Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

В академії Сковорода ґрунтовно вивчив також патристику — праці ранньохристиянських отців Церкви, зберігши інтерес до них на все життя. М. Ковалинський серед «найулюбленіших» письменників учителя згадує Філона Іудеянина (Александрійського), Климента Александрійського, Орігена, Нила*, Діонісія Ареопагіта (так званого Псевдо-Діонісія), Максима Сповідника. Сам Сковорода в одному з розділів трактату «Жінка Лотова» доповнює цей список низкою імен представників як східної, «грецької» патристики — Василя Великого (Кесарійського), Йоана Златоуста, Григорія Назіанзина (Богослова), так і західної, «латинської» Церкви — Амвросія (Міланського), Єроніма, Авґустина (Блаженного), папи Григорія Великого (Григорія І).

Спільне для всіх цих авторів Сковорода вбачає в тому, що кожен з них «схиляє до повчання» (II, 36), тобто особливу увагу приділяє етичним аспектам християнського вчення. Найближчі Сковороді в духовному плані ті мисленники, котрі проповідують моральне самовдосконалення, спрощення аж до аскетизму, презирство до світської суєти, багатства, назагал до матеріальних благ. Це Оріген з його доктриною аскетичного самопізнання і приборкання пристрастей; Максим Сповідник, який олюднює Бога й обожествляє людину; Йоан Златоуст — апологет відлюдництва; Климент Александрійський, автор бесіди на тему «Який багатий врятується?»; безбóязний дослідник «безодень» людської душі Авґустин. Цілком можна припустити, що Сковороді імпонували й деякі суто богословські елементи в концепціях отців Церкви, до прикладу, символічне тлумачення всього сущого Псевдо-Діонісієм, або алегоризм Амвросієвої картини створення світу, або богословські студії Єроніма, які здавна вельми високо поціновуються в християнській теології.

Є в цьому питанні ще один аспект, вартий спеціального наголошення.

Звернімо увагу, що в згадуваному списку М. Ковалинського поряд з християнськими мисленниками названо також Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана. Сковорода у своїх «Філологічних записках» («Excerpta philologica»), крім того, радить читати Теренція, Плавта, Корнелія Непота, Цезаря, Верґілія, Овідія, Клавдіана Клавдія.

Про що це говорить? Щонайменше про два моменти. Передовсім про широку освіченість, гуманітарний виднокіл Сковороди, про фундаментальну підготовку в галузі античної філософії та літератури, отриману ним у Києво-Могилянській академії; вище вже заторкувалося це питання в зв’язку з розмовою про евдемоністичні погляди філософа. Не менш (а для даної теми — більш) важливий другий висновок — у світогляді Сковороди, в його, словами Д. Чижевського, діалектичній «методі», перехрещуються, переплітаються традиції античної та християнської (зокрема, в близьких характерові мислення Сковороди інтерпретаціях апостола Павла) «антитетики»[246], що, зазначмо, так само суголосне з патристикою. Адже відмінною рисою останньої було те, що, виступаючи проти ще доволі сильних на ту пору поганських тенденцій, вона разом з тим перебувала у складній, але постійній та тісній взаємодії з різними античними філософськими школами; нагадаймо хоч би про платонізм і неоплатонізм так званого Каппадокійського гуртка, куди входили Василь Великий та Григорій Назіанзин, про неоплатонічну за своєю суттю доктрину Псевдо-Діонісія, про «цицероніанство» Єроніма, про елліністично-юдаїстську складову поглядів Філона Александрійського, його тяжіння до вчення стоїків і кініків.

Прагнення синтезувати в єдиній етично-філософській концепції античні та християнські первні виявляє і Сковорода. «Привітайся із стародавніми поганськими філософами. Побесідуй із отцями вселенськими. Нарешті, підеш у землю ізраїльську, в самий Вифлеем, у дім хліба та вина, у священний храм Біблії…» (І, 442) — таким уявляє Сковорода шлях до осягнення істини, який доконечно належить пройти тому, хто має намір присвятити себе богослов’ю.

З цього приводу в його діалогах час від часу виникають гострі дискусії. Коли в «Бесіді 2-й» Яків робить спробу пов’язати вчення Піфагора про трикутники з християнським доґматом триєдності, це викликає активне неприйняття з боку його співрозмовників: «Трикутник твій, Якушо, пахне Піфагором. Небезпечно, щоб ти не накадив і духом платонівським, а ми шукаємо Христового духу», — остерігає обачливий Афанасій. Але Якова рішуче підтримує Григорій — alter ego автора: «Не вміщуйте богознання у тісноту палестинську. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й погани пітьма» (І, 302–303). До тієї ж теми співрозмовники повертаються в діалозі «Буквар миру», один з розділів якого названо «Кілька крихот та зерен із поганського богослов’я». Знову той самий Афанасій висловлює сумніви: «Чи ж можливо, щоб харч не був поганий, коли він від поганського столу?» І знову перемагає точка зору, що протистоїть вузькочолому доґматизму: «Хіба ж ти забув, що кожен, хто не проти нас, за нас є?» (І, 424–425). Послуговуватися мудрістю, почерпнутою «із язичницьких засіків», — значить «забране в поган золото присвячувати в храм Господові», служити істині, яка повинна бути відкритою не тільки «обрізаному», тобто посвяченому, але всім людям, хоч би й «римському капітанові Корнілію», він-бо так само «любий Богові» (І, 425).

Хтось із читачів може подумати, що подібні богословські тонкощі не такі вже й суттєві. Це не так. Справа в тому, що толерантне наставлення Сковороди до античної філософської традиції суперечило офіціозній московської ортодоксії, яка на той час давно вже захопила панівні позиції в православному українському просторі. Показовою під цим оглядом є історія надрукування пісні 30-ї зі «Саду божественних пісень». Поетично й філософськи осмислюючи тему скороминущості часу, короткості відпущеного людині земного існування, Сковорода слідом за одним з особливо шанованих ним «поган» — Епікуром закликає відкинути «печалі», цінувати «утіху і радість», пам’ятаючи, що життя, як пісня, «не красне довготою, та красне добротою». Завершується пісня дивовижним за своєю зухвалістю зіставленням:

Пісня 30-та була надрукована лише 1861 року, в першому зібранні творів Сковороди, причім видавці, ймовірно, під тиском духовної цензури, змінили заключні рядки:

…Ще раз пригадаємо наведений М. Ковалинським список улюблених письменників Сковороди. Перерахувавши низку імен античних і ранньохристиянських авторів, біограф наголошує: «…Голова ж