмилось сонце, спокійно чекали.

— О, вже й ти! Так швидко? А тут так чудесно! Іван Семенович ґречно вклонився й закликав на візника.

— Ну, я зовсім п'яна від цього повітря,— сказала Ліля.— Справді ж. Як же я буду й жити, як так п'янію тепер.

Ліля похилилась на руку Івана Семеновича і кволо пішла до візника.

Юрко сів напроти й, підсунувши свого кашкета, щасливо посміхався, увесь час не спускаючи очей з матері.

— Ну, як же ви жили без мене? — спитала Ліля, коли вони проїхали далі.

— Та нічого, якось обходились,— непевно відповів Іван Семенович.

— Та, мабуть, гримав на всіх, сердився?

— Ні, не дуже.

— Де, не дуже! Тато як розсердився на Федорку! Федорка збила татові окуляри, а тато тоді взявся бити. А коза кричить...

— А ти ж помагав, Юрку?

— Ні, я тільки плакав,— відповів Юрко.

— Он бач, який ти плаксун. А треба було б татові помогти Федорку бити, а то він сам, сердешний, мабуть, і не вправився.

Юрко сконфужено посміхнувся й поглянув на Івана Семеновича воднораз і засоромлено, і з посмішкою лукавого зрадника.

їхали далі мовчки. Побіч ішли білясто-зелені шати дерев, свіжі й чисті кайми доріг, мов вислані зелені рушники.

І будинки, і пішоходи в цім морі весняного зела видавались чистими й причепуреними.

Десь дзвонили до церкви, сонце, посміхаючись, розбризкувало рясно промінням, не піклуючись про ощадність, небо лягало м'якою запашною сіткою. Здається, був буденний день, але всім трьом він видавався великим святом. Тільки на перехресті двох вулиць троє людей заклопотано пройшли з портфелями до Окрвиконкому, і це, здається, лягло нудним пасмом на святочність дня; але коли поминули район Окрвиконкому і знову в'їхали в густе зело,— святочність його через вінця заливала землю і в нім купались рясні пташині виспіви.

На подвір'ї технікуму Лілю приязно зустріли дві жінки викладачів, групи студентів незрозуміло й допитливо-злякано стежили за цією картиною. По тому попрощались з сусідами і зайшли в коридор. Було дуже важко сходити нагору східцями, і доводилось кілька разів перепочивати. Але нагорі вибігла назустріч Варвара Карпівна:

— Голубонько! Це вже й ви приїхали? А я все визирала, визирала й проґавила, дурепа!

Вона плакала й причитувала, а коли зайшли до приміщення, вона зразу підсунула крісло-гойдалку й прислужливо запропонувала:

— Ось сюди, голубонько, сідайте! Ви ж бо наморилися страшенно. Де ж таки — перенести отаку хворобу! А може, лягли б просто в ліжко, це було б краще для вас!

Ліля, проте, відмовилась лягти й сіла в крісло-гойдалку. І зараз же упав у вічі крізь розчинене вікно величезний і безкраїй, вкритий сірою млою краєвид. Тут, поблизу, білий цвіт яблунь і черешень гудів урочисто й святочно бджоляним дзвоном, десь далі січним зеленим мармуром підперезався обрій, а над усім, як на безкрає озеро, на долину м'яко лягало тепле, обплетене ніжною бузовою сіткою небо, і тільки дуби кумедно застряли в нім голими лопуцькуватими галузками.

Ліля втомно й щасливо заплющила очі й зітхнула, відчуваючи густий холоднуватий аромат весняного парку. Здаля, з коридорів, доходив галас технікуму, де вже тепер, допіру поз'їздившись, гомоніли студенти, а тут було тихо, і тільки віяло густе, напоєне цвітом з парку повітря, і коливалось небо, заплетене в бузову сітку, а голі дуби, що раптом нагадали їй обскубаних гусей, кумедно сварились. Вона мимоволі посміхнулась і, повернувшись до Варвари Карпівни, що обережно тупцялася ззаду коло грубки, тихо сказала:

— А ви знаєте, Варваро Карпівно, я хочу їсти.

— Ой, Господи. Так я ж зразу, серце. Вас там, мабуть, і не годували. Де ж таки! Які тепер ті лікарні... Намучиться людина там, Боже... Ми вже не знали, як і думати на вас... Та Бог, видно, змилувався.

— А у вас же є що-небудь для мене? Чи ви вже й забули зовсім про мене?

— Ну що ви, голубко! Хіба ж таки в мене й серця нема, щоб забути про вас. Ось зараз я нагрію.

Вона знову затупцяла й заметушилась. Ліля прислухалась, а сітка неба, пописана червоними жилками, лягала радісно й заспокійливо. Ліля раптом заплакала, зітхнула й поспитала:

— Як же вам тут жилося без мене, Карпівно? Вас тут не обіжали?

— О, хай Бог милує! Чого ж би мене обіжали? Хіба що ж тут у вас, каторга? Як коли, може, й погиркаємось, та воно зразу й забудеться!

Ускочив захоплений, захеканий Юрко.

— Мамусю! Ось тобі квітки. Христофор Федорович прислав!

Він прожогом вручив букет нарцисів і тюльп, а сам став осторонь. Ліля, замилувавшись, поглянула на букет і знову розплакалась. Потім гукнула Юрка, притиснула йому голову й поцілувала.

— Ти мій господар! А що ж би ти робив, коли б я померла?

— А що б? Щодня ходив би на могилку, носив би тобі квіточок.

— І тільки й того?

— А хіба що? Ну, чистив би могилку, щоб ти бур'яном не заросла, мамочко!

