Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Блискучий знавець біблійних текстів, Сковорода укладає цілі реєстри виявлених ним несосвітенностей, що їх усіляко намагаються канонізувати буквалісти й марновіри. В діалозі «Кільце», який у значній своїй частині присвячено якраз тлумаченню Біблії, один з головних персонажів, Григорій, каже: «Дуже смішним нам видається, створення світу, відпочинок Божий після трудів, каяття й злість його, виліплення з глини Адама, ввітхнення життєвого духа, вигнання з раю, пияцтво Лотове, Сара, яка народжує, всесвітній потоп, стовпотворіння, піший перехід через море, жертвоприношення, лабіринт громадянських законів, похід в якусь нову землю, дивні війни й перемоги, чудне межування і т. ін. і т. ін.
Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли ніби в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилася? Щоб людина воскресла?» Повірити в подібні історії могла хіба «груба давнина», але ж «наш вік просвіщенний!» (І, 376).
Якщо в «Кільці» біблійні міфи названо «смішними», то в останньому, підсумковому своєму філософському творі, «Діалог. Назва його — Потоп зміїний», Сковорода не обмежується іронією. Тут постає алегоричний образ апокаліптичного змія, він вивергає потоки олжі й марновірства, які загрожують затопити всю землю. «Глянь, будь ласка, на всю земну кулю й на весь бідний рід людський. Чи не бачиш, яким болісним і тяжким потопом єресей, чвар, марновірств, багатовір’я й різновір’я хвилюється, збурюється, потопляється! А цей же весь потоп не зверху нам даний, а пекельна зміїна паща, відригуючи, виригнула, вибльовуючи, виблювала…» (II, 157). Духовне самознищення людини — ось яку загрозу несе ця паща…
…Послухаймо, однак, імовірні заперечення опонентів.
Чи це не є богоборство! — скажуть ті, хто хотів би будь-що оголосити Сковороду «філософом-атеїстом». Хіба Сковорода не зриває нещадно священні шати з «богдухновенних» книг? Хіба не піддає він їх знищувальній критиці, руйнуючи тим самим підстави релігійної свідомості?
Що ж, придивімося до проблеми пильніше.
Перше, що впадає в око: наставлення Сковороди до Біблії не є ні однозначно критичним, ні однозначно захопленим, воно вочевидь двоїсте. Вище вже було наведено приклади взаємозаперечних означень і характеристик. Подібна ж двоїстість притаманна й цілій низці окремих формулювань, побудованих на принципі антиномії. «…Подвійний смак у Біблії, — читаємо в „Бесіді 2-ій“, — добрий і лукавий, рятувальний і погибельний, хибний та істинний, мудрий і безумний…» (І, 303). У «Потопі зміїному» один з учасників діалогу каже: «…Біблія є і Бог, і змій». Його співрозмовник (а ведуть між собою розмову Душа і Нетлінний Дух) достоту вражений: «Як же так? Біблія є одночасно і Бог, і змій?» Дух продовжує наполягати на своєму: «Вона ж і плоть і дух, буйство й мудрість, море й гавань, потоп і ковчег… Не будь нетямуща й твердолоба! Міркуй меткіше!..» (II, 153–154).
Як же так? — спитаємо й ми, зостановившися в розгубленості перед цими парадоксами.
Спробуймо «міркувати меткіше», пошукаймо відповідь у більш розгорнутих означеннях. Ось «сила» байки «Гній та Діамант»: «Світські книги, безсумнівно, наповнені великою красою. Коли б вони спитали Біблію: чому перед нею вони й дещиці тієї слави не мають і нащо їй створюють вівтарі та храми? — „Сама не відаю, — відповіла б вона. — Я складена із тих-таки слів та мовлень, що й ви, і навіть ще з гірших та варварських. Але в безсмаковитих моїх водах, як у дзеркалі, ліпотно сяє невидиме, проте світле око Боже, без якого ваша користь порожня, а краса мертва“»(І, 117).
Іще приклад. «Прощай, соляний стовпе! — вигукує Сковорода в трактаті „Жінка Лотова“, маючи на увазі біблійну леґенду про жінку, яку за непослух Бог перетворив на соляний стовп. — Прощай, паскудне й дурне лице! Прощай, перелюбнику, душі й тіла вбивце! Залишайся німим, кумире! Остерігайся подібних! Відчиніть нам ворота правди! …Крім бабських байок і крім смертоносних соків, відкриває (Біблія. — Ю. Б.) нам друге, чисте, нетлінне, рятівне, наступне за отрутою, захребетне, останнє, вічне, Боже; щоб ми судили, дивлячись не на обличчя, а випробували закрите завісою і зачинене дверима…» (II, 57).
Ні, не просто собі двоїстість як марна гра парадоксами перед нами; радше — складна діалектична єдність супротиставностей, яка спирається на певну аксіологічну ієрархію. За олжею, за «дурним лицем» зовнішньою оболонкою, «завісою» криється справжня сутність — «нетленне», «вічне», «Боже»; в «страшній печері», в «підлих і похмурих зовнішностях, як у старому лахмітті, загорнуто премудрість, що сходить на серце людське, котрої всі й всілякі коштовності не гідні» (І, 244). Справа в тому, що Біблія тільки «з виду… є звичайною водяною ємкістю, але силою своєю — ланцюг красот і скарбів» (І, 401).
Як же оволодіти цими красотами й скарбами? Як продертися крізь «непрохідні хащі, непролазний терновник» у «чудовий, духмяний нагірний сад, сповнений безперервної втіхи» (І, 248)?
Є дві доконечні умови — треба бажати й треба вміти.
Вмінню Сковорода присвячує не одну сторінку, намагаючись підготувати зацікавленого й добросовісного читача до нелегкої, ба навіть «небезпечної» зустрічі з духовним «Голіафом» — Біблією. Її він порівнює ще і з левом, перемогти якого не кожен спроможний, «не всякому по-Якову», потрібні сила, сміливість, хист біблійного Самсона, щоб «знайти у жорсткому ніжне, в гіркому — солодке, у лютості — милість, в отруті — поживу, у буйстві — смак, у смерті — життя, у безчесті — славу…» (II, 38). «Мало читати, багато жувати» — така суть методу Сковороди. Цей метод він обґрунтовує докладніше в «Жінці Лотовій», назви розділів якої промовляють самі за себе: «Про страшну небезпеку в читанні» й «Про читання в міру». Остерігаючи від «пересичення» читанням багатьох, «до того ж з різними думками», книг, філософ нарікає на те, що ми часто-густо «блукаємо по