— Ну, ти, дурненький сину мій!

Цього Юрко зовсім не розумів,— чому він дурненький,— тим-то пестився лагідно й по-телячому довірливо.

Кілька разів протягом дня входив до кімнат і Йван Семенович. Але він був якийсь збентежений і розчулено-зніяковілий і говорив тихим, сердечно-улесливим голосом, ходив навшпиньки і, зачепивши за стільці, сполохано озирався.

Десь у плетиві відчувань він помічав, що його сьогодні дратує своєю грубою сентиментальністю й підвищеною розчуленістю Варвара Карпівна, але він з усієї сили боровся з цим чуттям роздратування і уникав по змозі свого приміщення. Хай вони самі по-своєму святкують цей момент!

Увечері якраз було засідання предметової комісії, і повернувся він, коли вже дома всі спали. Десь у духовці знайшов чайника, випив тихо чаю й сів за газету. Раптом одна звістка змусила його підскочити й збентежитись. Він мимоволі стукнув кулаком по столу. І зразу ж по тому прокинулась на своєму ліжку Ліля. Іван Семенович зразу ж одірвався від газети і підбіг до ліжка.

— Ти хіба не спала, Лільок?

— Ні, я прокинулась, здається.

— То це, значить, я розбудив тебе? Ах ти ж лишенько!

— Та ні ж бо. Я так часто прокидаюсь! Мені тепер мало спиться.

— То, може, тобі, серце, чим помогти?

— Ні, спасибі, не турбуйся, будь ласка!

Вона подивилась на нього теплим, розчулено-вдячним поглядом.

— А ти тут, мабуть, закрутився без мене, сердешний?

— А, та було всього,— байдуже відповів Іван Семенович.

— І, мабуть, дуже дратувався, як завжди?

— Ні, сказати, щоб дуже,— ні! А так, звичайно, трохи доводилось.

— Я це, лежачи в лікарні, знаєш, часто роздумувала над цим. І мені так боляче було! Невже ти не можеш взяти себе в руки, щоб не дратуватись? Як ми далеко одне від одного одійшли через це! І коли ж тому кінець настане? Це ж страшно!

Вона подивилась на нього благально-теплим поглядом й покликала до себе. Він вайлувато й засоромлено підійшов і, сівши на ліжко, обережно узяв її руку. Вона посміхнулась до нього болісно й винувато і задивилась довгим проникливим зором.

— Слухай, Івасю! Про що я тебе буду прохати! Стримайся ти! Не сварися, не в'їдайся! Ти ж подумай: ми зовсім чужі стали одне одному! Чому це так вийшло? Я як подумаю про це, то мені просто хочеться на собі волосся рвати і криком кричати. Куди все те ділось хороше, що між нами було, як воно таке потоптане!

— Та ми зовсім і не чужі, Лільок! А тільки засмикані. І те хороше, воно десь так замулилось усередині, що важко до нього й добитись. А на ділі воно не пропало.

Ліля вражено простогнала і, трохи підвівшись та спираючись на бильце ліжка, з гострим болем сказала:

— Ні, ні, це зовсім не так! Я оце тепер упала б перед тобою на коліна й благала б, щоб не було вже більш сварок, бо я не стерплю їх далі. Це дико! І ми гірші за звірів. Це просто жах! Тоді краще наложити головою!

Іван Семенович засоромлено похилив голову, однак спробував стиха заперечити:

— Я все ж думаю, що це не від мене тільки залежить. Ти забуваєш, в яких ми умовах живемо і як нам важко випадає боротись у житті.

— Ні, я цього не забуваю, любий, і дуже добре розумію тебе. Звичайно, нам дуже важко випадає. А проте, не можна й розпускатись. Треба якось стримуватись.

— А звісно. Та коли я й не можу стриматись, не треба на це дуже вважати. Розумієш?

Вона тільки похитала головою й тихо заплакала. Та він, тепер уже байдужий до всього, раптом схопився, підійшов до столу і, взявши газету, тихо сказав:

— А знаєш, Льольок, чудеса! їй-богу, просто й не повірив би! Ти ж подумай! Я теоретично прийшов до того висновку, що Х-промені повинні просвічувати всякі речі, і не тільки просвічувати, а, так би мовити, упрозорювати їх. І навіть побудував на цім цілу теорію. А тепер, виходить, у Індії цей славетний фізик Возе винайшов промені, які освітлюють речі так, що ті стають прозорі. Брусок смоли, наприклад, стає прозорим, як скло.

— Та що ти кажеш! Це дуже цікаво! — обізвалась Ліля, а сама потай і прикро зітхнула.

— Ні, справді так, коли тільки газети не брешуть. Але тут біда: як про це довідатись докладніше? Це ж поки воно буде опубліковане й дійде до нас, скільки то часу мине!

— А так! Мабуть, немало,— байдуже погодилась Ліля. Але Іван Семенович жваво заходив по кімнаті й захоплено

розвивав свій погляд на цю справу. І все ж, яка це розкіш, що він має тепер катодні рури і може ставити аналогічні досліди!

Коли він повернувся й поглянув на Лілю, та спала. На блідім, виснаженім, змученім обличчі проходили якісь неспокійні пасма тінів, але дихання було таке легке й затишно-рівне, що Іван Семенович навшпиньки одійшов від неї і, сівши до столу, почав знову читати газету.

Віддаль з лісу доходив дражливо-екстатичний концерт жаб, що приголомшував собою всі звуки ночі.

VI

У педтехнікуму знову розпочалось нормальне академічне життя.